Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Томаш Пфайфер: "У складі збірної грали проти бразильського "Фламенго" у Вінниці"
12:58
Томаш Пфайфер: "У складі збірної грали проти бразильського "Фламенго" у Вінниці"
Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю із відомим закарпатським футболістом, арбітром та футбольним діячем Томашем Пфайфером.

Томаш Пфайфер:

Приблизно годинну розмову з UA-Футболом він переривав чи не з десяток разів. Переривав для того, аби привітатися з перехожими. "Мене знає чи не весь Ужгород" – в нескромній манері (в якій, власне, пройшло ціле інтерв'ю) каже Томаш Пфайфер. На елітному рівні радянського футболу він провів лише чотири матчі, зате домігся значимих успіхів на трохи нижчому рівні. Він був капітаном ужгородських "Верховини", а згодом – "Говерли", був капітаном збірної УРСР, був рушійною силою СКА "Львів", а після завершення ігрової кар'єри спробував ступити на тренерську стежину. Але більше до душі припав арбітраж.

Томаш Пфайфер – Майстер спорту СРСР (1964), чемпіон класу "Б" 1965-го року в складі СКА "Львів", віце-чемпіон чемпіонату УРСР 1972 (перша зона другої ліги), автор голу у ворота видатного Лева Яшина. Арбітр всесоюзної категорії. Більше шістдесяти матчів – як арбітр в полі, близько ста поєдинків – як лайнсмен. Директор ДЮСШ "Спартак" міста Ужгорода, директор стадіону "Спартак" (м. Ужгород).

Поспілкуватися з кореспондентами UA-Футболу Томаш Йосипович погодився відразу, але через непередбачувані обставини зустріч кілька разів переносилася. Нарешті, п'ятниця, 30-е червня. Затишний куточок недалеко від центру Ужгорода. Томаш Пфайфер розповідає про те, як потрапив до футболу, згадує цікаві історії з суддівської кар'єри, пригадує давніх знайомих і неохоче відповідає на запитання про сучасний футбол. Далі – зміст розмови.

- Давайте розпочнемо з кар'єри футболіста. З чого все розпочалося?

- Я не вчився у спортивний школі, грав з хлопцями у футбол біля лісу. Мене помітив Федак, з того часу й пішло. Спочатку – аматорський футбол і моя гра у чотирнадцять років за дорослу команду електростанції на першість міста.

Якщо говорити про професійний футбол, то в 1962-му році я вже грав за ужгородську "Верховину". Мене запросив старший тренер і начальник команди Михайло Михайлина. Згодом був призов до армії, проходження "курсу молодого бійця" у Берегові і телеграма, яка направляла мене до СКА "Львів". Там я пробув з 1963-го по 1968-й роки з перервою на відрядження до СКА "Одеса" (1965-й рік).

- У СКА "Одеса" Ви грали небагато, зате – на найвищому рівні…

- На найвищому рівні, так. Під час перерви у чемпіонаті була розмова з Шапошниковим Сергієм Йосиповичем – тренером команди СКА "Львів". Його мама мешкала в Одесі. Сам він – москвич, але володів квартирою в Одесі. Я йому кажу: "Сергію Йосиповичу, заберіть мене звідси. Бо я з цими п’яницями нічого доброго не здобуду. Затягують пити. Кажу, як є". Там вже було кілька дискваліфікацій, кількох позбавили звання "майстер спорту". Шапошников сказав мені зачекати, пішов до начальника команди, потім – до начальника одеського воєнного округу і мене відрядили до СКА "Одеса".

З Шапошниковим я полетів туди і вже наступного дня грав за збірну УРСР проти НДР. За збірну України виступав з 1963-го по 1965-й роки. Але за СКА "Одеса" відіграв чотири поєдинки (грав, до речі, й проти Яшина).

- Наш земляк Іштван Секеч, виступаючи за СКА "Одеса", в тому сезоні (1965-й рік) забив десять голів і став одним з найліпших бомбардирів чемпіонату…

- Пфайфер, Секеч, Пузач, Варга – то була одна з найліпших ліній нападу в Союзі. Пузача забрали в київське "Динамо", мене – в "Одесу", Секеча – в "Одесу", а вже звідти – до ЦСКА, а Варга відразу перебрався до ЦСКА. Ми, до речі, в матчі Кубка СРСР обіграли ростовців у Ростові-на-Дону 2:1 з Понєдєльником, Матвєєвим, Копаєвим у складі. Йосип Беца був тренером.

Збереглася фотокарточка, де ми в складі збірної грали проти бразильського "Фламенго" у Вінниці. То була товариська гра, бразильці приїжджали тоді до України (поразка збірної УРСР 2:3 з голами Секеча та Пфайфера – примітка автора).

Томаш Пфайфер

Фото, надані UA-Футболу товаришем Томаша Йожефовича Василем Гаджегою

- Тренерський шлях. Якийсь період ви пропрацювали тренером…

- У 1972-му році ми стали срібними призерами першості (якраз в 2017-му буде 45-річний ювілей). Тоді мені зламали гомілкостоп на лівій нозі. У Херсоні. Мене посадили на літак, я прилетів додому і лежав у гіпсі… Аж поки не отримав запалення нирок. Після того я все залишив. А якраз було місце в групі підготовки при команді майстрів. Група підготовки, яка тренувала дітлахів. Там були Олах і Грицьо. Мене поклали третім. Я почав працювати з дітьми 1955-го року народження. В тій групі були Шангін, Свердлун, Стойка Степан, які пізніше виступали за команду майстрів. В 1973-му році в спорткомітет прийшов лист, в якому зазначалося, що колишні футболісти, які хочуть судити, повинні приїхати до Києва.

В 1973-му році я пішов на "збір молодих суддів". Там були й, зокрема, Ступар, Дудко, Хаткевич, Мізерний – всі колишні футболісти. Нікого не можна було послати на три букви. Бо всі грали у футбол (посміхається)…

- Ви потрапили до суддівської колії більше спонтанно, чи це було спланованим рішенням?

- Олах казав мені – "їдь, ми тебе тут підстрахуємо". Ось я і поїхав. Без форми, без свистка. Без карточок. Нічого не мав. Там мені дали форму і я пішов судити. Був футболістом, тому розумів, що коли є поштовх руками – треба свистіти. Ось так і судив. А інспектор мені каже: "Та вы не начинающий арбитр, вы – законченный арбитр" (посміхається).

- В бригаді зі Ступаром ви працювали, зокрема, на матчах "Динамо" і "Шахтаря". В той час було так само складно, як і зараз?

- Не було. В той час були чотири-п'ять московських команд, між ними були дербі. Вони ворогували між собою і з нами.

- В одному з інтерв'ю ви казали, що найцікавіше було їхати на Кавказ і судити там. Можете згадати щось з того часу?

- Можу. З України, а особливо з периферії, часто заганяли на Кавказ. Москвичі не бажали туди їхати, їх не призначали. Я судив гру "Гурія" (Ланчхуті) - "Кайрат" (Алмати). Допомагали мені двоє москвичів – Будаєв і Йоффе. Перший тайм завершили з рахунком 0:0. Суддівська кімната там була дуже маленькою – метр на метр, не було куди присісти. І ось заходить старший тренер "Гурії" і каже: "Меня здесь убьют, – и вас убьют. Выключат свет и убьют".

Я виходжу на другий тайм, бачу, там – брат міністра Шеварнадзе. Він був інвалідом, ноги тримав під собою, не ходив. Я підійшов, кажу, мовляв, мені погрожують, на другий тайм не виходжу. Тоді він погукав старшого тренера і сказав: "Чтобы без эксцессов". Той передав футболістам.

"Гурія" вийшла на поле, забила один гол, другий – і спокій. Нас о п'ятій ночі відвезли до Батумі на літак. Брат Шеварнадзе тоді мене виручив.

Томаш Пфайфер

- Степан Селменський розповідав, що його, так би мовити, змусили трохи раніше завершити кар'єру арбітра. З вами нічого подібного не траплялося? Конфлікти були?

- У мене в кар'єрі конфліктів не було, бо я судив те, що було на полі. Мене дуже поважали. Я відсудив вісім чи десять матчів за участю московського ЦСКА. Була така газета "Футбол-Хокей", яка писала, мовляв невже світ такий маленький, що Пфайферу довіряють стільки матчів ЦСКА? А вони просили за мене.

Розповім маленьку історію й про Лобановського. Коли були наради у Москві, то Лобановський, - а він тоді був членом Виконкому Федерації футболу СРСР, - завжди сідав біля мене. І ось одного разу Колосков гукає: "Валерий Васильевич, сюда". А той йому – "Нет, мне возле Пфайфера хорошо" (посміхається).

- Колись Ви говорили, що хтось з ваших колег на якийсь з матчів вийшов без прапорця, забув його…

- Так. Це був Ігор Дудко. Це було в Ташкенті. Вийшовши з приміщення, треба було спускатися до поля метрів сто. Він йде – а потім схаменувся. Забув прапорця. Треба було знову підійматися вгору. А час підтискав, уже телебачення увімкнули. Він побіг догори, але жіночка, яка там чергувала, вже зачинила двері і пішла з приміщення. То він ходив ще її шукав. В підсумку, спустився без прапорця. Взяв червону футболку футболіста і махав футболкою.

- Невже? І це все показували на камеру?

- Ми дивилися повтор матчу, але цього не показували.

- Скажіть відверто, колись пропонували гроші в обмін на забезпечення потрібного рахунку?

- Це треба було таким себе зарекомендувати з першого дня. Якби знали, що береш, то й пропонували б. А про мене знали, що я не беру, тому мені ніхто й не пропонував.

- Слідкували за ситуацією навколо "Говерли"? Щось можете сказати на рахунок цього?

- Там така кухня, що сказати нічого. Вони грали в "лотерею".

- Про те, що вони грали "на контору", знають, здається, усі навколо…

- Звичайно.

- За сучасним футболом слідкуєте? За суддівством?

- Дивлюся іспанський, німецький, англійський чемпіонати. Переглядаю й матчі української першості. З наших суддів мені найбільше імпонує львів'янин Юрій Можаровський. Він – молодець. Дістає складні матчі, судить, але "номером один" бути не може. Бо є Абдула…

- Маєте на увазі те, що Анатолія штучно витягують?

- Абсолютно вірно.

- Ну, принаймні, на міжнародній арені Юрій має проблеми через неналежний рівень знання англійської мови…

- Скажу вам, що я відсудив чимало міжнародних ігор. І англійської ніколи не знав. Треба було заповняти протоколи та інші документи. Я писав по-угорськи – друкованими літерами. Папери йшли нагору і там їх читали за допомогою перекладачів, там же не одна особа сидить. Вони ж знали, кого призначали. А якщо призначали – значить, довіряли і приймали без англійської, але з угорською (посміхається).

***

- Я дуже пишаюся своїм внуком Іштваном – хочу його відзначити. Він займається футболом у тренера Гібалюка. 2008-го року народження. Вже має медалі, кубки, капітан команди своєї групи. Я йому кажу: "Ти такий як і твій дід". Бо ж і я був капітаном у "Верховині" і "Говерлі".

Джерело

Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 618 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: