Футбол Закарпаття

Збірна закарпатців станом на серпень/вересень 2020

lobda — Mon, 28 Sep 2020 19:56:33 GMT

Пропонуємо Вашій увазі чергова авторська підбірка від Тома Джобака збірної складеної із закарпатських гравців за підсумками виступів на початку сезону.$CUT$

Гол Яремчука приніс Україні перемогу над Люксембургом (ФОТО)

lobda — Tue, 11 Jun 2019 06:56:01 GMT

Матч відбувся в ніч з понеділка на вівторок на щасливій для нашої національної команди «Арені Львів». Збірна України виграла вже п'ятнадцятий матч з сімнадцяти у Львові.$CUT$

Вирішальним став точний удар гравця бельгійського «Гента» Романа Яремчука на 6-ій хвилині матчу. А результативну передачу на свій рахунок записав ще один український «бельгієць», Руслан Малиновський з клубу «Генк». У підсумку - перемога з рахунком 1: 0.

Україна - Люксембург - 1:0

Гол: Роман Яремчук (6)

Україна: Андрій П'ятов (к) - Олександр Караваєв, Сергій Кривцов, Микола Матвієнко, Віталій Миколенко - Тарас Степаненко - Віктор Циганков (Едуард Соболь, 88), Олександр Зінченко, Руслан Малиновський, Коноплянка (Віктор Коваленко, 80) - Роман Яремчук.
Тренер - Андрій Шевченко

Люксембург: Ентоні Моріс — Шано, Крістофер Мартінс, Ларс Жерсон — Лорен Янс, Олів’є Тілль (Тюрпель, 77), Леандро Баррейро, Марвін Мартінс - Венсан Тілль - Жерсон Родріґес, Даніель Да Мота (Бенсі, 52).
Тренер - Лук Гольтц

Попередження: Віталій Миколенко (56), Олександр Караваєв (67), Олександр Зінченко (81) - Олів'є Тілль (29), Даніель Да Мота (30), Жерсон Родріґес (52), Венсан Тілль (90+4)

ФОТОРЕПОРТАЖ Олексія Матрунича з матчу дивіться на сторінці Фейсбук.

Україна знущається над сербами (ФОТО)

lobda — Sun, 09 Jun 2019 10:06:05 GMT

Збірна України з футболу обіграла збірну Сербії на «Арені Львів» у третьому турі групового етапу кваліфікації чемпіонату Європи-2020 із рахунком 5:0.$CUT$

Віктор Циганков відкрив рахунок на 26-й хвилині та забив перший гол, а через дві хвилини – другий. На 46-й хвилині Євген Коноплянка забив третій гол, Роман Яремчук – на 59-й хвилині. Останній п’ятий м’яч у ворота суперника полетів на 75-й хвилині від Євгена Коноплянки.

Відбір на ЧЄ-2020. Третій тур

07.06.2019. Львів. "Арена Львів"

Арбітр в полі – Матеу Лаос (Іспанія)

Україна – Сербія 5:0

Голи: Віктор Циганков 27, Віктор Циганков 29, Євген Коноплянка 49, Роман Яремчук 59, Євген Коноплянка 75

Україна: Андрій П'ятов – Олександр Караваєв, Микола Матвієнко, Сергій Кривцов, Віталій Миколенко – Тарас Степаненко (Володимир Шепелєв 71) – Руслан Маліновський, Олександр Зінченко – Віктор Циганков, Євген Коноплянка (Віктор Коваленко 76) – Роман Яремчук (Артем Кравець 67).

Сербія: Марко Дмітровіч – Міят Гачіновіч – Урош Спаїч, Нікола Міленковіч, Александар Коларов – Філіп Костіч – Неманья Максімовіч, Адам Льяїч (Любомір Фейса 59), Душан Тадіч – Александар Прійовіч (Александар Мітровіч 53), Лука Йовіч (Дарко Лазовіч 71)

Попередження: Нікола Міленковіч 22, Урош Спаїч 32

ФОТОРЕПОРТАЖ Олексія Матрунича з матчу дивіться на сторінці Фейсбук.

Мандри гуллівера

lobda — Thu, 28 Feb 2019 15:59:20 GMT

Пропонуємо Вашій увазі авторський матеріал одного з українських блогерів про закарпатський футбол.

Після колапсу дітища Шуфричів, великий футбол жителі Закарпаття мали змогу спостерігати лише у вигляді інформаційно-аналітичної (ну звісно ж) програми по всім відомому телеканалу. Відверто кажучи, це була трагедія не меншого масштабу ніж зникнення Металіста чи Дніпра. Закарпаття - футбольний край і неприпустимо обмежувати тамтешніх глядачів одним лише чемпіонатом області. Хай і яскравим. $CUT$

Професійні контракти і запис “футболіст” в трудову книгу повернули “митники” з лисицею на емблемі. Запросивши місцевих легенд, а з ними і вболівальників на трибуни – привселюдно опустили всіх на обласному і аматорському левелах. Вихід в Другу Лігу дозволив підписати ще й Ігоря Ощіпко, хоча останній говорив, мовляв просто невдало перевозив контрабас і потрапив в тутешнє рабство. А 31 жовтня футбол повернувся остаточно - повна арена Минаю бачила чергове талановите покоління ФКДК і навіть квитки за 400 гривень не стали перешкодою.

Обласному центру в тіні села знаходитись доволі таки ганебно, тому ФК Ужгород, що користується інфраструктурою померлої Говерли, вже цього сезону і собі пішов на підвищення. Команда заявилася на аматорський чемпіонат, де в західній зоні виступає доволі таки слабенько. 7 місце. Там немає стільки грошей і гучних імен як в Минаю, і навіть в Севлюші.

Що за Севлюш? За відсутності двох головним команд краю в чемпіонаті області, треба було визначити нового претендента на золоті медалі сезону 2018-ть. Основними фаворитами вважалися: Середнє, старий-добрий ФК Ужгород, що обкатує в цьому турнірі свою молодь, і, власне, сам Севлюш з міста Виноградів. Останній вбив сподівання теоретичних конкурентів завдяки своїй трансферній компанії. У Виноградові зібралася одна з найсильніших банд в історії вищого дивізіону краю, хоча вони бачили Мукачево 2007-2008, Берегвідейк 2010-11 і нещодавню версію Миная.

Гроші на футбол у Виноградові є, адже команда відверто декларувала чемпіонську амбіції навіть за присутності грандів, яке нахабство, чи не так? Вони поступилися лише Ужгороду в сезоні 2016 і Минаю з Середнім в 2017. Це бук крок назад і справжнє “бомбалейло” для керівництва. Після нього більшість доріг вже безповоротно повела до Виноградова. Професійні ветерани слідували за Беном Франкліном.

Як гадаєте, скільки треба було заплатити екс-гравцю Говерли Миколі Гібалюку, щоб він покинув тренерську роботу в Минаї і поновив свою ігрову кар’єру на болотах закарпатських регіонів? Певно, дуже багато. Але точно не менше ніж Адріану Пуканичу. Можливо тут певна доля патріотизму заграла свою мелодію, адже гірник з невеликим досвідом гри за збірну є уродженцем Виноградова і повернувся він, фактично, додому.

Валентин Слюсар був чудовим опорником, котрого забракували в Динамо, але змусили знову творити дива в Металісті. Його тандем з Рикуном був справді казковим. Догравати Валентин їхав у Виноградів, а догравши – подався в коучі. Керівництво зробило правильно, взявши керувати такою компанією - не людину з вулиці збитих фізруків - а справжнього професіонала, котрого буде слухатися навіть Пуканич.

І не тільки він. Вже декілька років в Виноградові намагається реанімувати кар’єру Юрій Чонка, що свого часу з Берегова їхав одразу до Маркевича, де провів лише одну гру… проти Берегова в Кубку України. Зараз реанімувати буде вже простіше, з такими то партнерами і конкуренцією сумувати колишня зірка не буде. А конкурувати треба з тим же Михайлом Чедриком. Це гравець-ліфт, якщо хочете. Він яскраво проявить себе на області і піде на підвищення в головну команду краю, де не грає навіть в дублі. Двічі так було – в 2012 з Говерлою, а в 2016 з Минаєм не зміг закріпитися у цьому клубі, також заглядав Михайло на вогник в третю лігу Словакії, заробити трохи євро таки треба.

Така лінія нападу від душі тішила публіку, і певне занепокоєння за оборонні редути конкурентів викликали вже рахунки передсезонних турнірів. Так на зимньому Кубку Закарпаття, Севлюш обіграв команду з Великого Бичкова 14-1. У виправдання останніх можна сказати лише те, що команда вже геть аматорська навіть на фоні аматорів, і в вищій обласній лізі не виступає. Але шоу продовжилося і в офіційних поєдинках.

Найбільше діставалося командам двох сусідніх районів – Тячіва і хустській Оболоні. Севлюш обіграв їх по 11-0. А в матчі другого кола футболісти все того ж Тячіва відчули певного роду дежавю, адже виноградівські опустили їх 7-0. За сумою двох матчів вийшло 18-0, так Австралія в відбірковій зоні Океанії розважалася. Також 7-0 дісталося Бужорі з Іршави, 6-0 Карпатам з Рахова. В підсумку, за весь сезон колектив Слюсара втратив лише 4 очки – в 1 турі мирова 2-2 з Поляною, і вже більш солідні 2-2 в турі номер 18. Це була виїзна бійня в Ужгороді, проти молодих талантів однойменної команди.

Севлюш виграв лігу. Набрав 56 очок в 20 матчах. Накидав 86 м’ячів в 20 поєдинках. Пуканич особисто – 25, а Чедрик - 22. Один з найбільш вбивчих дуетів в історії дивізіону мав місце.

В обороні теж не було прохідного двору і близько. Лише 9 разів за сезон місцевий вихованець Василь Козар витягав круглого з сітки воріт. На підступах до його володінь було чутно мудрі настанови від Павла Оржеховського, котрий ще на зламі століть намагався закріпитися в Вінниці. Поруч з ним – Андріан Бабич, вихованець школи Ужгорода і екс-футболіст Тернополя. Бабич класно грав, насправді. В цій команді він був на кшталт Ракицького, бо вправно починав атаки довгими і точними передачами.

Трохи вище - у півзахисті - діяв Пилип Кольцун. Гравець виявився непотрібним першоліговій Зірці (навіть в час довіри до молодих) і обрав хороші преміальні та статус фаворита в чемпіонаті Закарпаття. Також виділявся в півзахисті досвідчений Михайло Реплюк. В сезоні 14-15 він понюхав пороху УПЛ з Говерлою, а то був останній більш-менш адекватний сезон УПЛ по цей час.

В яскравому сезоні не обійшлося без негараздів, либонь навіть провалів. Як фіналіст останнього Кубку Закарпаття Севлюш отримав право на участь в аматорському. Та замість продовження феєрії вже на всеукраїнському рівні, Пуканич і ко показали свою цілковиту неготовність до підвищення в класі, і за сумую двох матчів програли Рочину з Соснівки 1-4. Так, Рочин лідер західної зони ам-ліги, але дуже вже різким вийшов контраст між виступами на область і на аматори.

Також не вдалося навіть потрапити в фінал обласного капа. Жереб звів Севлюш в півфіналі з Минаєм. Перша гра закінчилася 0-0, а ось через два тижні дубль Роберта Гегедоша вивів у фінал саме його колег. Можливо, ці невдачі дали зрозуміти масштаб проекту. Він обмежиться домінацією на обласному рівні, по прикладу Берегвідейка. Взимку це підтвердилося - Севлюш частково розсипався. Закінчився ентузіазм у Гібалюка і той покинув Виноградів. В Угорщину почимчикував Василь Вашкеба, а Пуканича чекало підвищення – тепер він в обоймі фк Ужгород.

Попри швидкоплинність перебування яскравої плеяди в Виноградові, всім хто причетний до її створення - варто лише поаплодувати. Поки в провінцію приїжджають такі майстри як Пуканич, Гібалюк, Слюсар і збираються на них глянути повні стадіони – футбол лише розвиватиметься.

Віктор Проданюк

Україна доводить свою перевагу над Словаччиною (ФОТО)

lobda — Sun, 12 Nov 2017 21:56:17 GMT

Матч проти словаків, в першу чергу, очікувався через велику кількість дебютантів в збірній України. Тренерський штаб "синьо-жовтих" викликав відразу 6 молодих виконавців, для яких це запрошення стало першим в кар'єрі. Сталося це через велику кількість травмованих гравців.$CUT$

Зі стартовим складом Андрій Миколайович абсолютно не здивував. На поле вийшли всі найсильніші виконавці, які були в розпорядженні тренерського штабу. Можливо, з цим готовий посперечатися Богдан Бутко, місце якого зайняв Олександр Караваєв, але гравець Зорі в минулих матчах довів свій рівень і по праву продовжив бути основним. Що стосується форварда нашої команди на цю зустріч, то альтернативи Юрію Коломойцю просто не було. Шевченко вже обпікся, спробувавши награти на цій позиції Андрія Ярмоленко і в цей раз не став "винаходити велосипед.

Незважаючи на те, що словакам також через травми не могли допомогти кілька важливих виконавців, на газон Арени Львів вони вийшли в дуже боєздатному складі. Через кілька хвилин сумбуру наша команда заволоділа перевагою, але дуже несподівано пропустила. Руснак зі штрафного подав точно на голову Гамшика, удар якого прямо перед собою відбив Андрій Пятов. Покарання за таку недбалість було буквально через секунду - колишній гравець харківського Металіста Лукаш Штетина з пари метрів встромив м'яч під поперечину.

Наша збірна "не опустила руки" і стала грати в свій футбол, використовуючи фланги і забігання крайніх захисників. Словаки, в свою чергу, повністю зосередилися на грі ззаду і стрімких контратаках. "Синьо-жовті" виглядали на голову сильніше за свого суперника, використовували обидва фланги, атакували по центру. Більше інших активні були Марлос і Ярмоленко, добре на фланзі комбінували Коноплянка і Соболь, часто успішно до атак підключався Караваєв. Однак, нашій збірній не вистачало гостроти і рішучості на завершальних стадіях атаки.

Проте, до кінця перерви на табло стадіону у Львові загорілися вже дві одиниці. Марлос в центрі обікрав суперника, зблизився з воротами, покотив на Ярмоленко, а той першим дотиком відправив м'яч повз Дубравки - 1:1. За підсумками першого тайму окремо відзначимо Марлоса. Мало того, що півзахисник успішно обігрував суперників, загострював і не помилявся при передачах, так ще і дуже здорово кілька разів допомагав захисту і відбирав м'яч для своєї команди.

Після перерви гості зробили відразу три заміни, що помітно вплинуло на їх гру. Гравцям, які вийшли потрібен був час, щоб увійти в гру, чим сповна скористалися наші хлопці. Соболь відібрав м'яч в центрі поля, тут же відправив його Коноплянці, який в своїх кращих традиціях зблизився з воротами і з-під ноги Шкртела відправив м'яч у дальній кут - 2:1! Після забитого голу українці ще кілька хвилин показували активну гру, а потім віддали перевагу супернику і більше сконцентрувалися на збереженні рахунку. Шевченко дозволив дебютувати ще трьом молодим гравцям - Шабанову, Андрієвському і Мякушко. Танковському і Сватоку доведеться чекати наступного шансу.

Бути може, саме через заміни "синьо-жовті" перестали проявляти активність на чужій половині поля і у словаків стали з'являтися моменти. Їх було два. Спершу Грошовскі класно пробив "щічкою" з дальньої дистанції, Коваль був уже не при справах, але нас врятувала перекладина. А потім Ярмоленко з Хачеріді загралися у своєму штрафному і подарували м'яч супернику. У підсумку по воротах пробивав Беро, але з вигідної позиції зарядив м'яч повз штанги. До кінця матчу словаки насідали на наші ворота, але українці вистояли і добилися чергової перемоги на Арені Львів.

Наш спеціальний фотокореспондент Олексій Матрунич побував на цьому матчі і підготував світлини із стадіону "Арена-Львів".

Україна - Словаччина 2:1

Голи: Ярмоленко, 39, Коноплянка, 55 - Штетина, 9

Україна: П'ятов (Коваль, 46) - Караваєв (Бутко, 63), Хачеріді (Шабанов, 80), Ордець, Соболь - Малиновський (Шахов, 81), Ротань - Ярмоленко, Марлос (Андрієвський, 78), Коноплянка (Мякушко, 90 ) - Коломоєць.

Словаччина: Дубравка (Полачек, 46) - Дьомбер (Сабо, 46), Шкртел, Штетина (Лоботка, 46), Губочан - Грошовскі, Шкріняр, Гамшик (Беро, 64), Дуда, Руснак - Немец (Мак, 63)

Попередження: Ротань, Шабанов - Штетина, Шкртел

Фото Олексій Матрунич

ФОТОРЕПОРТАЖ з матчу дивіться на офіційній сторінці Фейсбук.

Кубок Націй Данон, як один із шляхів розвитку дитячого футболу в Україні

lobda — Mon, 23 May 2016 20:06:19 GMT

26 квітня в селі Поляна Свалявського району пройшли ігри четвертого етапу Всеукраїнського турніру «Шкіряний м’яч» серед гравців 2004 року народження. У змаганнях взяли участь переможці трьох попередніх етапів. Ігри серед учнів проходили на центральному стадіоні-красені села Поляна.$CUT$

У ході цікавої та безкомпромісної боротьби перемогли господарі змагань свалявці. Вони залишили позаду себе команду зі обласного центру (ЗОШ № 19 м. Ужгород), третіми стали футболісти із Сільця (Іршавський район). Завдяки перемозі у регіональних змаганнях «Шкіряного м’яча» підопічні Євгена Левка дістали змогу взяти участь у Всеукраїнських зональних змагань з футболу «Кубок націй Данон» сезону 2015/2016.

Цей турнір є не пересічним серед низки дитячих та юніорських змагань в Україні і вже за більш ніж десятирічну історію завоював статус одного з найпрестижніших. Сито відбірних турнірів є досить конкурентним. А фінальний етап, до якого потраплять переможці груп та краща команда господаря фінальної частини змагань Львівської області, завжди збирає численну аудиторію зі всієї країни. Позаяк за своїх улюбленців приїздять вболівати як батьки, так і друзі юних футболістів. Суперфінал турніру цьогоріч пройде 24-26 травня на славнозвісній "Арені-Львів".

Звісно за всім услідити не можливо, тож на деяких відрізках змагань цілком можливі нехтування правилами чесної гри. Та це лише має загартовувати юних футбольних талантів, які мають перш за все своєю грою доводити свою силу над суперником. А перемога на кожному з етапів дозволятиме їм грати надалі тільки з найсильнішими командами, спочатку в Україні, а згодом і в світі. Підвищення рівня майстерності юних футболістів та набуття неоціненного досвіду у зустрічах з різними за стилем та складом командами є одним з головних завдань проведення Всеукраїнських змагань з футболу «Кубок націй Данон».

Ще одним важливим моментом є те, що гравці команд-учасників мають змогу зіграти на кращих полях в Україні. На районному та обласних рівнях дуже часто їм доводиться тренуватися та грати на полях низького рівня. Питання інфраструктури є одним з головних у розвитку дитячого футболу в регіонах. Приємно спостерігати за грою юних спортсменів на стадіонах з відмінним станом газону, та й самі діти дістають не менше задоволення. Це великий плюс як організаторам, так і підростаючому поколінню.

Досить часто на всеукраїнських змаганнях проявляють себе самобутні шкільні команди з сіл чи міст, у яких розвиток дитячо-юнацького футболу йде трохи повільнішими темпами ніж у містах-магаполісах. І як зауважують дитячі-тренери старожили селекція в таких глибинках в даний момент практично не ведеться, у порівнянні з минулими роками. У цьогорічному фіналі з восьми команд лише дві представляють обласний центр, чотири районний центр і дві сільську місцевість.

Хотілося б зупинитись на нашій команді з Сваляви. До складу входять 17 гравців: воротарі - Мауріц Олександр та Магурський Мирослав; польові гравці - Кіт Нікіта, Худа Василь, Годя Дмитро, Шипович Василь, Калій Дмитро, Лявинець Георгій, Попович Артем, Попович Роман, Безик Едуард, Сідоран Владислав, Гаврилець Володимир, Зизич Максим, Черевка Олександр, Кічун Євгеній, Полячук Артур.

Зазвичай свалявці виступають за схемою 3-1-3-1, де на воротах Магурський, лівий захисник Шипович, центральний захисник Макара, правий захисник Зизич, опорний півзахисник, капітан і лідер команди Кіт, лівий півзахисник Годя, правий півзахисник Лявинець, центральний півзахисник з атакуючим нахилом Кічун і єдиний нападник Черевка.

Дві перемоги у Чернівцях над ЗОШ селища Заболотів 12:0 та представниками чернівецької гімназії №1 2:1 дали змогу увійти до вісімки кращих в Україні. До того ж учні вибороли перші місця в усіх окремих дисциплінах. Зокрема таких, як:

«Набиванням м’яча» - Нікіта Кіт;
«Удари на точність» - Василь Худа;
«Удари на дальність» - Олександр Черевка.

Звання ж кращого гравця змагань теж здобув закарпатець - Євген Кічун.

Тренер команди Євген Левко. Допомагають йому дитячі тренери Іван Грубінка та Тарас Вайданич. Всі наставники досить молоді, з прогресивними поглядами на виховання підростаючого футбольного покоління.

Для дітей ці ігри йдуть у порівнянні з Лігою чемпіонів, і такі з’їздні тури допоможуть хлопчакам швидше адаптуватися до таких масштабних змагань, де трибуни будуть заповнені і на кону буде стояти значно більше ніж просто перемога.

Тож робота організаторів матчів національного етапу «Кубку Націй Данон» ведеться у правильному напрямку. Вже завтра стартують вирішальні поєдинки і ми триматимемо кулаки за наших футболістів!

Тарас Галушка

Збірна учителів Виноградівщини. 30 років потому

lobda — Thu, 12 May 2016 07:01:33 GMT

Гортаючи альбом зі старими фотокартками, я мимоволі зупинився на одній з них, пожовтілій від часу, але здатній дивовижним чином оновити пам`ять подіями 30-річної давнини. Згадалась весна 1986 року, районний відділ освіти, де я тоді працював, і…початок футбольного турніру на Кубок області, який розігрувався між учительськими збірними всіх районів.$CUT$

Начальником нашої футбольної команди став Емеріх Йосипович Міндак – тодішній директор районного Будинку вчителя і за сумісництвом голова федерації футболу Виноградівщини. У минулому – чудовий футболіст, талановитий організатор, людина з високим авторитетом, Е. Міндак зібрав 17 молодих учителів, що так чи інакше займались футболом. і почались тренування. Тренувальним процесом безпосередньо керував Янош Варга – вчитель фізкультури Чорнотисівської СШ.

Спортивні амбіції і ентузіазм допомагали проведенню повноцінних тренувань, хоча більшість гравців доїжджали з сіл: С. Чейпеш і Я. Варга працювали в Чорнотисівській СШ; С. Філак і М. Цимбота – в Королівській СШ. В. Данич і В. Галас приїжджали з Черни, І. Галушка – з Текова, В. Човбан – з Сасова, М. Гоздок – із Дякова, Т. Модар – з Чепи, І. Білак – з Підвиноградова, В. Чорба – з Фанчиківської СШ. П. Сурдюк тоді працював директором районної ДЮСШ.

Дружна та добре зіграна команда успішно пройшла шлях до фіналу, у якому нам протистояла збірна Мукачівщини. Фінальна гра проходила на нейтральному полі в м. Берегово і закінчилась нашою перемогою з рахунком 3-1. Фото, яке ви бачите, було зроблене одразу по закінченні цього матчу.

На рахунку нашої футбольної дружини було в той рік ще декілька цікавих матчів. Один з них проходив у Будапешті, на стадіоні угорського футбольного клубу «Ференцварош». Ініціатором і водночас організатором товариської гри з командою одного з науково-дослідних інститутів Будапешта був Е. Й. Міндак. Гру ми виграли з рахунком 3-0, однак найбільші враження залишилися від тієї гостинності, з якою нас протягом 3-х днів приймали угорські друзі. Через деякий час угорська команда приїхала з дружнім візитом до нас. Спортивна частина програми зустрічі гостей була для них невтішною (0-5), однак в усьому іншому наші угорські друзі були дуже задоволені.

На жаль, немає сьогодні серед нас одного з кращих півзахисників команди П. П. Сурдюка. Світла пам`ять назавжди збережеться і за Е. Й. Міндаком, людини, внесок якої у розвиток фізкультури і спорту Виноградівщини неможливо переоцінити. Але збереглася стара фотокартка, яка активує спогади і не дає забути тих людей, що тридцять років тому назад створили чудову команду!

Післямова. Зважаючи на великий особистий внесок Емериха Йосиповича Міндака у розвиток фізичної культури і спорту Виноградівського району, пропоную назвати одну з вулиць міста його іменем.

Віктор Жупанин, м. Виноградів.

* * *

На фото стоять зліва направо: І. Білак, М. Олаг, В. Данич, В. Кобаль, Я. Варга, С. Чейпеш, В. Жупанин, С. Філак, Т. Модар. Сидять зліва направо: В. Чорба, М. Цимбота, І. Галушка, В. Вароді, В. Човбан, В. Галас, М. Гоздок, П. Сурдюк.

Джерело

Основоположник футбольної школи на Закарпатті

lobda — Mon, 28 Mar 2016 08:42:07 GMT

Газета «Український футбол» провела титанічну роботу щодо підготовки символічних списків «20 кращих гравців, тренерів, воротарів, захисників, півзахисників, форвардів за всю історію українського футболу».$CUT$

До 20-ки кращих голкіперів України під №4 (№1 — Євген Рудаков, №2 — Олександр Шовковський і №3 — Олег Макаров) ввійшов брамкар ужгородського СК «Русь», ФК «Славія» Прага та збірної Чехословаччини наш земляк Олекса Бокшай, якому 27 березня цього року виповнилося б 105 років.

Про нашого земляка головна футбольна газета України, зокрема, писала: «Іще в середині 1930-их О. Бокшай прославився на весь континент, захищаючи кольори ужгородського СК «Русь», який перемагав у чемпіонаті Словаччини. Восени 1937-го прийняв запрошення великої празької «Славії»: йшов туди бути дублером Франтішека Планічки — топового кіпера планети того десятиліття, проте вже через рік, унаслідок травми останнього, став основним. Мав цілком іншу манеру дій: Бокшай був високий, покладався, радше, на витримку та прорахування ігрової ситуації, натомість маленький Франта брав насамперед феноменальною реакцією. Піком перебування закарпатця в Чехії виявився тріумфу Кубку Мітропи (1938 рік) — найпрестижнішому на той час клубному турнірові Старого Світу. Потому чотири рази вигравав «золото» першості Богемії, тричі здобував Чашу. Закінчив виступати сезоном-1944, коли в рядовому матчі отримав розрив... нирки».

Словом, Закарпаття славиться не лише хорошими польовими гравцями, але й воротарями. Один із них уродженець Ужгородщини Олекса Бокшай, котрого уболівальники прозвали «гумійовим воротарем». І на це у них були вагомі передумови, бо їх улюбленець грав настільки пластично, що навіть ловив такі м’ячі» про яких кажуть, що «не беруться».

Останнім часом багато говорилось і писалось про закарпатську футбольну школу. Так, рідна Срібна Земля, окрім усього (згадаймо, приміром, нашу школу художників, виноградарів, кукурудзоводів, лісівників тощо) щедра на футбольні таланти. Такі «зірки», як доктор Г. Калочаї, змс СРСР М. Михалина, Й. Беца, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук, мсмк Ф. Медвідь та В. Пасулька, мс СРСР М. Коман, Т. Попович, Е. Юст, С. Варга, І. Диковець, Г. Лавер та багато інших, були окрасою не тільки багатьох клубних команд (у 50-х роках, наприклад, тільки в київському «Динамо» грало відразу 9 закарпатців, а були такі календарні матчі чемпіонату СРСР, коли на зелений газон у складі команд-суперниць вибігало 7-8 закарпатців), але й достойно репрезентували вітчизняний футбол на міжнародній арені. Серед них був і наш земляк О. Бокшай.

Наша довідка: Олекса Петрович Бокшай народився 27 березня 1911 року в селі Великі Лази, що за 5 кілометрів від обласного центру, у багатодітній учительській сім'ї. Голкіпер з великої літери. Початкову школу закінчив у рідному селі, потім навчався в ужгородській учительській семінарії і здобув диплом учителя. Змалку, як і більшість хлопчаків, мріяв бути форвардом і забивати гарні голи, але йому судилося стати найкращим і, безумовно, найпопулярнішим і найтитулованішим голкіпером за майже 125-річну історію закарпатського футболу.

У футбол почав грати за дравецьку (нині вулиця Гагаріна в обласному центрі, де тепер проживає автор цього матеріалу, а за 100 метрів від нього — племінник О. Бокшая — Авт.) вуличну команду, причому відразу став у ворота. Згодом 16–річний Олекса став членом футбольної секції СК “Русь”, якій, народившись у 1925-му, судилося наприкінці 20-х та 30-х роках перерости в найславніший футбольний колектив не тільки Закарпаття, але й Словаччини. Більшість гравців СК «Русь» від Бокшая були старшими на 15–16 років.

Про успіхи СК «Русь» відомо далеко за межами не лише нашої області, але й за океаном. Скажімо, у 1976 році в США відзначався 50-річний ювілей «одного із найславніших в історії українського спорту клубу, яким був «Русь» Ужгород на Закарпатській Україні».

Ось як про цю подію писала газета “Вільне слово” (США): «На жаль, досі українське суспільство дуже мало або нічого не знає про великі досягнення СК “Русь” як у ділянці спорту, так і у ділянці його вкладу до пробудження і відродження національної свідомості українців на Срібній Землі».

10 років (1927-1937 роки) О. Бокшай захищав кольори СК “Русь” Ужгород із яким ставав п'ятикратним чемпіоном області, дворазовим абсолютним чемпіоном Словаччини.

У 1937 році Бокшая запросили до відомої чехословацької команди “Славія” Прага, за яку ужгородець виступав 6 футбольних сезонів. Уже наступного року “Славія” досягла небувалого успіху, вигравши найпрестижніший на той час турнір Старого світу — Кубок Мітропи. Після цієї тріумфальної перемоги хтось із чехословацьких журналістів ужив фразу, яка стала свідченням великої майстерності ужгородця: “Бокшай хітал яко Панбуг” (”Бокшай ловив як пан Бог”). Це визнання поставило його в один ряд із фаворитами світового футболу чехом Ф. Планічкою, іспанцем дон Р. Заморою, австрійцем Хіденом та італійцем Комбі.

О. Бокшай кілька матчів зіграв за збірну Чехословаччини, а після завершення футбольної кар’єри гравця, спочатку працював тренером, а потім певний період очолював національну команду ЧССР (1948-1949 рр.). Під його керівництвом команда провела 4 матчі. Зокрема, 4 липня 1948 р. у Бухаресті збірна Чехословаччини поступилася господарям із рахунком 1:2, 25 вересня 1949 р. у Відні його підопічні програли збірній Австрії (1:3), 30 жовтня ц. р. у чехословацькому місті Острава збірна ЧССР обіграла національну збірну Польщі з «сухим»» результатом 2:0, а 13 листопада 1949 році у французькому місті Коломб чехи поступилися збірній Франції з мінімальним рахунком 0:1.

О. Бокшай також був асистентом головного тренера у червні 1955 року на матчі із збірною Бельгії (перемогла збірна ЧСР 3:1).

Очевидці, котрі бачили О. Бокшая у грі, розповідають, що його рукавички немов магніт притягували м’ячі після прицільних, несподіваних та сильних ударів форвардів. Він сміливо кидався в ноги суперникам і «витягував» такі м’ячі про які, висловлюючись футбольною термінологією, кажуть «мертві», тобто ті, що не беруться. Це була дійсно жива легенда 30-х років. «Гумовий» воротар, як його прозвали шанувальники, мав виняткову реакцію, яка поєднувалася з надзвичайно ефектним стилем гри. А як він брав пенальті. Уболівальники з гордістю згадують моменти, коли мистецтво Бокшая брало гору над умінням форвардів бити з «точки».

Всього було у воротарській кар’єрі О. Бокшая. Цікавий той факт, що він, коли виступав ще за СК «Русь», учителював у селі Худльово, що на Ужгородщині. Це 30 кілометрів від обласного центру. Олекса три рази на тиждень, а були й такі, що й кожного дня, на велосипеді добирався на вулицю Доманинську, де був стадіон його команди (тепер на його місці побудовані будинки під №№ 101 та 103). Протягом 8 років, саме стільки він їздив на тренування та ігри з гірського села. Шанувальники його таланту підрахували, що їх кумир за цей період «намотав» приблизно 40 тисяч кілометрів, а це вже довжина меридіану земної кулі.

Олекса Петрович напрочуд був працелюбним і тренувальному процесу віддавався повністю, працював, як кажуть «через не можу». Він ніколи не любив розслаблятися, завжди старався бути зосередженим. І чи не найбільше за усіх переживав, коли його улюблена команда програвала, особливо, коли сам допускався прикрої помилки.
З цього приводу згадав слова одного з кращих голкіперів світу в 50-60 роках минулого століття, володаря «Золотого м’яча», змс СРСР Л. Яшина, який любив повторювати майбутнім своїм колегам: “Будь спокійним, урівноваженим, не метушись. Навіть якщо прикро помилився, пропустив гол, не переживай, гра продовжується, а без помилок футбол не можливий”. Ветеран закарпатського футболу 93–річний Георгій Лавер, який теж один футбольний сезон провів у славнозвісній ужгородській команді СК «Русь» згадує: «Страж воріт Олекса Бокшай — по праву вважається одним із найобдарованіших і кращих голкіперів за всю історію закарпатського футболу. Своєю надійною грою у воротах СК «Русь» Олекса Бокшай досить скоро привернув увагу до себе таких славних празьких команд, як АЦ «Спарта» та СК «Славія». Честь останньої захищав один із найславніших і легендарних воротарів того часу Франтішек Планічка. Саме в цю команду подався в 1937 році Олекса Петрович, який зайняв місце легендарного воротаря Планічки. Саме того, котрий разом із форвардом збірної Чехословаччини Неєдли, як писали газети світу про перебіг подій на чемпіонаті світу в Італії, «вирішили» долю півфінального поєдинку між Чехословаччиною та збірною Німеччини. Чехословаки тоді перемогли, правда, у вирішальному матчі поступилися господарям — італійській збірній (1:2). Але срібні нагороди «світової» проби — теж медалі високого ґатунку.

Саме в празькій «Славії» Олекса Петрович вперше став володарем Кубка Центральної Європи. Саме цей колектив був єдиною командою майстрів, котра протягом 12 років (1927-1939 рр.) брала участь у всіх турнірах за цей престижний кубок. І тільки в 1938 році, коли її ворота уже захищав закарпатець, «Славія», вигравши попередні етапи, добралася до фіналу. Перед командою О. Бокшая капітулювали такі сильні футбольні колективи, як бєлградський спортивний клуб (Югославія), «Інтернаціонале», тепер «Інтер» Мілан (Італія).

У головному матчі суперником СК «Славії» стала не менш славнозвісна команда того періоду — будапештський “Ференцварош” (у 1940–1941 рр. за цю команду виступав закарпатець доктор Гейза Калочаї –Авт.), за яку в основному грали футболісти збірної Угорщини з не менш відомим центральним форвардом і кращим бомбардиром Дюрко Шароші. Перший поєдинок, котрий проходив у Празі, завершився внічию (2:2) і угорці вже бачили цінний почесний трофей у своїх руках, оскільки були переконані, що в «рідних стінах» переможуть суперника. На матч-реванш пражани їхали, думаючи тільки про єдине: аби тільки пристойно програти. Та сталася сенсація: кращі форварди «Ференцвароша» Танцош, Кіш, Шароші, Тодді, Кемень нічого не могли вдіяти проти злагоджених і надійних дій захисників. А справжнім героєм матчу став воротар «Славії» Олекса Бокшай, котрого після цієї пам’ятної гри празькі уболівальники ласкаво назвали «Саша». У цьому поєдинку він перевершив самого себе, залишивши свої ворота «сухими». До речі, цікавий факт. Роком раніше, тобто в 1937 році, у міжнародному матчі національних збірних Угорщини та Чехословаччини, який теж проходив на тому ж будапештському стадіоні «Ференцварош» Дюрко Шароші забив тоді кращому воротарю світу Франтішеку Планічкові 7(!) м’ячів. Тут, як мовиться, коментарі зайві.

До речі, після фінального поєдинку на Кубок Центральної Європи, керівництво будапештського ФК “Ференцварош” тут же запропонувало вигідний контракт закарпатському голкіперу. Олександр Петрович, хоч і досконало володів угорською мовою, категорично відмовився, залишившись вірним празькому СК «Славія».

У складі «Славії» О. Бокшай був чотирикратним чемпіоном чесько-моравської ліги ( 1940, 1941, 1942, 1943 рр.) та двічі (1941 та 1942 рр.) володарем кубка Чехії.

Олекса Петрович надійно захищав ворота не тільки команди, але й упевнено грав за збірну Чехословаччини, а пізніше (1945-1946 роках), як уже писав вище, став навіть її тренером.

Про велику популярність Бокшая свідчить і те, що чеська газета «Справодай» у березні 1976 року з приводу 75-річного ювілею нашого земляка писала: «Так, Бокшай був гідним наступником Планічки у воротах і поза ними. Його і сьогодні запрошують для участі у визначних подіях, де “блиск особистості”, як говориться, є доречним... Погляд Олекси Бокшая є завжди цінним, беруться до уваги його знання і досвід спеціаліста, його спостережливість, яка ніколи не зупинялася... Тисячі “славістів” і любителів футболу цінять шляхетність, яку спорту вміють дати “лицарі” типу Олекси Бокшая».

Краще і не скажеш! Олекса Петрович проживав у Празі, але про рідний край ніколи не забував. Щороку, іноді й по кілька разів, відвідував Закарпаття. Він переконаний, що в цілому світі (а побував у багатьох країнах) нема такої краси. При зустрічі з ним Олекса Петрович завжди захоплено згадував про наші гори, полонини, добропорядність, благородство і добросердечність земляків, їх прекрасні звичаї і, зокрема, про незабутні різдвяні колядки. Правда, не любив говорити про війну. На ній він був командиром роти кулеметників. Згадував і трагічні факти, коли, скажімо, чехи відступали від натиску регулярної угорської армії, спочатку до Мукачева, згодом до Ужгорода і … Згадує і про зустріч із Людвіком Свободою та генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим на ужгородському вокзалі (1968 рік), коли повертався від сестри та молодшого брата з Ужгорода та Чопа до Праги…
Про цю сторінку з життя О. Бокшая розповіла й одна з чеських газет:

«Ще в 1936 році він закінчив школу офіцерів запасу, отримав звання лейтенанта. Наприкінці 1938 був мобілізований до армії. Службу проходив на Закарпатті. Під час перебування в Мукачевому його командиром був Людвік Свобода — майбутній президент Чехословаччини. Після окупації Підкарпатської Русі угорськими військами повернувся до Праги. У цей час «Славія» домінує в новоствореній лізі протекторату Богемії та Моравії. Атака команди, на чолі з Йозефом Біцаном, демонструє феноменальну результативність. За цей період Олекса Бокшай здобув чотири перемоги у чемпіонаті та дві — у кубку. В 1943 році отримав тяжку травму нирок і був вимушений завершити кар’єру футболіста. Всього за «Славію» провів 89 матчів, із них 33 у Вищій лізі».

Після закінчення футбольної та тренерської кар’єри закарпатець майже сорок років вчителював. Він любив і дорожив своєю роботою. З дітьми взимку їхав у гори кататися на лижах, влітку неодмінно ходив до лісу та на річку, де й проводив із ними заняття. Його діти теж любили, а від батьків не поступило жодної скарги на О. Бокшая, хоча по натурі він був суворим і вимогливим навчителем, але об’єктивним і справедливим.

Не стало основоположника воротарської школи на Закарпатті Олекси Петровича Бокшая 26 серпня 2007 року, не доживши до столітнього ювілею якихось неповні чотири роки. Він помер у Празі. У цей день гравці місцевої «Славії» вийшли на поєдинок з «Аяксом» з траурними пов’язками.

А закарпатці уже готувалися до 100-літньої дати прославленого голкіпера усіх часів Олекси Бокшая. Та не судилося. Доля розпорядилася по-своєму. Жаль....

Як уже згадував, племінник О. Бокшая — Іван проживає з автором матеріалу по сусідству, на вулиці Гагаріна. Часто з ним зустрічаємося, ведемо мову, звичайно, про футбол та про зірку закарпатського футболу на зорі його становлення на Срібній Землі. І мріємо провести турнір з футболу серед ветеранів пам’яті екс-«гумійового воротаря» СК «Русь» Ужгород та «Славія» Прага, а також назвати іменем Бокшая школу у В. Лазах та встановити меморіальну дошку, як це зробили берегівчани у своєму районному центрі доктору Г. Калочаї.

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.

На знімку: колишні гравці прославленої команди «Славія» Прага та збірної Чехословаччини (зліва сидить) Олекса Бокшай, справа — один із найкращих голкіперів світу Планічка (з палицею).
На світлині під час вітання Олекси Бокшая з нагоди 80-річчя від дня народження. Представник команди «Славія» вручає нашому земляку пам’ятний приз.
На знімку: Олекса Бокшай (справа) зі своїм племінником Іваном. Фото з архіву молодшої сестри Олекси Петровича — Маргарити Петрівни Шандор, яка проживала в Ужгороді (вул. Гагаріна).
17 липня 1938 р. Чвертьфінальний матч «Кубок Мітропи» між міланським «Ітером» та празькою «Славією». М’яч парирує закарпатець Олекса Бокшай.
Знімок зроблений 1999 р. в Ужгороді (вул. Гагаріна).
Племінник Іван (сидить зліва) говорить: «27 березня 2006 року ми вітали нашого дорогого ювіляра О. Бокшая (сидить справа) з 95–річчям. У нього була чудова пам’ять та й ще почуття гумору.

Кращого арбітра на полі не помітно

Лобда — Tue, 27 May 2014 07:38:38 GMT

Футбольний арбітр – людина на полі, яка покликана стежити за тим, щоб матч проходив відповідно до правил гри. Арбітр має для цього всі повноваження.$CUT$

Рефері з’явилися на футбольному полі лише в 1873 році. Тоді взагалі вважалося, що з власної ініціативи арбітр у гру втручатися не повинен. Обов’язками суддів було стежити за часом, робити позначки про матч, видаляти і призначати гравців, а також вирішувати суперечки представників команд, коли вони не могли домовитися між собою. І зараз, як кажуть футбольні коментатори, «кращий суддя той, хто керує грою, але його присутність на полі непомітна».

До 1878 року футбольні судді свистка не мали й користувалися тільки своїм власним голосом або подавали знаки чи дзеленчали дзвіночком, щоб звернути на себе увагу й винести рішення. Тоді право судити гру воліли віддавати не професіоналам, а любителям. Вважалося, що захоплений фанат, який любить футбол і якому за це не платять, зробить усе краще, ніж професіонал. Саме тому на роль суддів клерків, лікарів, письменників. Відомо, що сер Артур Конан Дойл також був футбольним арбітром.

Закарпаття славиться іменами футбольних арбітрів. Серед них кращі показники мають четверо закарпатців – корифеї суддівського ремесла на Срібній землі Олександр Теметєв (у союзному чемпіонаті) Валерій Онуфер, Степан Селменський та Ярослав Козик. Також одним із кращих представників суддівства Закарпаття є іршавчанин Василь Бабич, який нещодавно відзначив 60-річчя.

Василь Бабич у Вищій лізі чемпіонату України судив 49 поєдинків у полі та 60 – на лінії. У чемпіонатах та першостях СРСР, УРСР, України та Закарпаття іршавчанин має в своєму активі більше 500 поєдинків. І все ж у багатьох наших співвітчизників його ім’я асоціюється зі скандально відомим поєдинком між київським «Динамо» та криворізьким «Кривбасом». Сам «винуватець» скандалу, Василь Бабич, розповідає: «Це був матч у Вищій лізі ІХ чемпіонату (1999/2000 рр.). Він проходив 12 червня 1999 року в Кривому Розі. На стадіоні аншлаг – майже 30 тисяч глядачів і 30 градусів тепла. Перший тайм завершився бойовою нульовою нічиєю. У другому таймі, приблизно на 84-й хвилині, форвард господарів Євген Римшин відкриває рахунок. До фінального свистка залишається три хвилини. Кияни розпочали непогану контратаку, м’яч потрапляє до Артема Яшкіна, котрий перебував у штрафному майданчику. Один із захисників, котрий не встигав за форвардом киян, почав його затримувати руками. Я дав свисток і показав на одинадцятиметрову позначку. Уболівальники та тренери не змогли змиритися з моїм рішенням. Пенальті, до речі, реалізував Сергій Ребров. Однак, уже після перегляду відеозапису все, як мовиться, стало на свої місця. Інспектор матчу Валерій Стародубов виставив мені високу оцінку – 8,3 бала».

Василь Бабич народився 1954 року в с. Заріччя Іршавського району. Арбітр національної категорії з футболу (1994 рік). Починав спортивну кар’єру як футболіст. Першим тренером був Омелян Мартин із Іршавської ДЮСШ.

1971 р. – навчання в Київському державному інституті фізкультури. Виступав за збірну рідного вузу на першість київського міського ДСТ "Буревісник”. З-поміж 20 футбольних колективів команда В.Бабича стала переможцем (1974 р.).

Певний період виступав за юнаків київського "Динамо”, а відтак зіграв кілька поєдинків за "дубль”. Тренером резервістів у той час був Євген Котельников, який нині працює у ФФУ.

Після завершення інституту 11 років (1975–1985 рр.) обіймав посаду тренера-викладача з футболу в Іршавській ДЮСШ, де директором був Ф.Меренич. Разом із ним тут готували молоде покоління футболістів також колишні гравці київського «Динамо» – змс СРСР Михайло Михалина та Василь Турянчик.

А потім доля закинула В.Бабича в Ужгород. Спочатку працював у навчально-спортивному відділі облспорткомітету, котрий у той час очолював Степан Гаупт. В.Бабич був відповідальним за роботу ДЮСШ та розвиток футболу на Закарпатті.

Із 1984 р. почав обслуговувати футбольні матчі спочатку на першість району, області, ігри серед аматорських колективів, а відтак другу (1987 р.) лігу союзного чемпіонату. А допомогли В.Бабичу опанувати це цікаве футбольне ремесло його земляки Ю.Керечанин та В.Попович. Два роки (1988–1989 рр.) був начальником команди "Закарпаття” (Ужгород). Із 1990-го працював спочатку завучем, потім директором Ужгородської ДЮСШ "Трудові резерви”, а в 1992 році очолив одну з найбільших в області спортивних організацій – ОСК "Гарт” і паралельно став директором ужгородського СК "Юність”.

1992 рік – як арбітр у полі відсудив перші матчі в І лізі й став асистентом судді у проведенні поєдинків серед команд Вищої ліги України.

20 березня 1994 року дебютував у ролі головного арбітра в елітному дивізіоні в Чернівцях у календарній грі між місцевою "Буковиною” та запорізьким «Торпедо».

У травні 1999-го В.Бабич очолив управління з питань фізичної культури і спорту ОДА. Та через рік відбулася реорганізація цього управління. Певний період працював директором ужгородського стадіону "Авангард”, а відтак – директором ОДЮСШ «Спартак» із літніх видів спорту.

Після завершення суддівської кар’єри не відійшов від футболу, а став інспектором ФФУ у 2-й лізі першості України.

Джерело

В гості до словацького ЦСКА

Лобда — Thu, 23 Jan 2014 19:51:34 GMT

На початку цього року мені довелося побувати в красивому містечку в центральній частині Словаччини – Банській Бистриці. І звісно, в першу чергу мене зацікавило спортивне життя цього міста, і зокрема футбольне. Тож по прибутті в цей мальовничий край, який з трьох боків оточують гірські ланцюги: Низькі Татри на північному сході, Фатри на північному заході і Кремніца на заході, кожний з яких – екологічний об’єкт під особливою охороною.$CUT$

Футбольний інтерес місцевих вболівальників тут прикутий до єдиної команди – це «Дукла» (Dukla).

Варто зробити невеличкий екскурс в історію зародження та існування цього клубу, щоб ясніше мати уяву що він із себе представляє. Перша згадка про футбол в місті Банська Бистриця походить від 1893 р., однак з цього періоду не було збережено більш точної інформації. Пропозиція про створення спортивного клубу зявилася 1 квітня 1900 року. Його назва була BSC (Beszterszbányiá Sport Club) і він включав такі види спорту як, їзда на велосипеді,теніс і футбол. Кольорами клубу було визначено червоний і білий. Відправною точкою офіційного існування клубу став товариський матч 26 серпня 1900 року. Суперником у цьому матчі була команда «33» із Будапешту. Матч закінчився 10:1 на користь гостей. Подальше розширення фізичного виховання і спорту в місті Банська Бистриця було помічено після Першої світової війни. У 1919 році виникла сильну спортивне обєднання під керівництвом Карола Скальського. З неї походить і футбольний клуб під назвою „Sokolovská XI". До неї входили переважно гравці, яких вдалося залучити із празьких клубів. Відразу після війни Ян Морі створює спортивний клуб ВАС, який на ті часи мав досить сильну футбольну команду. Зазначені команди, які мали давню традицію стали прекрасним фундаментом для того, щоб в 1919 році з ініціативи скульптора Мотошка було створено один з найбільших спортивних клубів у Словаччині - Банська Бистриця Славія. Найбільше історію банськобистрицького спорту збагатив своїми чудовими досягненнями і результатами - футбол, який прославляв бистрицький спорт не тільки в межах країни, але й за кордоном. Команда Славії була не тільки одним з найсильніших футбольних клубів Центральнословацькій футбольній жупі, але й декілька років підряд була однією з кращих команд в Словаччині взагалі.

Наступником футбольного клубу Славія Б. Бистриця з 13 квітня 1934 року став у футбольний клуб СК Банська Бистриця. У 1938 році футболісти СК Банська Бистриця їздять на матчі в Югославію. Серед найбільших досягнень цього часу, це перемога у відборі до першої ліги (у Словаччині). Але Друга світова війна загальмувала поступовий правильний шлях, по якому йшов розвиток футболу в Центральній Словаччині.

У післявоєнні роки, футбол в місті Банська Бистриця страждає від багатьох проблем. З кінця війни в 1957 році футбольна команда існувала під назвами СК (1945-1949), Н.В. (1950 р.) і Слован (1951-1957). З точки зору спортивних результатів, цей період не найкращий в історії футболу в місті Банська Бистриця, але став його невід'ємною частиною. У період між 1945 - 1957 футбольному клубу СК, а пізніше Слован Банська Бистриця завжди доводилося боротися за своє існування, зводити кінці з кінцями. Часом взагалі не було фінансування, і фактично футболісти грали заради власного задоволення і для радості вболівальників. Але все ж варто відмітити, що СК (а згодом Слован) стали тим головним базисом для побудови дійсно сильної команди в майбутньому.

У 1957 році почав будуватися сучасний стадіон SNP (Словацького національного повстання) на місці колишніх курортів.

Історія футбольної команди армії розпочалася з 1 липня 1965 року, коли до Банської Бистриця було переміщено VTJ з Брезно. У 1967 році «Дукла» увійшла до складу учасників Чехословацької національної футбольної ліги. Протягом першого десятиліття команда виступала не дуже сильно і покинула найсильніший дивізіон, повернувшись в нього в 1976 році. Тоді у складі клубу грав Антон Ондруш, який був капітаном збірної Чехословаччини на переможному для неї Чемпіонаті Європи 1976. У 1981 році «Дукла» вийшла у фінал чехословацького Кубка, де обіграла празьку однойменну команду.

Влітку 1993 року «Дукла» почала писати свою нову історію у вищій лізі, яка була створена в незалежній Словацькій Республіці. У сезоні 1998/99 команда з Бистриці знову стала фіналістом кубка країни і в цьому ж сезоні з причини реорганізації вищої ліги вилетіла у другу лігу. Повернення в еліту датоване 2003 роком, а сезон 2003/04 увійшов в історію як один з найуспішніших. «Дукла» зайняла друге місце в чемпіонаті, що дозволило виступити в Кубку УЄФА. Команда пройшла два відбіркових раунди, після чого поступилася «Бенфіці». У сезоні-2004/05 клуб виграв Кубок Словаччини і став третім в лізі, а форвард Мартін Якубко був третім кращим бомбардиром чемпіонату.

Оглядаючи спортивну інфраструктуру міста, можна припустити, що головним видом спорту є теніс, оскільки тут зосереджено кілька критих тенісних академій та ще багато відкритих кортів. Вже біля самого стадіону стоять великі будівлі військового спортивного центру «Дукли» (Vojenske sportоve centrum Dukla), який об’єднує всі інші види спорту. Не останнє місце в спортивній ієрархії міста посідає і біатлон та лижні види спорту, які мають ідеальні умови для розвитку, дивлячись на географічне розташування Банської Бистриці.

Вже перед самим стадіоном розташована автостоянка, яка може вмістити в себе сотню, а то і більше, машин. З протилежного боку, парковку підпирає автозаправка.

Сам стадіон обгороджений невисокою решіткою та вхідними воротами на сектори, які, як на диво, лише на перший погляд здавалися зачиненими, тож доступ до стадіону відкритий для будь-кого, чим я і скористався.

Лише три сектори однієї з центральних трибун знаходиться під дахом, де зосереджено 1920 сидінь. Першим, що мене приємно здивувало, це два ряди під самісіньким дахом, які надвисли над цілим сектором, і на краю добре видніється надпис – media, тобто засоби масової інформації. Сидіння там стандартні, як, в принципі, і на всьому стадіоні, але в першому ряді, для більшої зручності журналістам, є стіл і, майже кожні 2 метри, розетки для вільного користування. Проводячи паралелі з ужгородським Авангардом, головним козирем словацької спортивної споруди є можливість для медійників, в спеціально відведеному для них місці, в повному обсязі бачити все, що відбувається на полі.

Трохи лівіше центральної трибуни, розташована невелика споруда для коментаторів та інших представників преси. Знаходиться трохи вище сектору для звичайних вболівальників, з якої теж добре видно перебіг подій у матчі.

Переходячи до найцентральнішої трибуни, яка знаходиться під дахом, по центру знаходяться місця для ВІП персон, обгороджені чисто умовним маленьким парканом, місця для сидіння тут дещо комфортніші. Пройти до цього «особливого» сектору можливо тільки через службовий вхід. ВІП сектор вміщає десь біля 100 людей. На фото можна побачити, що крім самих крісел він практично нічим не відрізняється і не виокремлюється від інших посадочних місць на трибуні.

Всі сидіння на стадіоні відхиляються, тож і прохід між рядами значно більший. Цікавим на стадіоні є те, що на трибунах за воротами є, відживші вже досить давно в нас, стоячі місця для фанатів. Для своїх фанатів більше стоячих місць, ніж для гостьових, але це мабуть було добре передбачено організаторами.

Питання стоячих місць на стадіонах набуло досить великого розголосу в Англії наприкінці минулого року в Англії, коли сімдесят два британських клубу звернулися до керівництва Футбольної Ліги (у Футбольну Лігу входять 72 клубу Чемпіоншипа, Ліги 1, Ліги 2) з проханням дозволити всім стадіонам мати стоячі місця. На даний момент тільки в Лізі 1 і Лізі 2 дозволяється «вболівання на ногах». Щодо англійської Прем'єр-Ліги, то з 1994 року дозволені стадіони виключно з сидячими місцями. В Україні та Росії стоячі місця теж не дозволені і відповідно на стадіонах не передбачені. Фанатська трибуна, як правило, і так весь матч проводить на ногах.

Досить цікаву статистику стадіонів зі стоячими секторами наводить один інтернет ресурс (http://ojde.biz/)
В Аргентині це єдиний клуб - Велес Сарсфілд . Домашня арена якого (Estadio José Amalfitani) вміщує 45 540 тисяч уболівальників, з них на стоячі сектора припадає 28 900 (порядку 58% від загальної місткості стадіону).
Як не дивно , але в Бельгії таких клубів налічилося незрівнянно більше але і розмах трохи менше:
Футбольний клуб «Антверпен». Місткість стадіону «Bosuilstadion» - 16 649 (на стоячі сектора припадає 16% місткості стадіону).
Футбольний клуб «Андерлехт». Місткість стадіону «Constant Vanden Stock Stadion» - 26 361 (на стоячі сектора припадає 20% місткості стадіону).
Футбольний клуб «Генк». Місткість «Cristal Arena» становить 24 604 (на стоячі сектора припадає 17%).
Футбольний клуб «Локерен». Місткість стадіону «Daknamstadion» 9 560 (на стоячі сектора припадає 46%).
У Данії від стоячих секторів для своїх фанатів не відмовилися лише два клуби:
Футбольний клуб «Брондбю». Місткість стадіону «Brøndby Stadion» знаходиться в межах 29 000 (на стоячі сектора припадає 19% посадочних місць).
Футбольний клуб «Оденсе». Місткість стадіону «TRE - FOR Park» налічує 15 700 місць (на стоячі сектора припадає 11% місць).
У Німеччині стоячі сектора ніколи і не пропадали і ніколи не пропадуть:
Футбольний клуб «Баварія» . Домашня арена «Allianz Arena» вміщує 69 901 вболівальників (19% місць припадає на стоячі сектора).
Футбольний клуб «Ганновер». Домашня арена «AWD Arena» вміщує 49 000 уболівальників одночасно ( 16% з них доведеться стояти).
Футбольний клуб «Боруссія Мюнхенгладбах». Стадіон «Borussia - Park» вміщує 54 047 вболівальників (на стоячі сектора припадає 30%).
Футбольний клуб «Нюрнберг». Домашня арена «Stadion Nürnberg» місткість якої знаходиться в межах 50 тисяч уболівальників, 26% стадіону віддано на відкуп фанатам стоячих секторів.
Футбольний клуб «Фортуна». Домашня арена «ESPRIT arena» вміщує 54 тисячі вболівальників з них 18% змушені стояти.
Футбольний клуб «Кайзерслаутерн». Місткість стадіону «Fritz - Walter - Stadion» знаходиться в межах 49,780 вболівальників (на стоячі сектора припадає 31%).
Футбольний клуб «Гамбург». Місткість «HamburgImtech Arena» становить 57 тисяч (18% припадає на стоячі сектора).
Футбольний клуб «Фрайбург» і його арена «MAGE - SOLAR- Stadion». Місткість стадіону 24 000 місць, з них 42% відведено для любителів стояти.
Футбольний клуб «Штутгарт». «Mercedes - Benz Arena» вміщає 60 441 вболівальника одночасно (18% припадає на стоячий сектор ).
Футбольний клуб «Боруссія Дортмунд». «Signal Iduna Park» вміщує 80 720 вболівальників з них 25 тисяч уболівальників будуть вболівати на ногах.
У скромного «Гройтер Фюрт» домашня арена розрахована на 18 тисяч уболівальників, з них 47% вболівають стоячи.
У «Шальке», «Вольфсбурга» і «Вердера» на стоячі сектора припадає 26, 27 і 24% від загальної місткості домашніх арен відповідно.
У «Хоффенхайма» з «WIRSOL Rhein - Neckar - Arena» на стоячі сектора припадає 9 150 місць від 30,150.
У Голландії стоячими сектора обзавелися лише клуби нижчих дивізіонів:
Футбольний клуб «Зволе». Домашня арена « IJsseldelta Stadion » вміщує 12 тисяч уболівальників з них 17% мають можливість підтримувати свою команду стоячи.
Футбольний клуб «Венло». Домашня арена вміщує 8 000 фанатів з них 1 500 вболівають на стоячих секторах.
Стоячі сектора досить популярні в Швеції:
Футбольний клуб «Ельфсборг» грає свої домашні матчі на стадіоні який вміщає 16 284 вболівальника. 16% стадіону буде підтримувати клуб стоячи.
У вболівальників «Гетеборга» таку можливість матимуть відразу 4 тисячі фанатів при загальній місткості стадіону в 18 900.
У «Мальме» чверть стадіону ( близько 6 000 фанатів ) мають можливість підтримувати клуб стоячи при повній заповнюваності стадіону.
А ось знаменитий «Пеньяроль» може вмістити 60 235 вболівальників (стоячий сектор розрахований на 8% від повної заповнюваності ).

Керуючись цією статистикою, на стадіоні «Дукли» місткість якого близько 10 000, з них 2 620 можуть підтримувати свою команду стоячи.

Спускаючись ближче до поля, важко не помітити чудовий стан бігових доріжок. Стадіон слугує хорошою тренувальною базою для багатьох легкоатлетів з різних видів спорту, адже умови тут на дуже хорошому рівні. Під час мого візиту на стадіон мав можливість спостерігати за тренуванням декількох бігунів. Збоку доріжка і пісочниця для стрибків у довжину. Також досить незвично, але приємно було бачити зелені насадження одразу біля виходу з тунелю на стадіон та позаду тренерських лав. Вздовж бігових доріжок можна побачити щось на зразок урн для сміття, в яких знаходяться світильники.

Стан газону знаходився в хорошому стані, так як зимні канікули і по ньому ходять хіба що агрономи, які доглядають за поляною. Навіть обидві футбольні рамки воріт знаходилися на трибуні під дахом.

Над центральним входом на стадіон знаходиться велике інформаційне табло, а позаду воріт, біля гостьового сектору, ще одне, значно менших розмірів.

Навколо стадіону знаходяться декілька кас для продажу білетів на ігри сезону, які компактно розташовані в чотирьох кутах, з якого б боку ви не підійшли на матч, а піших підходів до стадіону багато, можете без проблем і без черг придбати квитки. Цінова політика клубу наступна: місця на центральній трибуні під дахом - 3,90 € (абонемент на сезон 40 €), на всі інші місця на центральних секторах і на гостьовий сектор – 2,70 € (абонемент 30 €), на домашній фанатський сектор позаду воріт – 1,50 €.

Один мінус в головній чаші стадіону це те, що на загородженнях та інших трубах краска починає сходити, на стінах в одиничних випадках відпадає штукатурка, на фундаментах видніється і цегла, тож йому бракує косметичного ремонту.

Весь клубний офіс знаходиться під центральною трибуною, яка обладнана дахом. В основному вони розташовані на другому поверсі, оскільки на першому знаходяться роздягальні, а також спортивна кімната з тренажерами, кімнати масажистів та лікарів.

Одразу ж за стадіоном починаються тренувальні поля, які огороджені високою сіткою. Перше з них штучне, друге натуральне. Обидва поля обладнані прожекторами, лавами для запасних і тренера. Біля полів знаходяться гаражі, де зберігається спецтехніка за доглядом всіх полів. В самому кінці території прилеглої до стадіону ще є штучний футбольний міні майданчик, а по праву сторону - тенісні корти та необроблена площадка, де б могло розміститися ще одне тренувальне поле.

Далі за межами стадіону красується сучасна тенісна академія, за нею величезна територія відкритого аквапарку. Тож саме розташування стадіону СНП є досить вдалим, можна сказати у спортивному районі міста.

Також варто звернути увагу на ще один місцевий футбольний клуб, який став відомий широкому загалу завдяки одному з своїх вихованців. Це дитяча команда ФК «Юпіе» Подлавіце (FK Jupie Podlavice), яка була створена на початку 90-их років. Основним завданням функціонування клубу є виховання юних футболістів. З цієї команди і вийшов Марек Хамшик, який завжди з радістю згадує роки проведені в системі цього клубу і стверджує, що саме він навчив його грати і дав йому путівку у світ футболу.

ФК «Юпіе» виникла в якості громадського об'єднання, практично на голій зеленій поляні.

«Футбольний клуб Юпіе заснований двома словацькими тренерами ентузіастами Іваном Штулайтером та Петером Штефаняком, як свій власний футбольний клуб. Перші діти, які прийшли в цей клуб, були дітьми їхніх друзів, а так як і я був їхнім другом, то я привіз свого сина на тренування в цей приватний заклад»-, розказує батько Марека – Ріхард Хамшик.

Комплекс Подлавіце розташований на західній околиці міста Банська Бистриця, біля лікарні Рузвельта, на невеликому футбольному стадіоні часто перемішуються звуки машини швидкої допомоги і крики маленьких футболістів на тренуваннях ФК «Юпіе».
«В цілому ідея створення клубу була в тому, щоб виховувати особистостей на полі, які однак не забували, що футбол це колективна гра. Хотіли підвищити значимість і особливість футболу, і що він може їм багато чого дати. Хотіли виховати гравців, які будуть мати велике футбольне майбутнє. Озираючись назад, можна сказати, що їм це вдалося. Крім Марека, вихованцями цього клубу є Якуб Сильвестр, який грає за «Ерцебірге» Ауе в другій Бундеслізі, Андрей Рендла, що виступає за «Твенте» - розповідає Хамшик старший. В 2000 році пройшло злиття футбольного клубу «Jupie» з командою Банська Бистриця, в результаті якого й утворилася нині діюча ФК «Юпіе» Банська Бистриця Подлавіце. Багато гравців з клубу за цей час перейшли в інші команди країни, в тому числі навіть до самої «Дукла» ББ.

«Марек завжди виділявся своєю агресією, пристрастю до гри, намагався ніколи і нікому не поступатися. Все це разом з величезним талантом виділяло його із загальної маси»,- розповідає його перший тренер в команді «Юпіе» Подлавіце з Банської Бистриці Петер Штефаняк. Але вже в цьому юному віці, його батько хотів для нього чогось більшого. «Марек закінчив першу лігу старшокласників і не хотів грати в наступній по рангу - третій юніорській лізі, тож ми поїхали на перегляд в клуб «Спарта» Прага, яка проявляла до нього певний інтерес. Але я не виконав умови команди, за якими я мав залишитися там жити з Мареком»,- згадує Хамшик старший. Тому що, якщо гравець, якому ще нема вісімнадцяти, може виступати за команду лише у двох випадках: з ним буде там родич, який знайде там собі роботу, або гравець буде ходити в школу. Ріхард Хамшик не зміг знайти роботу в Празі. Тож було вирішено спробувати вступити до «Слована» з Братіслави, який теж цікавився юнаком, але не хотів перераховувати певні виплати за перехід Хамшика з «Юпіе». Необхідну кількість заплатив батько Хамишка, ось так і почалася кар’єра талановитого підлітка.

Розпитуючи з місцевих футбольних вболівальників про Хамшика, вони з неабиякою гордістю розповідають про свого земляка. Його досить рідко можна тут побачити, але, все ж таки, декілька разів на рік він обов’язково приїздить, оскільки вся його рідня, батьки і сестра, живуть в Банській Бистриці. В місті діє футбольна школа Марека Хамшика, якою керує його батько.

В останній день свого перебування в місті мені пощастило побувати в ще одному спортивному епіцентрі Банської Бистриці - Зимовому стадіоні, який вміщує 3 500 глядачів. Одна з центральних трибун обладнана сидячими місцями, протилежна трибуна – виключно для стоячих вболівальників.

Хокейна команда більш титулована, ніж футбольний побратим, під куполом висять здобутки, це і чемпіонство в першій лізі в 2006 та 2008 роках, і бронза чемпіонату Словаччини 2011 року. Також багато місцевих гравців пробилися в найсильнішу хокейну лігу НХЛ: Петер Будай, Іван Маєський, Ріхард Зедник, Владімір Орсаг, Томаш Суровий і найвидатніший з них - Міхал Гандзуш.

Тож всім любителям динамічного відпочинку та активного вболівання раджу хоч би раз поїхати в Банську Бистрицю. Окрім спортивних особливостей, місто вражає своєю зачаровуючою красою, яка ніби збереглася крізь багато століть. Можна дуже довго описувати історично сформовану мальовничість міста, але краще один раз побувати там і самому пересвідчитися в цьому.

Тарас Галушка