Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Юрій Габовда: "В Угорщині я по-справжньому кайфую від кожного матчу"
18:49
Юрій Габовда: "В Угорщині я по-справжньому кайфую від кожного матчу"
Відверте інтерв’ю із Юрієм Габовдою, який виступає в одній команді із легендарним Габором Кіраєм – 42-річним "Голкіпером у піжамі".

Юрій Габовда:

Його прізвище – святе для тих уболівальників Карпат, які знають і шанують історію свого клубу. Рідний дядько нашого героя – Янош Габовда – один із найкращих снайперів "зелено-білих" усіх часів. Юрій марив Карпатами і мріяв повторити шлях знаменитого родича, але – не судилося.

"Мені встромляли палки в колеса. Хто це робив? Керівництво клубу", – переконаний Габовда-молодший. Після Карпат він виступав за Кривбас та Таврію, їздив у чемпіонат Білорусі (Граніт та Динамо Мінськ), а тепер захищає кольори угорського Халадаша. Цей клуб знаменитий, насамперед, тим, що туди поїхав догравати культовий Габор Кірай (108 матчів за збірну Угорщини, яскрава кар'єра у Герті, Мюнхені 1860, Крістал Пелас, Бернлі).

габовда

– Халадаш зимує на останній сходинці чемпіонату Угорщини. У чому причина?

– Є багато причин. Сезон ми розпочали з одним тренером, але після смуги невдач прийшов інший наставник – у команді все змінилося. Невдачі нас переслідують від самісінького старту. Деякі матчі Халадаша просто потрібно бачити – це повний нефарт. Навіть зараз у трьох матчах поспіль ми не забиваємо пенальті. Не забиваємо на 80-ій, а на 92-ій пропускаємо і до побачення – 0:1. Після такого дуже важко зібратися психологічно.

Обігруємо Ференцварош, чемпіона країни, а в наступному турі поступаємося аутсайдеру. Нашій команді дуже бракує стабільності і, однозначно, фарту.

– Як тобі рівень угорської ліги у порівнянні з тими чемпіонатами, де грав раніше?

– Вже 5-6 років я не виступав в УПЛ. Дивлячись трансляції українського чемпіонату, мені важко визначити його теперішній рівень. Якщо ж порівнювати Угорщину із Білоруссю, то рівень приблизно однаковий. Щоправда, угорці створюють кращу футбольну атмосферу, тут краща відвідуваність. Майже всі стадіони – нові, тож я по-справжньому кайфую від кожного матчу.

Щодо України, тут картина зовсім печальна. Я спілкуюся з багатьма своїми колегами, які виступають вдома. Відзначити можна хіба що Динамо, Шахтар, Зорю – завдяки цим клубам клас УПЛ буде вищим від угорської першості.

– Як поводиться твій наставник після дошкульних поразок? Чи влаштовує він у роздягальні жорсткий "розбір польотів"?

– Цього тренера – Ференца Горвата – знаю дуже давно. Раніше я захищав кольори клубу Балмазуйварош, який очолював саме Горват. Його прихід у Халадаш став для мене приємним сюрпризом. Мені цей тренер – наче угорський батько. У нас – повне порозуміння. Спілкуємося англійською мовою. Допомагаю йому, чим можу, а він своєю чергою на мене розраховує, як на одного з лідерів команди.

Характер, менталітет Горвата дуже схожий на український. Цей тренер цінує боротьбу на футбольному полі. У його команді ніколи не гратиме футболіст "без яєць". На одній з останніх прес-конференцій він так і сказав: "Мені бракує гравців із великими яйцями". Повністю його підтримую і можу відповідально заявити: причина негативних результатів Халадаша – не в Горваті.

габовда

– Хто має більший авторитет у команді: головний тренер чи легендарний 42-річний голкіпер Габор Кірай?

– Наставник дійсно зіткнувся із цією проблемою. Варто віддати належне неймовірному масштабу персони і професіоналізму Габора Кірая, але у цьому сезоні вистачало матчів, де він припускався дуже прикрих помилок, через які ми програвали.

Уявіть собі, як важко було новому тренеру знайти спільну мову із Кіраєм, враховуючи легендарний статус голкіпера. Проте Горват зумів порозумітися із ветераном і надав шанс молодому кіперу. Дублер одразу спіймав кураж, потягнув пенальті від Ференцвароша і в ряді матчів зіграв просто супер.

Як не дивно, Кірай із розумінням сприйняв той факт, що його перевели у запас, і навіть підтримує тренера у багатьох моментах. Плюс – допомагає молодому "першому номеру" порадами. Це свідчить про те, що Габор – справжній професіонал і видатна особистість.

– Розкажи цікаву історію про Голкіпера в піжамі.

– Спершу я не знав, як поводитися із легендою угорського футболу. У Кірая є цікава прикмета – у роздягальні він завжди сидить перший на лаві праворуч від входу. Заходжу, втаюся із ним – і так по колу з усіма одноклубниками. Виявилося, що це – дуже проста у спілкуванні людина. Я був приємно шокований.

Ще більшим шоком для мене стала його автівка. Приїжджаю якось на тренування, дивлюся – стоїть машина настільки чудернацька, що важко описати словами. Щось на кшталт нашого дуже старого "Запорожця". Сміюся і запитую хлопців: "Що це таке?" – "Тачка Габора Кірая". Аби ви собі розуміли: машина така маленька, що я досі не збагну, як габаритний кіпер туди поміщається. Він може дозволити собі будь-яке розкішне авто, однак залишається скромним та невибагливим у побуті.

А ще Кірай – дуже комунікабельний та щедрий. Зараз я привіз для свого товариша штани Габора із ексклюзивним автографом, а також голкіперські рукавиці. Це – бренд Кірая, він запустив виробництво рукавичок для своїх колег по ремеслу, має власний магазин. Спілкуюся з ним англійською мовою. Отакий чоловік!

– А на якому рівні твоя угорська? Ти ж родом із Закарпаття…

– О-о-о, я володію угорськими матюками, а також знаю ключові слова із футбольної термінології (Усміхається). А от спілкуватися в побуті мені важко. Це дуже складна мова, яку не в змозі опанувати навіть ті, хто виступає в Угорщині по 5-6 років.

"Не уявляю, як у такій ситуації можна їхати в Росію"

– "Pray for Ukraine" – напис на майці, який ти продемонстрував після матчу із Дьошдьором, спричинив великий резонанс і отримав багато схвальних відгуків. Чому ти так вчинив?

– Напередодні інциденту в Азовському морі мені наснився жахливий сон про війну. Снилося, що мій батько – на фронті, захищає нас від агресора. Зранку розповів про це дружині, і в той же день росіяни атакували наші кораблі.

Упродовж п’яти років Україна пережила стільки проблем! Я завжди уважно за всім слідкував і дуже важко пропускав це крізь себе. Але не б'юсь у груди, розповідаючи, кому і як допомагаю – роблю усе скромно та тихо.

Момент із захопленням у полон наших моряків переповнив чашу мого терпіння. Було нав'язливе відчуття, що от тепер розпочнеться повномасштабна війна. Як громадянин України, який любить свою державу, хотів хоча б якось підтримати співвітчизників. Зробити це таким чином, щоб тут, в Угорщині, також бачили, що Україна має свою позицію і вона потребує солідарності.

Виникла ідея із написом на майці. Звернувся до адміністратора клубу – він допоміг мені її реалізувати. Одразу попередив: "Юра, я виконаю твоє прохання, але май на увазі: якщо це потрапить на телебачення, у клубу і в тебе особисто можуть виникнути проблеми". Я вирішив: нехай штрафують, не боюся, адже не роблю нічого провокаційного або кримінального.

Вийшов на поле у цій спеціальній майці і після матчу з гордістю її продемонстрував, вшанувавши таким чином воїнів, які захищають нашу Незалежність. Мій вчинок ішов від душі, щиро, з любов’ю. Настрій був таким піднесеним, що вдалося навіть забити перший гол за Халадаш у чемпіонаті. До цього забивав двічі, але у Кубку Угорщини.

габовда



























– Штрафу вдалося уникнути?

– Після мого вчинку телебачення і соцмережі (насамперед в Україні) гуділи настільки, що угорські ЗМІ не могли не скопіювати цього. Вони приділили достатньо часу, аби показати, що коїться у нашій країні. І, напевно, завдяки такому резонансу, завдяки масовому схваленню мого меседжу, ніяких штрафних санкцій до мене не застосували.

– Чому практично ніхто з українських футболістів не помічений у такому публічному прояві своєї патріотичної позиції? Бояться? Чи їм просто байдуже?

– Я думаю, все-таки чогось бояться. Не уявляю, як у такій ситуації можна їхати в Росію, щоб там виступати. Особисто для мене це стало б катастрофою. З якими очима потім повертатися в Україну? Тут – мої друзі і фанати, з якими я виростав із самісінького дитинства. Для мене це значно важливіше, ніж поїхати в Росію, щоб заробити гроші. Усіх грошей не заробиш, та й у житті вони відіграють не найважливішу роль.

Найважливіше – здоров’я, а гроші можна заробити в Україні, або деінде за кордоном. Угорщина, Польща, Білорусь – світ широкий. Але люди готові заради заробітку їхати навіть в Росію… Для мене це – закрита тема. От 6-7 років тому я б ставився до цього адекватно – між обома країнами були нормальні стосунки. Хоча… Навіть тоді у мене не виникало бажання грати у російському чемпіонаті.

– Зараз українці активно освоюють чемпіонат Угорщини. З ким із наших легіонерів ти на постійному зв’язку?

– Так, нас в Угорщині немало, але в Білорусі – куди більше. Пригадую, кілька років тому усі реагували приблизно так: "Та яка там Венгрія? Ти що?" Я був одним із перших, хто туди потрапив. Після цього почався великий наплив гравців з України. Це – справа рук агентів. Вони відчули, що запахло грошима, і почали завантажувати сюди своїх клієнтів.

Підтримую контакт із Олександром Надем, який захищає ворота Дебрецена. У клубі МТК грають Кичак та Селін, але наші стосунки на рівні "Привіт" – "Бувай". Щоправда, нещодавно випадково зустрів Артема в одному угорському містечку. Я прогулювався зі своєю дружиною, а він – зі своєю. Поспілкувалися про життя та футбол.

– У 14-му турі Халадаш сенсаційно обіграв Ференцварош. Як поводилися Ребров та Петряк після цього фіаско?

– З Петряком у мене хороші стосунки. Одразу після його переходу у Ференцварош ми списалися і з того часу спілкуємося постійно. Хороший, приємний хлопець. Ми дуже чекали на матч один проти одного і він виправдав усі сподівання.

Поєдинок пройшов у дуже хорошій атмосфері. Стадіон заповнився під зав’язку – квитки розкупили ще за кілька днів до приїзду Фраді. Ми маємо один із найкращих саппортів в усьому чемпіонаті – краща відвідуваність лише у Ференцвароша, Халадаш йде на другій позиції. Наша арена може прийняти до 10 тисяч уболівальників, на кожному домашньому матчі вільних місць практично немає. Підтримка така, що виростають крила. Тобі здається, що то не 10, а всі 30 тисяч.

габовда

Угорські фанатські традиції відрізняються від українських. Тут на трибунах полюбляють пісні. Не прості кричалки і заряди, а саме пісні – і їх немало. Атмосфера – нереальна. Почуваєшся дійсно у Європі.

Після матчу перекинувся кількома словами із Петряком. Іван, звичайно, був не в гуморі. Я побажав йому удачі і чемпіонського титулу. У чемпіонаті Угорщини найбільше симпатизую саме Ференцварошу. Мені імпонує їхня гра. А ще, безперечно, тримаю кулаки за наших – Сергія Реброва та Івана Петряка.

– Чому в Угорщині не заграв Артем Мілевський? Півроку у Кішварді – без забитого голу. Все дуже сумно…

– Бачився із Мілевським, коли вони грали проти нас. Він вийшов на 10-15 хвилин, але нічого особливого не продемонстрував. Ми особисто не знайомі.

На мою думку, Мілевський – це футболіст, спроможний грати тільки у сильній команді. Там, де не потрібно бігати, відбирати м’яч, помирати на полі заради перемоги. Зрештою, коментувати Мілевського я не хочу. Про нього краще за всіх вам розкаже найкращий у світі піар-менеджер Панков (Cміється).

"Затримали літак, бо Янош звечора загуляв і проспав виліт"

– Твій дядько Янош Габовда – легендарний бомбардир Карпат на межі 60-70-х – не дожив до твого народження три роки. Чи бережуть пам’ять про Яноша Габовду у твоїй родині?

– Так, я не застав свого дядька, але настільки багато про нього знаю, що виникає відчуття, наче жив у його епоху. Найбільше історій дізнався від свого батька – рідного брата Яноша. Як тільки переді мною виник варіант із футболом, я не вагався, куди мені поїхати із Мукачевого. Тільки Львів, тільки Львівський інтернат – щоб повторити шлях свого дядька. Хотів стати для Карпат настільки ж легендарним. Ну але, напевно, коли надзвичайно сильно прагнеш і мрієш, знайдуться лихі сили, які не дозволять тобі цього зробити. На жаль, мене спіткала невдача…

– Що батько розповідав про знаменитого брата?

– Тато був ще хлопчаком, коли Янош вже забивав за Карпати. Приїжджав із Мукачевого на домашні матчі Карпат і почувався у Львові, як вдома. На вокзалі батька зустрічали люди, садили у таксі, яке безкоштовно доправляло його на квартиру. Янош мешкав на третьому поверсі, а на першому розташовувалася крамниця із солодощами. Тато там "залипав" – смакував усім, чого забажав. Львів’яни носили Яноша Габовду на руках. Особливо після фіналу Кубка СРСР-1969.

Його слава живе досі. Траплялися випадки, коли моя дружина купувала білети на вокзалі, називала прізвище і кожен, кому за 50, запитував: "А ви щось маєте до Габовди?" Приємно, дуже приємно. Хотілося б і після себе залишити такий спомин, щоб про мене говорили, як про дядька. Поки що ситуація така: його вже давно немає, я – живий-здоровий, граю у футбол, але про нього говорять набагато більше, ніж про мене. Нехай земля йому буде пухом. Янош Габовда – у моєму серці назавжди.

– Яким він був у побуті? Характер, звички…

– У той час багато футболістів мали проблеми з алкоголем. Дядько також полюбляв випити. Але всі, хто був із ним знайомий, в один голос відзначають: навіть попри це Габовда залишався професіоналом на полі.

Одного разу спеціально затримали літак, бо Янош звечора загуляв і проспав виліт. Заїхали по нього, привезли в аеропорт і аж тоді вирушили на матч. У тій зустрічі мій дядько забив три голи. Це дійсно величезний талант, який прекрасно грав "головов" і забивав шедеври. У побуті мав грубий голос, бас, його побоювалися. У команді слово Габовди важило дуже багато.

– Твій дебют за першу команду Карпат відбувся у 2010-му: львів’яни на власному полі обіграли Динамо – 1:0. Прекрасний спомин?

– Після фінального свистка на фан-секторі, де яблуку ніде було впасти, ультрас розтягнули банер "Юра, дядько гордий за тебе". Мені настільки приємно стало, що на очі навернулися сльози. Великий уклін нашим фанатам за їхню підтримку – я відчував її щодня. Карпати для мене – більше, ніж клуб.

Я настільки чекав свого дебюту, що про жоден мандраж не могло бути й мови. Десь відчував, що давно переріс рівень "дубля" – багато забивав там. У грі з Динамо замінив Кожанова приблизно на 90-ій хвилині. Потім мені розповідали, що за ці 3-5 хвилин, які залишалися до фінального свистка, я пробіг стільки, скільки люди пробігли за увесь матч.

Не зупинявся ні на секунду. Відчував перед собою велику відповідальність та обов’язок – не помилитися, відпрацювати до кінця. Після фінального свистка моє щастя від дебюту та перемоги важко було словами передати. Увесь переповнений стадіон "Україна" нам аплодував – це кайф. У такі моменти ти готовий порвати будь-якого суперника.

– Олег Кононов: який він у твоїх спогадах?

– Зараз про Кононова розповідають всяке, але я не можу про цю людину сказати щось погане. Саме він дам мені путівку у великий футбол, довірив місце на полі в матчі УПЛ. Кононов – цікава людина, професіонал з великої літери. Мені подобалися його тренування, його ставлення до підопічних і той малюнок гри, який він прищеплював Карпатам. Звичайно, величезний мінус Кононову за цю футболку… Я дуже сердився на нього.

– Маєш на увазі футболку з Путіним?

– Так. Це мені дуже не сподобалося. Величезний косяк з його боку. Не знаю справжніх мотивів такого вчинку. Можливо, тренера підставили. Але якщо брати до уваги його період у Карпатах – жодна людина не скаже про Кононова щось погане. Далеко не всі удостоюються звання "Почесного громадянина Львова". Це про щось та й свідчить. Раніше вітав Георгійовича з Днем народження та іншими святами. Останні 2-3 роки вже не спілкуємося…

кононов































– Багатьох карпатівців я розпитував про те, чому Кононов покинув Львів, хоча ситуація тоді не була вкрай безнадійною. Здебільшого розповідають, що він втратив контроль над командою, віддалився від неї…

– Так, він втратив контроль над гравцями. На мою думку, Кононов підпустив деяких підопічних занадто близько. Тренер завжди повинен тримати певну дистанцію, якою б хорошою людиною він не був. Я особисто цього не люблю. З багатьма наставниками у мене були чудові стосунки, але я ніколи не показував це перед командою. Завжди знаю, коли можу підійти до тренера, щоб обговорити з ним якусь тему, а коли цього робити не варто.

Олег Георгійович, можливо, навіть не очікував, що так станеться. Відчув ситуацію, коли вже було пізно, тому подав у відставку. Його ж не проганяли – він сам пішов. Втратив контроль над гравцями і все пішло шкереберть.

– Твоє прощання із львівським клубом також було несподіваним. "Карпати встромили ніж у спину", – підсумував ти. Чому так сталося?

– Таке враження, що мене блокували із самого початку. Хтось не впускав мене на вершину. Хоча усі тренери відгукувалися про футболіста Габовду лише позитивно.

Як зараз пригадую момент, коли в кабінеті Петра Петровича Димінського зібралися 8-10 осіб за круглим столом, щоб обговорити перспективи кожного гравця – хто і на що спроможний. Настала моя черга. Зайшов, присів. Кононов висловився дуже хорошими словами, мовляв, розраховує на мене. "Юра – це майбутнє не тільки Карпат, але й всього українського футболу. У нього – великий талант, він буде прогресувати". Інші учасники зібрання також підтримали тренера.

Але після цього пішло якесь неспортивне блокування. Мені встромляли палки в колеса. Хто це робив? Керівництво клубу. Блокував мене особисто Димінський. Чимось я йому не сподобався. Розумієте, у багатьох людей ще залишився совковий менталітет. Знаю, багатьом не подобалося те, що я міг зробити собі зачіску, доглядав за собою. Абсурд!

Поглянь, як виглядають футболісти у Європі! У нас навіть наставник Халадаша одягається дуже красиво, стежить за модними трендами. Те, як ти виглядаєш, – це твоє обличчя, імідж, на тебе дивляться інші люди. Що в цьому поганого? Якщо ти даєш необхідний результат на футбольному полі, які можуть бути претензії?

– Зате тебе завжди поважали фанати Карпат…

– Фанатів Карпат не обдуриш. Вони усе бачать – мій професіоналізм і ставлення до футболу. Фанати завжди нас підтримували – навіть "дубль", коли ми стали чемпіонами України. Вони бачили, хто і як віддається на полі, хто вже доріс до основного складу. У мене були хороші матчі проти ПСЖ, Севільї, але чогось видатного я не досягнув. Тож приємно, що, не граючи регулярно у першій команді, я отримав їхню любов. Напевно, вони також хотіли, щоб я був основним гравцем Карпат. Але керівництво зробило усе, щоб цього не допустити. Мені було дуже боляче покидати рідний клуб.

 

– Зараз відвідуваність домашніх матчів Карпат – вкрай низька. Фан-сектор також зменшився практично втричі. Як тобі така картина?

– Жахливо. Вмикаєш трансляцію, і коли бачиш порожні сектори – це не вкладається у голові. У мої часи команда лише виходила на розминку, а на трибунах вже сиділи 10-15 тисяч глядачів. Зараз усе пішло шкереберть. Таку картину маємо, але сподіваємося на краще.

– Чи заслуговують вболівальники Карпат образливого титулу – "вівці"?

– Футбол – це театр. Для кого ти граєш? Заради вболівальників. Заберіть їх зі стадіону – яку матимемо картину? Звичайно, керівництву можуть не подобатися певні дії фанатів. Але фанати віддають клубові свою душу. Заради чого вони пробивають виїзди, підтримують свою команду за будь-якої погоди, відстоюють рідний герб у бійках з ворожими таборами? От якби теперішня команда так викладалася, як вони, результат був би зовсім інший. Неприємно було читати про "вівців". Я зв’язався із деякими хлопцями. Ми гірко посміялися над тим.

– Після Карпат ти грав, зокрема, за Таврію. У Сімферополі став свідком прибуття "зелених чоловічків"…

– Це був звичайний день. Я виїжджав на тренування. Центр міста виявився заблокованим. Люди з автоматами, у тих зелених костюмах. Розвернули мене – об’їжджай. Спершу не зрозумів, що відбувається.

Але з кожним днем ситуація погіршувалася. Літали гелікоптери туди-сюди. Через тиждень я набрав свого агента: "Пахне смаленим. Я не хочу тут залишатися". Ці "чоловічки" з’явилися так несподівано, як перший сніг…

– Як на ситуацію реагували у клубі?

– Керівництво Таврії було дуже схвильоване. Коли команда виїжджала на збори у Туреччину, дозволили брати із собою усіх – дружин, дітей. Переймалися безпекою.

– Свою кар’єру ти продовжив у Білорусі. Відчув культ Лукашенка?

– Порядок там – просто божевільний. Йдеш у магазин, можеш не зачиняти двері свого автомобіля. Я дивувався: "Як це так?" Мені відповідали: "Допустимо, викрали твою машину. Через 5 хвилин її розшукають". В 11-12 годині вечора спокійно гуляєш вулицями, спальними районами і не хвилюєшся, що нарвешся на якусь погану компанію. Порядок, дисципліна. Вулички – як у піонерські часи: чистенько, під лінієчку.

– Винниківський Рух. Чому ти затримався у цій команді лише на кілька місяців?

– У Винники я приїхав після феєричного сезону в мінському Динамо. Очікував на ще більший стрибок у своїй кар’єрі. Довірився агентам, але, на жаль, не все склалося так, як гадалося і обіцялося. Опинився вдома, чекав на запрошення від серйозніших клубів. Час підтискав і тут надійшла пропозиція від Руху. Знаючи, що клуб ставить перед собою серйозні завдання, я погодився на співпрацю – щоб підтримувати форму і принагідно допомогти цій команді. У підсумку посприяв виходу Руха у Першу лігу. Але перебудуватися на цей рівень я не зумів – хотілося серйозніших викликів.

– Відпустка для тебе розпочалася із святкування Дня народження дружини. Яка історія вашого роману?

– Ми познайомилися у спортивному інтернаті – в 11-му класі. Анна займалася художньою гімнастикою. Ця дівчина мені сподобалася одразу. Почав залицятися, але вона була настільки скромною, настільки зосередженою на спорті, що спершу навіть соромилася сказати "привіт". Час минав, ми звикли один до одного, і після випускного розпочалися більш серйозні стосунки.

Ми – дві половинки одного цілого. Виховані у простих сім’ях. Я дякую Богові, що поєднав нас. До слова, дружина виступала у збірній України, має звання майстра спорту. Серйозна спортсменка була!

Джерело

 

Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 266 | Додав: lobda | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: