Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Адріан Пуканич: "Через ситуацію в "Говерлі" в мене пропав рік футбольної кар’єри"
10:57
Адріан Пуканич: "Через ситуацію в "Говерлі" в мене пропав рік футбольної кар’єри"
Один з найталановитіших українських футболістів минулого десятиліття розповів Андрію Сеньківу, чому йому не вдалось стати справжньою зіркою.

Адріан Пуканич:

Грузія


– Чим зараз займаєтеся?

– Їздив додому на Закарпаття – зустрічати Паску. Хотів своїй доньці показати, як святкують ця свято на Західній Україні. Тут цікаві традиції.

– А проживаїте де?

– По прописці – в Донецьку. Й більшість часу проводжу саме там.

– Чому в Донецьку?

– Там сім’я, житло. Нема сенсу їхати звідти та й нема куди.

– Хіба не страшно? Там же війна.

– Давайте без Донецька і без політики.

– Вже визначилися, чи продовжуватимете професійну кар’єру?

– Не знаю, якщо чесно. Своєї перспективи як гравця я не бачу. Нема на те шансів. Я зимою їздив в Полтаву, де мене хотів бачити тренер Ярошенко. Говорили з президентом і домовлялися, що паралельно з грою піду на тренерські курси й принесу клубу користь в цьому плані. Один одному потиснули руки, але через кілька тижнів президент змінив своє рішення. На цьому й завершилася наша співпраця.

– Зараз у пошуках клубу?

– Ні, я нічого не шукаю. Бачу, яка ситуація з футболом в Україні. Знаю свій вік – на старших досвідчених гравців не дуже надіються та вірять в нашій країні. Тому вже й не надіюся.

– Останній ваш клуб – грузинська «Шукура». Може, в Грузії якусь команду підшукати?

– Коли їхав з «Шукури», теж мав домовленість з їхнім президентом. Він казав, що проплатить мені тренерські курси в Україні, щоби з часом прийняти «Шукуру». Але коли я приїхав додому, він змінив своє рішення, а я йому й не дзвонив і не розпитував, чому так. Для мене то вже нецікаво. Ми ж домовлялися і один одному руки тиснули – це важливо для мене. Шкода, що коли вже прийшли до берега, все змінилося.


























– Кобулеті, звідки «Шукура», дуже красиве курортне місто. Рай на землі?

– Літом – це рай. Відпочинок, море, курорт – все супер. В цьому плані – ніяких питань.

– З приходом Саакашвілі там справді все змінилося? Грузія схожа на європейські країни?

– Не хочу лізти в ту політику, але те, що було до Саакашвілі і після нього, говорить про те, що більше балів йде в його сторону. Він в цілому змінив Грузію й Аджарію зокрема.

Мені подобалося, що грузини дуже добре відносяться до українців, як до своїх братів. Зразу ж відчувається різниця в їхньому ставленні до грузина й росіянина. Хоча вони добре ставляться до всіх, якщо людина хороша. Якщо так є, то все тобі віддадуть.

– Але все-таки не люблять росіян?

– Не можу так сказати. Знаю, що ображаються через ситуацію в Цхінвалі, але розуміють, що це вищі політичні сили. Не від простого народу це все залежить.

– Грузинський футбол – який він?

– Одна команда вирізняється між іншими – це тбіліське «Динамо». Решта приблизно однакові. Звісно, в Україні вищий і рівень, і інфраструктура, і вимоги. Не можу сказати, що в Грузії легко грати в футбол, але в Україні важче.

– Грузини – дуже запальні люди. Це позначається на футболі?

– Грузинський футболіст грає на себе, а не на команду. Всі вони егоїсти. Краще зробити фінт чи забити красивий гол, аніж перемогти. Звісно, є гравці, які відрізняються. Візьміть того ж Хочолаву, з яким я грав у «Шукурі». Вже тоді я казав, що він – рівень найкращих команд України.

Якщо отак пошукати, то в кожній грузинській команді є підготовлені й затребувані українськими клубами гравці. Повірте, в Грузії є дуже багато сильних футболістів.

– А чому ж їх збірна так погано грає?

– Якщо один-два грузини в команді – ще нормально, то коли купа – погано. Знаєте як кажуть: один – нормально, два – компанія, а три – то вже бригада. А коли аж 11, то вже геть погано.

– Зарплати в Грузії набагато менші, ніж в Україні?

– Та ні, практично однакові.

– Могли собі раніше уявити, що вас занесе в Грузію?

– Ні краплі не шкодую, що грав у Грузії. Там познайомився з багатьма хорошими людьми, здобув легіонерський досвід, а життя в Батумі – один із найкращих спогадів у житті.

«Шахтар»
























– Ви з Закарпаття, але в 16 років потрапили в «Шахтар». Як так вийшло?

– Був турнір серед областей і саме в той період академія «Шахтаря» збирала свій випуск. Вони вибрали мене і ще кількох футболістів. Ми приїхали на збір – двох з нас залишили. Було видно, що хлопці із Західної України – більш технічні, а зі Східної – більш масивні, фізично сильні. Я приїхав такий худощавий, а там всі – дуже мускулисті. Важко було з ними грати. Мусив пройти час, аби довести тренерам, що гідний там бути.

– Важко було людині з Західної України звикнути до Сходу?

– Важливо було вивчити російську мову, що мені вдалося за рік-другий. Тоді все краще пішло: і відношення, і все решта.

– Обов’язково було російську вчити?

– Українською важче – в академії більшість хлопців були зі Східної України. Коли з 20 людей 15 говорить російською, то хоч-не-хоч треба підлаштовуватися під більшість. Можу сказати, що ніхто не мав нічого проти того, що я з Західної України, «мадяром» не називали.

– А бандерівцем?

– Ні-ні. Всі знали, що бендери – то не Закарпаття.

– Тоді ж в «Шахтарі» ще не було належної інфраструктури?

– Там нічого не було: ні інфраструктури, ні академії. Ми тренувалися на інших полях, на гальці, на траві з камінням. Все почало з’являтися з 2005-го року.

– Одразу потрапити в склад «Шахтаря» вам не вдалося і ви відправилися в оренду в житомирське «Полісся». Чому?

– Рахуйте, що я з юнацького футболу відразу потрапив до дорослого. Це непросто. Кільком гравцям «Шахтаря-2» сказали поїхати допомогти Житомиру, який тоді боровся за вихід в вищу лігу. Правда, стиковий матч ми програли «Олександрії». То був неоціненний досвід, який зіграв ключову роль в моїй кар’єрі.

Було дуже важко – нам довелося грати і битися разом проти старших чоловіків. У них уже сім’я й діти, їм необхідні були перемоги, бо це преміальні – треба ж щось додому принести. А ти розумієш, що б’єшся за них. Для тебе, може, й не так важливі оті перемоги, а от для них – дуже важливі.

– Далі – повернення в «Шахтар». І знову – без особливих успіхів.

– Спершу я навіть у «Шахтар-2» пробитися не міг. Але в одного гравця була дискваліфікація – я вийшов і забив. Потім знову забив. Так і пішло. Аж до запрошення в першу команду.

– Ви дебютували в «Шахтарі» при Невіо Скалі. Як працювалося з європейським тренером?

– По ньому одразу було видно, що він тактик до деталей. Він контролював все: від кроку вправо до кроку вліво. Це тренер, який знає, що робити і як робити. Він називав мене «бамбіні» – італійською «дитина». Я дивився на нього з відкритим ротом – що казав, то я й робив.

Перший час важко, але потім звикаєш до тих тренувань і людей, які з тобою в команді. У нас було лише кілька іноземців: Айзек, Ассан, Агахова і ще 2-3 гравці. А 80 відсотків – українці та російськомовні. Тобто, всі свої. Ми за півгодини до тренування сідали в центральному колі й кожен розказував, хто де вчора був, про свої справи. Потім вже прийшли бразильці — і стало зовсім інакше.

– Валерій Яремченко – дуже імпульсивна людина. У ваш час він був таким же?

– Це дуже екстраординарна особистість, яка знала, чого хоче і для чого щось каже. Не всі журналісти це можуть зрозуміти. Саме завдяки цій людині я став футболістом. Якби не він, я би той великий футбол і не побачив. Можу сказати, що серед усіх тренерів він зробив для мене найбільше.

– Чому так вважаєте?

– Саме він почав ставити мене у склад, і я таки заграв у «Шахтарі». Шкода, що ми тоді не виграли чемпіонат. Якби зайняли перше місце, то Яремченко залишився би і ще довго-довго тренував «Шахтар».

– А в Шустера чому не вийшло в «Шахтарі»?

– Тренер має вміти і розказати, і показати, як грати у футбол. Шустеру це вдавалося. Коли гравець бачить, що тренер розуміється в футболі, то буде його слухатися. Шустер тоді почав з рекордної серії, але був молодим тренером – його погубив недосвідчений тренерський штаб. І, може, наш чемпіонат недооцінив. А тренувальний процес в нього був хорошим: він і штрафні з нами бив і в квадрати грав. Було видно, що він грав у топ-клубах.

– Прийшов Луческу – і ви виявилися непотрібними «Шахтарю». Чому?

– Якщо просто, то я програв конкуренцію. Елано, Жадсон, Матузалем, Вукіч… Ясно, що вони сильніші, кращі й дорожчі за мене. Хочеш чи ні – мусиш йти в оренду.

– Що казав Луческу?

– «Йди в оренду, бо в мене ти грати не будеш. Але хочеш – можеш і залишитися». Але я вибрав Маріуполь.

«Іллічівець» і «Говерла»




























– «Іллічівець» – команда на кілька рангів нижча. Не важко було боротися за зовсім інші цілі?

– Зовсім не важко. Я потрапив у свою струю: всі наші гравці. І спершу ми боролися за першу четвірку, це треба розуміти.

– «Іллічівець» постійно програвав “Шахтарю”, про що завжди було багато розмов...

– «Шахтарю» не тільки «Іллічівець» програвав, незалежно від їхнього географічного положення. Так що то таке. Така ж сама ситуація була з «Дніпром» і «Кривбасом». І «Кривбас» забирав очки у «Дніпра», і ми – у «Шахтаря». Ми навпаки були мотивованими проти «Шахтаря». Хочеться довести, що дарма ви з нами так вчинили.

– Вас влаштовували постійні оренди в «Іллічівці»?

– Не було значення. Яка різниця?

– Могли б перейти в умовний «Дніпро».

– Мене в Маріуполі все влаштовувало. Я дуже люблю це місто, клуб, вболівальників, базу, всіх працівників. Для мене два найрідніших міста – це Донецьк і Маріуполь. Правда, з приходом Павлова все змінилося.

– Чому з ним не зійшлися?

– На моїй позиції він бачив інших гравців і більше довіряв молоді, яка потім потрапляла в «Шахтар». Може, я помиляюся і все було інакше, але мені здається отак-от.

– Навіщо ви переходили в «Говерлу»? Хіба не знали, що там можуть виникнути фінансові проблеми?

– На той час мені активно телефонував Грозний. І не раз, і не два, аж на третій раз таки вмовив. Мовляв, повертайся додому. Я дізнався у хлопців, що заборгованостей по заробітній платі нема, і подумав: чом би й ні? Але виявилося, що Грозний мене обманув.

– Як?

– Я приїхав, потренувався три дні, зіграв один тайм з «Ворсклою», а в перерві мене він поміняв. А потім сказав, що я, Бабир і Цуррі винні в поразці. Вийшло так, що Грозний врятував себе, а нас трьох підставив. Каже, я довірив новим гравцям, а вони не виправдали. Як він за тайм міг поставити на нас хрест?

– Як відреагували на таке?

– Я був у шоці і дуже хотів повернутися в Маріуполь, але в тій команді також були нюанси, які я не зрозумів. Я стільки років вірою і правдою в різних ситуаціях віддав «Іллічівцю», але вони не взяли мою сторону.

– А керівництво «Говерли» що?

– Ні з ким не спілкувався. Всі як голову в пісок засунули, кожен один на одного скидував.

– Заплатили бодай щось?

– Чекав місяць-другий, а потім подав у КДК. Частину грошей таки вдалося повернути. Не можу сказати, що Олександр Шуфрич погано до мене ставився. Ми знаходили певний компроміс і не було якоїсь катастрофи. В дечому погоджувалися, але не до кінця – усіх грошей мені не віддали.

– Шкодуєте, що поїхали в «Говерлу»?

– Шкодую, що повірив Грозному. Ця людина не дотримує свого слова й просто обманює. Яка різниця, що тобі кажуть, коли брешуть? Якщо тренер хоче, то захищатиме гравця. А він почав все звалювати на президента. Так ти ж мені дзвонив по кілька разів і кликав в команду – президент тут при чому?

Через ситуацію в «Говерлі» в мене пропав рік футбольної кар’єри, бо було два переходи. Після цієї паузи в мене розпочалися труднощі.

– Чим займалися протягом того року?

– Ходив у КДК, щоб вибити гроші з «Говерли». А так, звісно, дуже важко. Тим більше, коли тебе обманюють.

Навіть в «Іллічівці» таке траплялося. Той же Канана, який по телефону обіцяє одне, а коли доходить до діла, каже зовсім інше. Я ж з ним знайомий більше 12 років, а він мені не хотів допомогти! Це дуже важко. Коли говориш з ним, він каже: «Я нічого не знаю й нічого не чув». Ти розумієш, що тебе обманюють. Коли мені було 18 років, Канана мене в «Шахтар» брав, а коли мені вже 30, то він себе отак поводить.

– Не думали тоді завершити кар’єру?

– Ні. Я знав, що не граю не тому, що є поганим футболістом.

– Важко було це довести майбутнім працедавцям?

– Якщо розібратися, то я і зараз можу це довести. Але не завжди все вирішує чесність і справедливість. Хочу в майбутньому залишитися в футболі і допомагати гравцям уникати подібних ситуацій. Справа ж не в тому, що в українському футболі нема грошей, а в тому, що не треба обманювати. Давай гравцям стільки, скільки маєш. Не треба обіцяти більше. Це нечесно.

Не можу сказати, що під час своєї кар’єри я щось не так робив. До футболу відносився дуже відповідально.

– Проблем з режимом не було?

– У жодного тренера, з яким я працював, не повернеться язик сказати, що я порушував режим. Я будь-кому з них в очі можу подивитися. А от декотрі тренери просували своїх гравців у власних цілях.

– Тобто бували ситуації, коли ви розуміли, що людина, яку ставлять в склад, слабша за вас?

– Були. А що ти можеш зробити? Тренер раз його ставить, два, десять, а на 11 матч він вистрілить, і тренер каже: «Бачиш, який я молодець – гравця розкрив». А вся команда ж розуміє, що тренер ставить свого футболіста.

Збірна

– Ви їздили на молодіжний чемпіонат Європи, де Україна посіла друге місце. В чому секрет успіху тієї команди?


– Тренери молодці, що розкріпостили команду, не було ніякого нагнітання. Ми виходили й грали в футбол – нам йшло і йшло. Не було такого, що ми мусимо вийти з групи, ми ставили задачі перед кожною грою.

– Чому в фіналі програли голландцям? Вже ж знали, як у них вигравати.

– Пам’ятаю, Михайлеченко тоді згадав фінал Євро-1988, коли СРСР теж з голландцями грали. Сказав, що найбільшою проблемою була психологія – вийшли у фінал, і було вже неважливо, виграти чи програти. Попросив не робити ту ж помилку. Але ми зробили те ж саме – просто тішилися з того, що пройшли у фінал.

До того ж, там вийшла незрозуміла ситуація зі складом на фінал. Не по справедливості його вибрали, не по заслугах. Якщо брати з першого матчу в групі і до фіналу, то не так він мав виглядати.

– А як?

– Не можу казати, як. Але не так вийшло в кінцевому результаті.

– Половина з гравців тієї команди заграла на високому рівні, а половина – десь пропала. Чому?

– Так завжди буває. Взяти тих же голландців – там дуже мало людей заграло на високому рівні. Якщо брати Хунтелара, то він з кожним роком ставав не краще, а навпаки – все гіршим. А раніше забивав гол кожним дотиком.

Не можуть всі заграти. Тоді казали про деяких гравців, що вони будуть супер-зірками, а я за ними слідкував – і їх ніде нема. Бувають різні ситуації, суб’єктивні причини – команди, тренери, травми… Нема такого правила, щоб ти щось чітко робив і все буде добре.

– Після повернення в Україну зірочку не схопили?

– Та ні. Навпаки – всі дуже засмутилися, що програли фінал. У нас в українців скромний менталітет – ми ніяк не могли зазнатися.

Джерело
 

Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 1410 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: