10:42 Основоположник футбольної школи на Закарпатті |
 Газета «Український футбол» провела титанічну роботу щодо підготовки символічних списків «20 кращих гравців, тренерів, воротарів, захисників, півзахисників, форвардів за всю історію українського футболу».До 20-ки кращих голкіперів України під №4 (№1 — Євген Рудаков, №2 — Олександр Шовковський і №3 — Олег Макаров) ввійшов брамкар ужгородського СК «Русь», ФК «Славія» Прага та збірної Чехословаччини наш земляк Олекса Бокшай, якому 27 березня цього року виповнилося б 105 років. Про нашого земляка головна футбольна газета України, зокрема, писала: «Іще в середині 1930-их О. Бокшай прославився на весь континент, захищаючи кольори ужгородського СК «Русь», який перемагав у чемпіонаті Словаччини. Восени 1937-го прийняв запрошення великої празької «Славії»: йшов туди бути дублером Франтішека Планічки — топового кіпера планети того десятиліття, проте вже через рік, унаслідок травми останнього, став основним. Мав цілком іншу манеру дій: Бокшай був високий, покладався, радше, на витримку та прорахування ігрової ситуації, натомість маленький Франта брав насамперед феноменальною реакцією. Піком перебування закарпатця в Чехії виявився тріумфу Кубку Мітропи (1938 рік) — найпрестижнішому на той час клубному турнірові Старого Світу. Потому чотири рази вигравав «золото» першості Богемії, тричі здобував Чашу. Закінчив виступати сезоном-1944, коли в рядовому матчі отримав розрив... нирки». Словом, Закарпаття славиться не лише хорошими польовими гравцями, але й воротарями. Один із них уродженець Ужгородщини Олекса Бокшай, котрого уболівальники прозвали «гумійовим воротарем». І на це у них були вагомі передумови, бо їх улюбленець грав настільки пластично, що навіть ловив такі м’ячі» про яких кажуть, що «не беруться». Останнім часом багато говорилось і писалось про закарпатську футбольну школу. Так, рідна Срібна Земля, окрім усього (згадаймо, приміром, нашу школу художників, виноградарів, кукурудзоводів, лісівників тощо) щедра на футбольні таланти. Такі «зірки», як доктор Г. Калочаї, змс СРСР М. Михалина, Й. Беца, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, мсмк Ф. Медвідь та В. Пасулька, мс СРСР М. Коман, Т. Попович, Е. Юст, С. Варга, І. Диковець, Г. Лавер та багато інших, були окрасою не тільки багатьох клубних команд (у 50-х роках, наприклад, тільки в київському «Динамо» грало відразу 9 закарпатців, а були такі календарні матчі чемпіонату СРСР, коли на зелений газон у складі команд-суперниць вибігало 7-8 закарпатців), але й достойно репрезентували вітчизняний футбол на міжнародній арені. Серед них був і наш земляк О. Бокшай.  Наша довідка: Олекса Петрович Бокшай народився 27 березня 1911 року в селі Великі Лази, що за 5 кілометрів від обласного центру, у багатодітній учительській сім'ї. Голкіпер з великої літери. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчався в ужгородській учительській семінарії і здобув диплом учителя. Змалку, як і більшість хлопчаків, мріяв бути форвардом і забивати гарні голи, але йому судилося стати найкращим і, безумовно, найпопулярнішим і найтитулованішим голкіпером за майже 125-річну історію закарпатського футболу.У футбол почав грати за дравецьку (нині вулиця Гагаріна в обласному центрі, де тепер проживає автор цього матеріалу, а за 100 метрів від нього — племінник О. Бокшая — Авт.) вуличну команду, причому відразу став у ворота. Згодом 16–річний Олекса став членом футбольної секції СК “Русь”, якій, народившись у 1925-му, судилося наприкінці 20-х та 30-х роках перерости в найславніший футбольний колектив не тільки Закарпаття, але й Словаччини. Більшість гравців СК «Русь» від Бокшая були старшими на 15–16 років. Про успіхи СК «Русь» відомо далеко за межами не лише нашої області, але й за океаном. Скажімо, у 1976 році в США відзначався 50-річний ювілей «одного із найславніших в історії українського спорту клубу, яким був «Русь» Ужгород на Закарпатській Україні». Ось як про цю подію писала газета “Вільне слово” (США): «На жаль, досі українське суспільство дуже мало або нічого не знає про великі досягнення СК “Русь” як у ділянці спорту, так і у ділянці його вкладу до пробудження і відродження національної свідомості українців на Срібній Землі». 10 років (1927-1937 роки) О. Бокшай захищав кольори СК “Русь” Ужгород із яким ставав п'ятикратним чемпіоном області, дворазовим абсолютним чемпіоном Словаччини. У 1937 році Бокшая запросили до відомої чехословацької команди “Славія” Прага, за яку ужгородець виступав 6 футбольних сезонів. Уже наступного року “Славія” досягла небувалого успіху, вигравши найпрестижніший на той час турнір Старого світу — Кубок Мітропи. Після цієї тріумфальної перемоги хтось із чехословацьких журналістів ужив фразу, яка стала свідченням великої майстерності ужгородця: “Бокшай хітал яко Панбуг” (”Бокшай ловив як пан Бог”). Це визнання поставило його в один ряд із фаворитами світового футболу чехом Ф. Планічкою, іспанцем дон Р. Заморою, австрійцем Хіденом та італійцем Комбі.  О. Бокшай кілька матчів зіграв за збірну Чехословаччини, а після завершення футбольної кар’єри гравця, спочатку працював тренером, а потім певний період очолював національну команду ЧССР (1948-1949 рр.). Під його керівництвом команда провела 4 матчі. Зокрема, 4 липня 1948 р. у Бухаресті збірна Чехословаччини поступилася господарям із рахунком 1:2, 25 вересня 1949 р. у Відні його підопічні програли збірній Австрії (1:3), 30 жовтня ц. р. у чехословацькому місті Острава збірна ЧССР обіграла національну збірну Польщі з «сухим»» результатом 2:0, а 13 листопада 1949 році у французькому місті Коломб чехи поступилися збірній Франції з мінімальним рахунком 0:1.О. Бокшай також був асистентом головного тренера у червні 1955 року на матчі із збірною Бельгії (перемогла збірна ЧСР 3:1). Очевидці, котрі бачили О. Бокшая у грі, розповідають, що його рукавички немов магніт притягували м’ячі після прицільних, несподіваних та сильних ударів форвардів. Він сміливо кидався в ноги суперникам і «витягував» такі м’ячі про які, висловлюючись футбольною термінологією, кажуть «мертві», тобто ті, що не беруться. Це була дійсно жива легенда 30-х років. «Гумовий» воротар, як його прозвали шанувальники, мав виняткову реакцію, яка поєднувалася з надзвичайно ефектним стилем гри. А як він брав пенальті. Уболівальники з гордістю згадують моменти, коли мистецтво Бокшая брало гору над умінням форвардів бити з «точки». Всього було у воротарській кар’єрі О. Бокшая. Цікавий той факт, що він, коли виступав ще за СК «Русь», учителював у селі Худльово, що на Ужгородщині. Це 30 кілометрів від обласного центру. Олекса три рази на тиждень, а були й такі, що й кожного дня, на велосипеді добирався на вулицю Доманинську, де був стадіон його команди (тепер на його місці побудовані будинки під №№ 101 та 103). Протягом 8 років, саме стільки він їздив на тренування та ігри з гірського села. Шанувальники його таланту підрахували, що їх кумир за цей період «намотав» приблизно 40 тисяч кілометрів, а це вже довжина меридіану земної кулі. Олекса Петрович напрочуд був працелюбним і тренувальному процесу віддавався повністю, працював, як кажуть «через не можу». Він ніколи не любив розслаблятися, завжди старався бути зосередженим. І чи не найбільше за усіх переживав, коли його улюблена команда програвала, особливо, коли сам допускався прикрої помилки. З цього приводу згадав слова одного з кращих голкіперів світу в 50-60 роках минулого століття, володаря «Золотого м’яча», змс СРСР Л. Яшина, який любив повторювати майбутнім своїм колегам: “Будь спокійним, урівноваженим, не метушись. Навіть якщо прикро помилився, пропустив гол, не переживай, гра продовжується, а без помилок футбол не можливий”. Ветеран закарпатського футболу 93–річний Георгій Лавер, який теж один футбольний сезон провів у славнозвісній ужгородській команді СК «Русь» згадує: «Страж воріт Олекса Бокшай — по праву вважається одним із найобдарованіших і кращих голкіперів за всю історію закарпатського футболу. Своєю надійною грою у воротах СК «Русь» Олекса Бокшай досить скоро привернув увагу до себе таких славних празьких команд, як АЦ «Спарта» та СК «Славія». Честь останньої захищав один із найславніших і легендарних воротарів того часу Франтішек Планічка. Саме в цю команду подався в 1937 році Олекса Петрович, який зайняв місце легендарного воротаря Планічки. Саме того, котрий разом із форвардом збірної Чехословаччини Неєдли, як писали газети світу про перебіг подій на чемпіонаті світу в Італії, «вирішили» долю півфінального поєдинку між Чехословаччиною та збірною Німеччини. Чехословаки тоді перемогли, правда, у вирішальному матчі поступилися господарям — італійській збірній (1:2). Але срібні нагороди «світової» проби — теж медалі високого ґатунку.  Саме в празькій «Славії» Олекса Петрович вперше став володарем Кубка Центральної Європи. Саме цей колектив був єдиною командою майстрів, котра протягом 12 років (1927-1939 рр.) брала участь у всіх турнірах за цей престижний кубок. І тільки в 1938 році, коли її ворота уже захищав закарпатець, «Славія», вигравши попередні етапи, добралася до фіналу. Перед командою О. Бокшая капітулювали такі сильні футбольні колективи, як бєлградський спортивний клуб (Югославія), «Інтернаціонале», тепер «Інтер» Мілан (Італія).У головному матчі суперником СК «Славії» стала не менш славнозвісна команда того періоду — будапештський “Ференцварош” (у 1940–1941 рр. за цю команду виступав закарпатець доктор Гейза Калочаї –Авт.), за яку в основному грали футболісти збірної Угорщини з не менш відомим центральним форвардом і кращим бомбардиром Дюрко Шароші. Перший поєдинок, котрий проходив у Празі, завершився внічию (2:2) і угорці вже бачили цінний почесний трофей у своїх руках, оскільки були переконані, що в «рідних стінах» переможуть суперника. На матч-реванш пражани їхали, думаючи тільки про єдине: аби тільки пристойно програти. Та сталася сенсація: кращі форварди «Ференцвароша» Танцош, Кіш, Шароші, Тодді, Кемень нічого не могли вдіяти проти злагоджених і надійних дій захисників. А справжнім героєм матчу став воротар «Славії» Олекса Бокшай, котрого після цієї пам’ятної гри празькі уболівальники ласкаво назвали «Саша». У цьому поєдинку він перевершив самого себе, залишивши свої ворота «сухими». До речі, цікавий факт. Роком раніше, тобто в 1937 році, у міжнародному матчі національних збірних Угорщини та Чехословаччини, який теж проходив на тому ж будапештському стадіоні «Ференцварош» Дюрко Шароші забив тоді кращому воротарю світу Франтішеку Планічкові 7(!) м’ячів. Тут, як мовиться, коментарі зайві. До речі, після фінального поєдинку на Кубок Центральної Європи, керівництво будапештського ФК “Ференцварош” тут же запропонувало вигідний контракт закарпатському голкіперу. Олександр Петрович, хоч і досконало володів угорською мовою, категорично відмовився, залишившись вірним празькому СК «Славія». У складі «Славії» О. Бокшай був чотирикратним чемпіоном чесько-моравської ліги ( 1940, 1941, 1942, 1943 рр.) та двічі (1941 та 1942 рр.) володарем кубка Чехії. Олекса Петрович надійно захищав ворота не тільки команди, але й упевнено грав за збірну Чехословаччини, а пізніше (1945-1946 роках), як уже писав вище, став навіть її тренером. Про велику популярність Бокшая свідчить і те, що чеська газета «Справодай» у березні 1976 року з приводу 75-річного ювілею нашого земляка писала: «Так, Бокшай був гідним наступником Планічки у воротах і поза ними. Його і сьогодні запрошують для участі у визначних подіях, де “блиск особистості”, як говориться, є доречним... Погляд Олекси Бокшая є завжди цінним, беруться до уваги його знання і досвід спеціаліста, його спостережливість, яка ніколи не зупинялася... Тисячі “славістів” і любителів футболу цінять шляхетність, яку спорту вміють дати “лицарі” типу Олекси Бокшая». Краще і не скажеш! Олекса Петрович проживав у Празі, але про рідний край ніколи не забував. Щороку, іноді й по кілька разів, відвідував Закарпаття. Він переконаний, що в цілому світі (а побував у багатьох країнах) нема такої краси. При зустрічі з ним Олекса Петрович завжди захоплено згадував про наші гори, полонини, добропорядність, благородство і добросердечність земляків, їх прекрасні звичаї і, зокрема, про незабутні різдвяні колядки. Правда, не любив говорити про війну. На ній він був командиром роти кулеметників. Згадував і трагічні факти, коли, скажімо, чехи відступали від натиску регулярної угорської армії, спочатку до Мукачева, згодом до Ужгорода і … Згадує і про зустріч із Людвіком Свободою та генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим на ужгородському вокзалі (1968 рік), коли повертався від сестри та молодшого брата з Ужгорода та Чопа до Праги… Про цю сторінку з життя О. Бокшая розповіла й одна з чеських газет:  «Ще в 1936 році він закінчив школу офіцерів запасу, отримав звання лейтенанта. Наприкінці 1938 був мобілізований до армії. Службу проходив на Закарпатті. Під час перебування в Мукачевому його командиром був Людвік Свобода — майбутній президент Чехословаччини. Після окупації Підкарпатської Русі угорськими військами повернувся до Праги. У цей час «Славія» домінує в новоствореній лізі протекторату Богемії та Моравії. Атака команди, на чолі з Йозефом Біцаном, демонструє феноменальну результативність. За цей період Олекса Бокшай здобув чотири перемоги у чемпіонаті та дві — у кубку. В 1943 році отримав тяжку травму нирок і був вимушений завершити кар’єру футболіста. Всього за «Славію» провів 89 матчів, із них 33 у Вищій лізі». Після закінчення футбольної та тренерської кар’єри закарпатець майже сорок років вчителював. Він любив і дорожив своєю роботою. З дітьми взимку їхав у гори кататися на лижах, влітку неодмінно ходив до лісу та на річку, де й проводив із ними заняття. Його діти теж любили, а від батьків не поступило жодної скарги на О. Бокшая, хоча по натурі він був суворим і вимогливим навчителем, але об’єктивним і справедливим. Не стало основоположника воротарської школи на Закарпатті Олекси Петровича Бокшая 26 серпня 2007 року, не доживши до столітнього ювілею якихось неповні чотири роки. Він помер у Празі. У цей день гравці місцевої «Славії» вийшли на поєдинок з «Аяксом» з траурними пов’язками. А закарпатці уже готувалися до 100-літньої дати прославленого голкіпера усіх часів Олекси Бокшая. Та не судилося. Доля розпорядилася по-своєму. Жаль.... Як уже згадував, племінник О. Бокшая — Іван проживає з автором матеріалу по сусідству, на вулиці Гагаріна. Часто з ним зустрічаємося, ведемо мову, звичайно, про футбол та про зірку закарпатського футболу на зорі його становлення на Срібній Землі. І мріємо провести турнір з футболу серед ветеранів пам’яті екс-«гумійового воротаря» СК «Русь» Ужгород та «Славія» Прага, а також назвати іменем Бокшая школу у В. Лазах та встановити меморіальну дошку, як це зробили берегівчани у своєму районному центрі доктору Г. Калочаї. Василь Гаджега,
На знімку: колишні гравці прославленої команди «Славія» Прага та збірної Чехословаччини (зліва сидить) Олекса Бокшай, справа — один із найкращих голкіперів світу Планічка (з палицею).голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України. На світлині під час вітання Олекси Бокшая з нагоди 80-річчя від дня народження. Представник команди «Славія» вручає нашому земляку пам’ятний приз. На знімку: Олекса Бокшай (справа) зі своїм племінником Іваном. Фото з архіву молодшої сестри Олекси Петровича — Маргарити Петрівни Шандор, яка проживала в Ужгороді (вул. Гагаріна). 17 липня 1938 р. Чвертьфінальний матч «Кубок Мітропи» між міланським «Ітером» та празькою «Славією». М’яч парирує закарпатець Олекса Бокшай. Знімок зроблений 1999 р. в Ужгороді (вул. Гагаріна). Племінник Іван (сидить зліва) говорить: «27 березня 2006 року ми вітали нашого дорогого ювіляра О. Бокшая (сидить справа) з 95–річчям. У нього була чудова пам’ять та й ще почуття гумору. |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |