Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Стефан Решко: "Іменинникам діставалося зайве прискорення або перекидання"
11:18
Стефан Решко: "Іменинникам діставалося зайве прискорення або перекидання"
24 березня – знаменний день для видатного захисника «Динамо» 70-х Стефана Решка, йому виповнюється 70 років.

Стефан Решко:
Ювілей Стефан Михайлович збирається святкувати скромно: вдома, на дачі у 15-ти кілометрах від Києва разом із сім'єю. Напередодні ювілею ми запросили Стефана Михайловича на стадіон «Динамо» ім. Валерія Лобановського та близько двох годин розмовляли про його славетну дату, кар'єру в київському клубі та нинішню роботу. Пропонуємо до вашої уваги першу частину ексклюзивного інтерв'ю:
 
- 24 березня вам виповнюється 70 років. Як збираєтеся відзначати цю знакову подію?
 
- Знаю, що мене будуть вітати й від «Динамо», й у Академії МВС - зазвичай це роблять ректор, керівництво академії, кафедра. Це буде п'ятниця, робочий день, тож усе скромно, без особливої ​​помпезності. Зараз великі проблеми у країні - не до святкувань. Просто відсвяткуємо вдома з родиною, прийдуть діти та онуки. Для мене найбільша радість, коли вони вітають, щось намалюють або зроблять своїми руками. Ще на День народження зазвичай завжди телефонує Григорій Михайлович Суркіс.
 
- Розкажіть про турнір у Закарпатті, який буде проводитися на вашу честь?
 
- Він пройде в Ужгороді, це змагання з міні-футболу серед дорослих. Братимуть участь 8 команд, переважно ветерани. Проводиться вперше. Колись давно, ще в 90-ті роки, кілька разів проводилися турніри серед профтехучилищ України.
 
- Традиційний турнір «Кубок Стефана Решка» проводиться й у Києві, розкажіть про нього.
 
- Ці змагання проходять серед студентських команд вищих навчальних закладів. Також наше міністерство проводить турнір мого імені серед силових структур міста Києва. Ще в нас є першість Академії на честь Стефана Решка. Тож турнірів доволі багато (посміхається). Я пишаюся й дуже щасливий, що мене та інших хлопців, увесь той склад «Динамо», ще пам'ятають, незважаючи на те, що минуло багато років.

























- Який День народження запам'ятався вам найбільше під час ігрової кар'єри та після того, як ви закінчили грати у футбол?

- Мій найголовніший День народження ще попереду, можливо, навіть цього року. 24 березня грає збірна України в Хорватії. Якщо переможуть, це буде найбільший подарунок для мене та велике свято для всіх уболівальників. Розумію, що Андрію Шевченку буде непросто, тому погоджуюся й на нічию (посміхається).

Клоли ми були футболістами, всі свята відзначали дуже скромно. Вранці Валерій Васильович Лобановський із Олегом Петровичем Базилевичем привітали, потиснули руку - й уперед на зарядку чи тренування. Іменинникам діставалося зайве прискорення або перекидання - ось і все святкування. Насичений чемпіонат, єврокубкові матчі, збірна, основу якої складало «Динамо»... Взагалі, святкувати нема коли було. Лише під час якоїсь паузи в чемпіонаті могли випити по келиху шампанського та перекусити, але збиралися в іменинника вдома, а не в ресторані. Тоді була інша мораль, та й узагалі все по-іншому. Більше уваги приділяли футболу, підготовці, іграм. Це сьогодні можна цілі бари замовляти, а тоді навіть на сім'ю часу не вистачало. Не було поїздок ані до Еміратів, ані до Туреччини з Грецією, ані на острови. На два тижні до Трускавця - ось і весь відпочинок. Тоді все було спрямовано на футбол, але зате був і результат. Друге місце в чемпіонаті Союзу вважалося провалом. Коли ми в 1978 році стали другими, але завоювали Кубок, медалі нам вручали в Жовтневому палаці внизу, де артисти переодягаються. Вручили - й додому розійшлися. А зараз кілька разів чемпіонат України виграли - й вшанування на центральному стадіоні. Ми коли Суперкубок Європи виграли, нічого подібного не було. Потрібно бути скромнішими.

- Цього року ще один знаковий ювілей - київське «Динамо» відзначає 90 років. Це для клубу багато чи мало?

- Це хороша дата. За цей час через спортивне товариство «Динамо» пройшло багато поколінь великих спортсменів - чемпіонів світу та Олімпійських ігор. 40-50% олімпійських збірних команд СРСР становили динамівці. Для футбольної команди - це також великий ювілей. Особливо за останні років 50-60 «Динамо» досягло дуже багато чого. Вважаю, успіхи команди та рівень спортсменів потрібно оцінювати не за чемпіонатом країни, а за міжнародними виступами. Радянська статистика свідчила: із 1000 спортсменів-початківців лише один стає майстром спорту міжнародного класу. Тож дата славетна, будемо вітати.























 

- Ви часто спілкуєтеся та бачитеся зі своїми колишніми партнерами по команді, друзями?
 
- Зізнаюся, дуже рідко. Останнім часом переважно на сумних заходах, коли товаришів потрібно проводжати в останній шлях. Також бачимося на офіційних подіях, ювілеях: коли «Динамо» було 75 років, 80, 85. На 40-річчі здобуття Суперкубка нас запросили на стадіон Ігор та Григорій Суркіси, з усіма поспілкувалися, позгадували. Часто спілкуватися не вдається - у кожного свої справи, багато хто живе в інших містах. Наприклад, із Фоменком ми жили в одному будинку на вулиці Тургеневській у Києві та зустрічалися щодня, а зараз він увесь час у Сумах.
 
- Ви пам'ятаєте, як прийшли до «Динамо»?
 
- Звичайно. Це було наприкінці 1970 року, провели з головним тренером Севідовим підготовку до нового чемпіонату й перший матч грали в Баку з «Нефтчі». У складі суперника грав хороший нападник Анатолій Банішевський, збірник СРСР. А у нас уся лінія захисту нова – Матвієнко, я, Соснихін та Доценко, який щойно перейшов із «Пахтакора». На воротах – Євген Рудаков, також заграли молоді Трошкін та Веремєєв. Перший матч зіграли внічию 1:1, я діяв саме проти Банішевського, а забив нам Віталій Шевченко хороший, несподіваний м'яч зі штрафного. Пізніше Шевченко перейшов до «Динамо». Потім поїхали до Єревана й виграли 1:0 та привезли з виїзду три очки, що вважалося непоганим показником. Можливо, грали ми не дуже яскраво, тому що команда була нова, молода, але ми дуже строго дотримувалися ігрової дисципліни та мало пропускали: 17-18 матчів зіграли на нуль, а за сезон пропустили 17 м'ячів, встановивши рекорд. Забивали теж не дуже багато, але за два тури до кінця сезону стали чемпіонами. З огляду на те, що я щойно перейшов із «Чорноморця», це було хорошим результатом. Потім два сезони поспіль були другими, поступившись «Зорі» та «Арарату».
 
- І після цього прийшов Лобановський?
 
- Так, підготовку до сезону 1974 року почали з ним. Це була нова епоха в історії київського «Динамо» – початок тріумфу тієї великої команди 1975 року. У 1974-му ми виграли чемпіонство та Кубок СРСР, а збірна складалася виключно з динамівців. У 1975-му виграли все, що можна було. Тож є, що позгадувати, – це були найкращі роки. Щоправда, не виграли Олімпіаду в 1976 році, посіли на ній третє місце. Цікаво, коли збірна Росії або України туди хоча б проб'ється. Зараз таких успіхів немає, хоча змагання залишилися ті ж самі – чемпіонат світу, Європи – будь-ласка, вигравайте. А кажуть ще, що наш футбол розвивається – так, тупцюємо на місці. На мій погляд, перемога в чемпіонаті України для «Динамо» – це не успіх, враховуючи витрати президента клубу та умови, в яких працюють футболісти. Не розумію, за що гравцям платити такі гроші, вони їх просто розбещують.
 
- Як ставитеся до того, що на матчі «Динамо» ходить мало глядачів?
 
- Я взагалі дивуюся, як футболісти грають, коли немає глядачів. Пригадую, як у наші часи влітку ми грали з «Пахтакором». Вийшли на стадіон, а там тисяч 30 людей – заповнені лише центральні трибуни. Питаю у Володі Трошкіна: «Як грати? Як налаштуватися?» А сьогодні 30 тисяч на «Олімпійському» – це досягнення. На «Дніпрі» взагалі стадіон порожній, лише групка фанатів кричить. За моїх часів футбол був для людей, для народу. Коли на трибунах 70-80 тисяч, ти заряджений, мурашки біжать по спині, викладаєшся на полі, а платили нам копійки. Зараз же у футболі великі гроші, але грати немає для кого, команди грають для президентів та для себе. Подивіться, як забиті стадіони в Англії, Іспанії, Італії. Минулого року, коли мюнхенська «Баварія» вже забезпечила собі чемпіонство, на останній матч прийшло 79 тисяч глядачів! Ось це футбол, і таким гравцям потрібно нормально платити. Нам же потрібно ростити хороших футболістів.
 
- Ви – захисник, проти кого з нападників вам було найскладніше грати?
 
- Багато було хороших нападників. Пам'ятаю, грали з ПСВ (Ейндховен), за них виступав швед Ральф Едстрем зростом 193 см. Добре грав на другому поверсі. З ним була дуже важка боротьба, штовханина. А найважливішим для мене був матч із «Баварією», коли я діяв проти Герда Мюллера – одного з найкращих бомбардирів в історії футболу, якого називали «людина-гол». Збірній СРСР він за три матчі забив сім м'ячів: на відкритті Олімпійського стадіону в Мюнхені (4:1), на чемпіонаті Європи 1972 (3:0, Мюллер забив 2 м'ячі) та в товариському матчі перед чемпіонатом світу в Москві в 1974 році (1:0). Проти «Баварії» був найважливіший матч, особлива підготовка. Валерій Лобановський викликав мене до себе, наставляв: «Тебе сьогодні м'яч не цікавить, потрібно повторити всі рухи Мюллера, бути його тінню. Якщо не заб'є він, ніхто не заб'є». У німців, дійсно, вся гра будувалася через нього, забивав просто з нічого. Тоді Валерій Васильович ще додав: «Мюллер на лавку – і ти на лавку». А журналісти потім переінакшили: «І почухай йому спинку в роздягальні». А ще був випадок, коли у Лобановського запитали напередодні гри з «Баварією»: «Як будете справлятися з Мюллером?» На що він відповів: «У нас є свій Штирліц на їхнього Мюллера».
 
- І як, вдалося нейтралізувати його?
 
- Так, Блохін тоді забив супергол, який у Європі потім два роки крутили. У мене навіть залишилося фото з того матчу в журналі Kicker: Мюллер на колінах й обурено звертається до судді, а я поруч, і підпис: «Стоппер Решко посадив Мюллера на п'яту точку, а «Динамо» – «Баварію». Мені дуже подобається це фото. Мюллер недарма обурювався – я грав щільно, персонально й не давав йому дихати. Зараз, напевно, діяв би інакше, тому що в академії МВС вивчив бойовий розділ самбо (посміхається), а тоді він обурювався та злився, що нічого не міг зробити. Це зараз захисники грають у зону, тому діяти в атаці набагато легше. А судив наш матч Серджо Гонелла, який у 1974 році працював на фіналі чемпіонату світу, потім на Суперкубку УЄФА, отримав «золотий свисток» та є чи не єдиним рефері, який обслуговував фінали чемпіонату світу та Європи. Він тоді за обурення показав Мюллеру жовту картку, а я вийшов чистим із води. Такі моменти залишаються в пам'яті на все життя.























 

- Після цього траплялося зустрічатися з Гердом Мюллером?
 
- Так, у 1990 чи 1991 році, коли ще була НДР, ми з ветеранами приїжджали до Німеччини на якесь свято, керівником нашої групи був Йожеф Сабо. Коли приїхали на базу «Баварії», Мюллер нас зустрів та крикнув: «Хочу бачити Решка та Рудакова!» Ми обійнялися, запитали, чому саме нас, а Герд і відповідає: «Рудакову я забив сім м'ячів у трьох матчах, а Решко не дозволив мені забити на Олімпійському стадіоні». Словом, є, що пригадати.
 
- Після завершення футбольної кар'єри в 1979 році ви закінчили вищу школу МВС та працювали в Академії МВС. Як зважилися так круто змінити свою сферу діяльності?
 
- Я навчався в академії, ще коли грав за «Динамо», – сусід порадив отримати юридичну освіту, він тоді був начальником ад'юнктури. Незабаром покликали працювати, але я погодився через кілька років, лише після того, як закінчив футбольну кар'єру. У 1978-му році закінчували грати Фоменко, Онищенко, Мунтян, а Трошкін із Рудаковим – ще раніше, тобто половини команди вже не було. У чемпіонаті посіли друге місце, в єврокубках програли «Мальме». Прийшло нове покоління: Безсонов, Дем'яненко, Бойко, інші. Я також вирішив піти, будучи офіцером, старшим лейтенантом внутрішніх військ, перейшов до Академії МВС. Спочатку працював на кафедрі простим викладачем, мені подобалося. У 1985-му році для підвищення кваліфікації поїхав до Рязанського вищого десантного училища, закінчив екстерном їхню програму. Це були найкращі війська, я багато чого дізнався там. Отримав середню військову освіту та вищу технічну за фахом «інженер-механік колісно-гусеничного транспорту». У 1995 році став начальником кафедри, выдпрацював на цій посаді 10 років, отримав звання полковника – навіть раніше, ніж Валерій Лобановський. Зі студентами мені цікаво, з ними я продовжую своє життя.























 

Незабаром мене обрали головою КДК ФФУ, де працював до 2012 року, а до цього очолював комітет із безпеки. Це громадська діяльність, але вона забирала час, особливо під час міжнародних матчів. Тобто, весь час був пов'язаний із футболом, ще грав за ветеранів.
 
Міністерство освіти присвоїло мені звання професора, оскільки я був заслуженим майстром спорту та не менше п'яти років працював начальником кафедри, мав високі спортивні звання. У міністерстві на засіданні вченої ради та ВАКу голова зборів, не дослухавши до кінця перелік моїх регалій, звернувся до колег: «Стефан Михайлович був професором на футбольному полі, він давно має бути нашим професором», а проректор академії СБУ похвалив мою книгу – посібник зі спеціальної фізичної підготовки. Питань більше не було, й мене привітали з новим званням. Ось що значить «Динамо», яке дуже багато для мене зробило. Все, що в мене було, є й буде, пов'язане з київським клубом. Якби я грав у будь-який іншій команді, нічого цього не було б. «Динамо» – це марка в Європі та у світі, щоправда, її останнім часом зіпсували – нинішні молоді футболісти через раз по м'ячу влучають, а отримують мільйони.
 
Так, ми, футболісти, теж зробили багато для клубу, але він для нас більше – повага людей, які нас знають та пам'ятають, приємні спогади, радісні хвилини тріумфів та слави, чудові часи, коли ми грали. Ми жили теж непогано, але знали, що спочатку потрібно щось виграти, а потім уже про щось просити.






















 

- Ви багато років працюєте зі студентами, можете сказати, чи сильно відрізняється молодь у ваші часи від нинішньої?
 
- Так, помітно відрізняється, й у гірший бік, у першу чергу в плані фізичної підготовки. З кожним роком студенти все слабші й слабші, а все тому, що у школах немає залів та належних умов. Я відвідував деякі навчальні заклади – запрошували на батьківські дні – діти займаються в «клітках» шириною з волейбольний майданчик та 20 метрів у довжину. Займаються там по 2-3 класи одночасно: шум, гам, як можна працювати вза таких умов? А що діти на перервах творять! У 90% шкіл повноцінного уроку фізкультури немає, й це в Києві, а що вже про райони казати. Тож підготовка нульова – деякі першокурсники навіть бігати правильно не вміють. Але за чотири роки виходять від нас мужиками. Хоча, є й спортсмени, у нас вистачає майстрів спорту і зі стрільби, і з боротьби. Ще до Академії багато дівчат вступає останнім часом. Після закінчення вони, переважно, займаються слідством та експертизою, хоча деякі працюють і в розшуку. Загалом, потрібно будувати спортмайданчики, зали, басейни, тому що зараз ми перебуваємо в цьому плані на рівні кам'яного віку.
 
- Ви самі перебуваєте в чудовій формі, займаєтеся спортом?
 
- Раніше на заняттях робив усі вправи разом із дітьми, а зараз у партері вже ні з ким не стою, захоплень не відпрацьовую (посміхається). Просто щоранку роблю зарядку 5-7 хвилин, це потрібно для хребта, крім цього, виконую вправи для колін, преса, нахили, словом, прості речі, але регулярно, для себе. Прокидаюся рано – о 5.00-5.30, і після зарядки почуваюся зовсім по-іншому: набагато краще, свіжіше та бадьоріше.
 
- Чим займаються ваші діти й онуки?
 
- Син закінчив юридичний факультет столичного університету імені Тараса Шевченка та працює за фахом, а дочка навчалася в Америці та стала заступником директора міжнародної компанії з виробництва шведської й німецької сантехніки. Онуків у мене багато: старша займалася тенісом, навчалася в США, в Чикаго, після чого переїхала до Нью-Йорку, знайшла роботу в сфері готельно-ресторанного бізнесу та залишилася там, онук займався футболом, тенісом, а після закінчення школи вступив до інституту, й буде вчитися на перекладача англійської та німецької мов. Дві молодші онучки навчаються в школі, їм влітку виповниться по 13 років, причому народилися вони з різницею в один тиждень. Дружина Лариса займається господарством та стежить за будинком. Мені приємно, коли мене називають дідусем, а ось дружині не дуже подобається статус бабусі – хоче залишатися молодою (посміхається).
Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 280 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: