Подивившись стадіон в Тячеві, ми проїхали ще трохи вперед, попросивши водія автобуса висадити нас на в'їзді в 9-тисячне селище Солотвино. Він відомий своїми солоними копальнями, видобуток кам'яної солі в яких велися ще в другому тисячолітті до нашої ери. Правда, в даний час шахти не працюють. Остання з них була закрита в 2012-му, її надземні споруди розібрані, а сама шахта затоплена.
 

Цікаво й те, що сусідство з Угорщиною і особливо тісне сусідство з Румунією в значній мірі вплинуло на національний склад Тячівського району, де, в основному в сільській місцевості, проживає понад 20-тисяч румунів. Для порівняння в Солотвино їх 57% від загального числа жителів, при тому, що угорців - 25%, а українців - всього 15%. Вже потім, коли ми повернулися додому, я дізнався, що всі ці люди живуть в епіцентрі можливої ​​техногенної катастрофи. Через активізацію карстових явищ обвали грунту вже траплялися.

 

Солотвинської команди серед учасників поточного чемпіонату Закарпаття та першості Тячівського району я не знайшов, але щось мені підказувало, що стадіон тут не простий.
 

Виявляється, ще на початку 40-х років футбольний колектив місцевих угорців - ABTE (Aknaszlatinai bányász torna egylet або Солотвинський шахтарський гімнастичний клуб), був учасником чемпіонатів Угорщини серед команд третьої ліги. Відомо навіть, якщо, звичайно вірити статистиці, що домашні матчі з його участю збирали на трибунах стадіону до тисячі глядачів.
 

Солотвинський «Солекоп» (1945-1947) був учасником самих перших повоєнних чемпіонатів Закарпаття. У першостях 1948 го і 1950-го, під новою назвою - «Більшовик» (1948-1950), солотвинська команда завоювала свої перші медалі - срібні. Паралельно з цим в 1948-му вона брала участь в чемпіонаті України серед колективів фізичної культури. У вищій лізі чемпіонатів 1952 го і 1953-го місто представляли одразу два колективи - «Іскра» (1951-1956) і «Локомотив» (1952-1953). У першості 1954 го грали «Іскра» і «Колгоспник», 1955-го - «Іскра» і «Спартак». У 1956-му «Іскра» змінила назву на «Буревісник» (1956-1957). З першої спроби він став другим, з другої - першим. У 1958 році команда називалася «Авангард», і тільки в 1959-му, після чехарди перейменувань, їй було повернуто історичну назву - «Солекопи». У 1960-му солотвинські футболісти в останній раз стали призерами чемпіонату області, пропустивши вперед хустський «Авангард», після чого команда почала здавати свої позиції. Продовжуючи брати участь в чемпіонатах і кубках області, вона більше ніколи нічого не вигравала.
 

Після розпаду СРСР «Солекопи» продовжив виступи в чемпіонатах Закарпаття, де був серед аутсайдерів турніру вищої ліги. Зрештою, команди не стало ніякої, ні угорської, ні радянської, ні української.

 

Стадіон «Солекопи» затиснутий між автомобільною дорогою і залізничним полотном, за яким ми повільно, але впевнено наближалися до нього. Незважаючи на те, що зовні він все ще схожий на самого себе, при найближчому розгляді стає зрозуміло, що так тільки здається. Насправді ж стадіон, на якому писалася історія солотвинського футболу, перетворився в чортзна-що, а саме в нічліжку для людей, і не тільки пасовище, але ще і хлів для худоби. Поле, на якому раніше грали в футбол, не просто заросло травою, а й ретельно «заміновано». Дерев'яна трибуна потопає в смітті, який розкиданий всюди. У господарській будівлі, де колись знаходилися роздягальні з усіма зручностями, зараз, в цілковитому хаосі, живе якась жінка, що говорить по-угорськи і трохи по-російськи. Залишки паркету в приміщенні, вибачте за прямоту, рясно политі лайном. Єдиною зоною, вільною від пануючого навколо жаху, залишається спортивний зал, в який, як мені здається, ще приходять пограти в м'яч.

 

Не знаю, кому саме прийшло в голову змішати славну історію солотвинського футболу з гівном, але їм це безперечно вдалося. Страшно уявити, що буде зі стадіоном «Солекопи» через кілька років. Пішов би він краще під землю, та й по всьому.