Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Гранд закарпатського футболу без титулів
10:04
Гранд закарпатського футболу без титулів
31 січня одному з кращих вітчизняних форвардів ужгородцю Івану Диковцю виповнилося 80 років.

Гранд закарпатського футболу без титулів
31 січня одному з кращих вітчизняних форвардів, екс-гравцю ужгородської «Верховини», київського «Динамо», донецького «Шахтаря», чернівецької «Буковини» та капітану львівських «Карпат» ужгородцю І. В. Диковцю виповнилося 80 років. До речі, свого часу народна артистка України Софія Ротару подарувала чаклуну «шкіряного м’яча» чудовий букет троянд. А ще молодий гравець був відомий серед українських вболівальників під прізвиськом Кокаш, що у перекладі з угорської мови означає Півник: неслухняне волосся футболіста завжди стирчало таким собі півнячим чубчиком.
 
Написав такий заголовок до матеріалу не випадково, адже не лише уболівальники нашого краю, але й Києва, Донецька, Львова, Чернівців вважають закарпатця Івана Диковця одним із кращих вітчизняних футболістів 60-70-их років минулого століття. Його всюди запам’ятали, як напрочуд технічного, швидкого, наполегливого гравця котрий вмів різнобічно атакувати й впевнено захищатися. Він грав за кращі команди України, але завжди не вистачало одного кроку до омріяних нагород та титулів. Іван Васильович, як ніхто інший, міг знімати зірки з небес, але, як мовиться, до нього чомусь не була схильна її величність Фортуна. Він завжди в останню мить не встигав заскочити на ходу на підніжку потяга, котрий уже прямував до омріяних спортивних вершин. І все ж наш краян по праву належить до славної плеяди вихованців закарпатської школи футболу.
 
Газетний звіт: ХХІ чемпіонат СРСР. 9 липня. 1959 рік. «Крила Рад» Куйбишев – «Динамо» Київ — 0:2 (0:0).

«…Минуло всього дві хвилини другого тайму, коли лівий крайній киян Диковець, заволодівши м’ячем у своєму карному майданчику, пройшов з ним до воріт волжан, зробив вивірений пас Голодцю, який набігав, і рахунок відкрито. 1:0.
 
Надалі повторилася приблизно така ж картина. Диковець на 62–ій хвилині красивим ударом здалеку забив другий гол».
 
Ст. Сокольников. Наш кор. Газета «Радянський спорт», 1959 р., 10 липня.
 
Наша довідка: Іван Васильович Диковець народився 31 січня 1938 року в гірському селі Загорб, що на Великоберезнянщині. Форвард. 14–річного юнака, який грав за збірну свого району, на змаганнях в Ужгороді запримітив ужгородський фахівець З. Дьєрфі–ст. й включив юнака до збірної команди Закарпаття з футболу серед ровесників.
 
1955 рік — 17–річний І. Диковець спочатку грав за “дублерів” алма-атинського «Урожаю» (“Кайрат”), а згодом кілька офіційних ігор провів і за “основу” цього клубу.
 
Наступного року тренери ужгородського “Спартака” Карло Сабо та Федір Куруц запросили юнака до своєї команди. 18-річний І. Диковець у дебютному для себе сезоні за “основу” провів свої перші 8 ігор.
 
Далі великоберезнянець із берегівчанином Тиберієм Понцом одягнув футболку юнацької збірної команди УРСР, у складі якої був і майбутній метр тренерського ремесла, видатний футболіст минулого століття Валерій Лобановський. У фіналі українці (1956 рік, спартакіада народів СРСР, «молодіжка») обіграли збірну Російської Федерації (2:0).

1956–1959 рр. — гравець київського «Динамо». У 1959 році у складі дублерів став чемпіоном СРСР. За «основу» киян провів 26 ігор і став автором 6 голів. Та через прикру хворобу йому довелося майже рік «спілкуватися» з працівниками аптек та людьми в білих халатах.
 
А перший офіційний матч у складі киян Диковець провів 5 листопада 1957 року. Це була виїзна гра у м. Сталіно (Донецьк). Гірники обіграли киян з рахунком 2:0. У цьому матчі поруч із Диковцем грав і мукачівець Тиберій Попович. Другий календарний матч закарпатець відіграв у Москві проти місцевого «Спартака». Цей поєдинок українці теж програли (2:3). На 86–ій хвилині переможний гол у ворота киян провів мукачівець Іван Мозер. А у киян дублем відзначився Каневський. За «динамівців» у цьому поєдинку крім І. Диковця грало ще троє закарпатців: Тиберій Попович, Ернест Юст і Михайло Коман.
 
1961 рік — гравець ФК «Шахтар» (Сталіно). За гірників відіграв 16 календарних матчів і забив 5 голів. У цьому ж році в складі цієї команди міг стати володарем кубка СРСР, але залишив клуб, провівши у складі гірників три матчі (1/16 фіналу, 1/8 та ¼ фінали). Про це потім буде все життя, як кажуть закарпатці, банувати (жаліти, шкодувати – діал.). В автора матеріалу є довідник «Футбол–61» в якому, як кажуть, чорним по білому написано, що І. Диковець провів 3 офіційні матчі з 6 на Кубок СРСР. А в інших довідниках навіть пишуть, що він є майстром спорту СРСР і володарем кубка СРСР. На жаль, ні. Про це ми із самим ювіляром не раз вели мову.
 
1963-1967рр. — І. Диковець форвард і капітан львівських «Карпат (відіграв 124 матчі, в яких 12 разів змушував суперників розпочинати гру з центра поля).
 
1968-1969 рр. — захищав кольори ужгородської «Верховини» (провів 56 ігор і став автором 10 голів).
 
У 1970 та 1971 роках 32-річний великоберезнянець ще був корисним для чернівецької «Буковини» (66 ігор і 7 голів).

Протягом 17-ти сезонів І. Диковець у складі команд майстрів провів 377 офіційних ігор і став автором 43 голів. Невисокий на зріст (170 см) закарпатець, діючи на правому фланзі нападу, вирізнявся в першу чергу високою швидкістю та вмінням створити для партнерів практично ідеальну позицію для нанесення удару по воротах суперника. Саме тому в його активі гольових передач значно більше, ніж забитих м’ячів.
 
А й справді, наш земляк міг філігранно обіграти трьох, чотирьох, а то й п’ятьох суперників, а відтак «попросити» їхнього воротаря витягнути м’яча із сітки власних воріт. Так сталося і в матчі з тбіліським «Динамо», коли закарпатець виступав за киян. Він зумів на швидкості «пройти» не лише трьох суперників, але й примусив «прилягти» воротаря, а м’яч, як мовиться, «пішки завів» у ворота, а потім сам же його взяв у руки і відніс у центр поля. А грузини — народ темпераментний. Що творилося на стадіоні? А там треба було бути…
 
Із цього приводу згадалося висловлювання бразильського письменника-гумориста Арапуа, який писав: «Аби нейтралізувати Пеле, будь-яка команда повинна мати принаймні трьох захисників. Один намагається відібрати м’яч у Пеле, другий підстраховує першого, а третій поспішає дістати м’яч з сітки власних воріт...».
 
Цей рецепт ой як здорово підходить і нашому Диковцю. Правда, як він сам зізнається, у молоді роки він багато наробив помилок, які вплинули на його футбольну кар’єру. Йому не потрібно було міняти команди, як рукавиці, а зосередитися на одній. Тим більше, що закарпатця ані з київського «Динамо», ані з донецького «Шахтаря» не просив ніхто йти. Навпаки. В одній і другій командах його просили залишитися в їхньому колективі. До речі, його тренери Бєсков та Маслов запрошували до московських команд "Спартак" та "Торпедо".
 
Олег Макаров у своїй книзі «Воротар» так сказав про Івана Диковця, коли той з’явився в «основі» київського «Динамо» в 1957 році: «Швидкий, як маленька ракета. У нього короткий, хльосткий удар з обох ніг. О, на лівому краю він буде, мабуть, не слабше Фоміна».
 
Ексклюзивне інтерв’ю:
 
— Іване Івановичу, як ви, гадаєте, чому футбол на першому місці у вашому житті?
 
— Я так категорично міг заявити у свої, скажімо, 20-25 років. Однак, сьогодні — ні, хоча футбол для мене був і залишається над усе. Із ним я «потоваришував» із раннього дитинства, хоча із мого близького оточення у футбол ніхто серйозно не грав. Спочатку — це було просто дитяче захоплення, а потім переросло в щось більше. А талант — це, гадаю, від вищих сил. А першим мене запримітив ужгородський фахівець Золтан Дьєрфі-ст., котрий й включив мене до складу збірної області. Багато виступали. Однак в 1953 році, через 4 дні після смерті великого «товариша фізкультурників» Сталіна, мені вручили комсомольську путівку й відправили «читати» роман Михайла Шолохова «Піднята цілина». Попав у радгосп «Степний» Кизилтийського району Кокчетавської області, де була школа механізаторів. Уже бачився майбутнім комбайнером, однак і тут мене випадково запримітили і підлітком, правда під чужим прізвищем, але фото було моє, грав за резервістів алма-атинського «Урожаю» (Кайрат»). Кілька ігор зіграв і за «основу». Мало того, запросили грати за збірну Казахстану. Це був 1956 рік. По-моєму, проходила Спартакіада народів СРСР чи якийсь інший всесоюзний футбольний турнір в Одесі. Ми у попередньому турі грали проти досить сильної збірної Грузії. Основний час завершився внічию, а пенальті точніше пробили суперники. Мені тут же дали квиток до Алма-Ати, а я швидко пішов у касу й поміняв. Приїхав в Ужгород і пішов працювати в шевську майстерню, яка знаходилася поруч із рестораном «Едельвейс». Але не довго довелося майструвати. Тренери ужгородського «Спартака» Карло Сабо та Федір Куруц запросили до своєї команди. До Ужгорода також повернувся форвард львівських армійців Ернест Кеслер, а з київського «Динамо» — Михайло Михалина та Василь Напуда.

— Яким був дебют Івана Диковця в ужгородському клубі?
 
— Cкажу відверто, я більше був у запасі, аніж грав. Це й зрозуміло, адже мені було лише 18 років, а таким нападникам, як Д. Товту — 36, Василям Зубаку й Напуді, а також А. Ціцею було 26-28 років. Таким чином, у стартовому своєму сезоні за «основу» ужгородців провів лише 8 ігор, а у наступному із 34 запланованих календарних ігор зіграв 31 матч і забив 5 м’ячів. А восени 1956 року мене «засватали» в київське «Динамо». Страшно не люблю оті переїзди й роз’їзди, а тут ще київське «Динамо». Довго не хотів їхати, але врешті-решт старший тренер команди Михайло Михалина посадив мене на літак, а вже наступного дня відіграв матч за резервістів киян. Разом зі мною в команді були Андрій Біба, Віктор Каневський, Віктор Фомін. Грали на центральному стадіоні імені Микити Хрущова проти ФК «Крила Рад» Куйбишев. Обіграли суперників із досить великим рахунком 4:1. Цього ж дня мене, Бібу, Фоміна та Каневського запросили на заміську базу, де вже була «основа». Тут обговорювалася наступна гра проти московського «Спартака». У ній грав і я. Відіграв як міг: виклався, як кажуть, «через не можу». Цей рік для киян був не з кращих. Ми зайняли скромне сьоме місце у підсумковій турнірній таблиці.
 
— А що то за хвороба, котра вас вивела зі строю майже на рік?
 
— Я завжди після гри приймав холодний душ. Так зробив і на цей раз. У нас були 4 дні вихідні. Уже в літаку сказав нашому лікарю, що мені погано. Температура була високою, а тут ще й діагноз не могли встановити. Як потім з’ясувалося, у мене було запалення мозкових оболонок. Тоді мені головний лікар сказав: «Ой, Ваня, жити будеш, але грати у футбол, думаю, ні! Але не пройшов і рік, як одягнув футболку ужгородської «Верховини».
 
— А як попали в донецький «Шахтар»?
 
— Випадково, і дуже шкодую, що відіграв там лише півсезону, а у другому колі вже виступав за динамівців Києва.
 
— Іване Івановичу, кілька слів про львівський період.
 
— У 1963 році рішенням Федерації футболу СРСР була створена друга група класу «А», яка мала бути проміжною між класом «Б», де грала й ужгородська команда «Верховина», і вищою лігою, де було виділено місце і для Львова. На базі «Львівсільмашу», який вже не зміг утримувати команду, був створений ФК «Карпати». Першими її гравцями стали закарпатці Ернест Юст, Йосип Фалес, Юрій Сусла, Дюла Баканчош. До речі, Ернест Юст був і другим тренером, а головним був Олександр Жуков. Дебютували ми непогано, навіть певний час очолювали турнірну таблицю, однак фінішували лише сьомими.


 
— Пам’ятаєте перший календарний поєдинок за прикарпатців?
 
— Звичайно. Це було 21 квітня 1963 року. Ми приймали гомельський «Локомотив». Ажіотаж навколо матчу був великий. Квитки на нього були продані буквально за день. Гра проходила на стадіоні армійської команди СКА. Глядачів було приблизно 20 тисяч із гаком. Поєдинок завершився з мінімальним рахунком 1:0 на нашу користь. Цікавим був і поєдинок 12 червня 1963 року. Саме цього дня львів’яни дебютували в міжнародному товариському матчі проти уругвайського ФК «Атлетіко» Монтевідео. Цікава деталь. Гості до Львова прилетіла на радянському літаку АН-10. 5 футболістів команди, як сказав нам їх головний тренер Троколлі, виступали за національну збірну. Так що нам протистояв «міцний горішок». До того ж, їхня манера гри нам була невідомою, адже вони сповідували манеру бразильську. Що там казати, суперники були віртуозами на полі. Та не пройшло і двох хвилин, як ми «розмочили» рахунок. Гол у ворота гостей провів Толя Крощенко. Гості мали шанс не лише зрівняти результат, але й провести ще мінімум 2-3 голи. Та цього дня майстерність «вищого пілотажу» демонстрував у брамці перечинець Юрій Сусла: «Форвард гостей сам на сам вийшов з воротарем «Карпат», націлився на удар, але Сусла вчасно кинувся назустріч і буквально з ноги суперника зняв м’яч».
 
— Знаю, що ви, особливо у складі киян та 2-й збірній СРСР, брали участь у кількох цікавих зарубіжних турнірах. Що найбільше запам’яталося?
 
— У кожній країні є свої унікальні куточки природи, традиції тощо. Сподобалося в Африці. Зокрема, грали проти збірних Єгипту, Судану, Ефіопії. До речі, імператор Ефіопії особисто вручав нам золоті медалі. У Судані кожного з нас привітав президент цієї країни. А потім побували на річці Ніл. Бачив на власні очі крокодилів. Був також у Німеччині (м. Франкфурт-на-Майні), Франції (м. Тулуза) тощо. Словом, я побував у багатьох чудових країнах і за це потрібно завдячувати його величності Футболу й долі. Мені тоді здавалося, що я не в реальному світі, а у казці.
 
— Іване Івановичу, а чи були у вас моменти, коли ви себе найбільш картали?
 
— Не те слово. Соромно було тижнями дивитися партнерам, тренерам, а найбільше знайомим уболівальникам в очі. Це був календарний матч на новозбудованому львівському стадіоні «Дружба» (тепер «Україна» — Авт.) між місцевими «Карпатами» та вільнюським «Жальгірісом», який відбувся 18 серпня 1963 року. Напередодні поєдинку відбувся багатолюдний мітинг. Матч «підходив» до завершення, а на табло — одні нулі. На 80-ій хвилині Р. Юшка (пізніше стане відомим арбітром — Авт.) обійшов лівого крайнього захисника, до речі, нашого земляка Йосифа Фалеса й переадресував м’яч на Василюса, якому нічого не залишалося робити, як відкрити рахунок. Ми намагалися будь-що бодай зрівняти його. І ось за чотири хвилини до завершення гри у ворота прибалтійців був призначений пенальті. Я й досі не збагну, як я, капітан команди, не забив гол. До речі, дуже справедливо цей епізод описав твій колега, львівський журналіст Юрій Михалюк: «Стадіон посилає повітряні поцілунки на адресу арбітра (міг же і не помітити «руки» одного із захисників у штрафному майданчику), завмирає і... вибухає далеко не схвальними вигуками. Капітан команди Іван Диковець якось недбайливо, безвідповідально пробиває пенальті і воротар Авербух спокійно бере цей «ніжний», тихенький м’яч. Зникає остання надія. 0:1 — прикра поразка на новому полі». У той момент я ладен був, як кажуть, провалитися крізь землю.


 
— Іване Івановичу, згодьтеся, якби не було таких «сюрпризів» футбол був би не цікавим. Федір Чорба мені свого часу розповідав, що він з 10 пенальті, які пробивав у складі львівських «Карпат», забив 9 голів. Непоганий, згодьтеся, показник. Але той, котрий би міг принести львів’янам у вищій лізі «бронзові» нагороди «вистрілив», як кажуть, у молоко. Це було в 1976 році в останньому календарному матчі проти ленінградського «Зеніта». І все ж, цікаво, що маститого футболіста у 32 роки потягло ще відіграти бодай один футбольний сезон за команду майстрів?
 
— Я б ніколи не згодився виступати закоманду майстрів в такі роки, якщо б, скажімо, знав, що можу зіпсувати «малюнок» гри. Але головний тренер Михайло Михалина, який працював тренером у чернівецькій «Буковині» мене переконав, що я йому потрібний, бо бракує талановитого і досвідченого форварда, котрий би умів не лише забивати, але й підказувати молодим гравцям на полі, як діяти в тій чи іншій ситуації. Отож, у команді Михайла Михайловича я більше був своєрідним диригентом, аніж грізним бомбардиром. Крім мене, за чернівчан виступало ще п’ятеро закарпатців: воротар Чобо Кахлик, а також Федір Чорба, Арпад Шандор, Михайло Масинець та Георгій.
 
— Не можу не запитати Вас про отой хвалебний віршик, який склали про Вас львівські вболівальники: «Коли на полі Іван Диковець, то команда-суперника біля нього бігає, як отара овець».
 
— Гм. Навіть карикатуру в газеті намалювали. Мало незручно було, бо ж це висловлювання обурювало інших. Але ж я справді добре грав. Мене цінували всі тренери: Олег Жуков, Сергій Коршунов, Микола Дементьєв. Та й команда в нас була гарна. Мушу вам зізнатися, що у Львові грати було непросто. Я тоді не міг вулицею вийти.

— Чому залишили «Шахтар». Невже через авто?
 
— Виходить, що так. Емоції свої тоді треба було у пляшку заховати. Тим паче, у Донецьку на відміну від Києва тренування були куди кращими. У Києві заняття були надзвичайно інтенсивними і важкими. У Донецьку було простіше. Та й умови відмінні створили. Оформили мене як шахтаря і платили 3000 рублів зарплати. А директор шахти, вірменин, у якого вважався працівником, коли я приходив отримувати гроші, жартував: «Ванюша, коли будеш працювати?». Я відповідав, що третього числа». Саме цього дня мені виплачували зарплату. Але у Донецьку я відіграв лише рік. Причому пішов не тому, що погано грав, а через «Волгу», яку мені відмовилися виділити, тим паче, що у мене потрібних 10 тисяч рублів було. Але наш тренер Олег Ошенков був проти. Мене це розлютило і я взяв того ж дня квиток на літак. Це була моя вина, бо якби залишився, то у 1961 році став би володарем Кубка СССР та майстром спорту СРСР.


 


























— Після завершення виступів за львів’ян знаю, що ви ще кілька років грали за аматорські команди. До речі, за які?
 
— В основному за команди, що виступали в чемпіонаті області, зокрема Іршави та Чопа, а також грав разом із своїм другом Андрієм Гаваші за перечинський «Хімік», а тренером у нас був відомий фахівець Берталон Вейг. У складі цієї команди у 1972 році ми виграли кубок Закарпаття, обігравши у фіналі мукачівський «Локомотив» (2:0). Один із голів у ворота «залізничників» провів я. Тоді разом зі мною за перечинців грали уже згадуваний Андрій Гаваші, Степан Грицо, Василь Ладані та інші.
 
— А як у Вас на сімейному фронті?
 
—З майбутньою дружиною познайомився у взуттєвій майстерні, коли мені було 19 років. Марійка тут вишивала заготовки. Одружилися й прожили разом з нею 52 роки. Виховали двох дітей – син живе у Маріуполі, донька вийшла заміж і виїхала до Коростеня. На жаль, дружини вже немає більше 10 років.
 
— Ваш син теж став гарним футболістом.
 
— Мій син-тезка свого часу грав за ужгородську «Говерлу», жданівський «Новатор» (Іллічівець Маріуполь), СКА Львів, «Дружба» Майкоп та «Океан» Керч. За команди майстрів провів більше 200 офіційних ігор і забив 10 голів із ґаком. До речі, він на відміну від мене був захисником.
 
Шановний ювіляре! Федерація футболу Закарпаття, обласний осередок Асоціації спортивних журналістів України, екс-гравці ужгородської «Говерли», а також багаточисельна армія вболівальників, з яким Ви чи не щодня зустрічаєтеся на вулицях нашого обласного центру, зичать Вам, Іване Васильовичу, міцного здоров’я, матеріального достатку та усіляких земних гараздів.
Василь Гаджега,
голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів України.
 
Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 395 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: