Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Микола Гибалюк: "Рівень чемпіонату Закарпаття дуже хороший"
23:39
Микола Гибалюк: "Рівень чемпіонату Закарпаття дуже хороший"
Колишній гравець головної закарпатської команди Микола Гібалюк: відверто про все.

Колишній гравець головної закарпатської команди Микола Гібалюк: відверто про все.

Цього разу доля звела мене з екс-футболістом ужгородської «Говерли», а нині лідером ФК «Велика Бийгань» – Миколою Гібалюком. Зізнатись чесно, було дуже приємно познайомитись та поспілкуватись з людиною, яку бачив тільки по телебаченню. Це інтерв’ю може стати дуже пізнавальним для багатьох футбольних вболівальників. Сподіваюсь, воно «відкриє очі» тим, хто ще вірить в те, що футбол – це спорт, а не бізнес для деяких українських товстосумів.

У розмові з Миколою ми зачепили різноманітні теми, зокрема: життя футболіста у повсякденному житті, футбольна кар’єра, стан українського та закарпатського футболу тощо. Не обійшли увагою також одну з найактуальніших нині тем нашого краю – ужгородська «Говерла». Що ж насправді відбувається всередині ужгородської команди? Це все ви дізнаєтесь від lobda.at.ua.

Наша довідка: Микола Миколайович Гібалюк. Народився у м. Кам’янець-Подільський 21 травня 1984 року. Першим аматорським клубом для хлопця став місцевий «Динамо-Орбіта». Згодом виступав за тогочасну першолігову київську «Оболонь». Після закінчення контракту з «пивоварами», був запрошений у донецький «Металург», де грав за дубль. «Здавався» в оренду вірменському «Бананцу», з яким виступав у Кубку УЄФА (теперішній формат Ліги Європи – прим. ред.). Опісля першого закордонного досвіду, грав упродовж чотирьох сезонів за маріупольський Ілічівець. Згодом, був футболістом таких команд, як: «Зімбру», «Волинь», «Дачія», «Габала». Під час зимової перерви українського чемпіонату сезону 2009/2010 рр. підписав контракт із ФК «Закарпаття». В Ужгороді за три роки зіграв у 58 матчах. Вигравав золоті медалі Першої ліги України. Тимчасово завершив кар’єру професійного футболіста у ФК «Миколаїв» 2013 року.

Викликався до юнацької збірної України (футболісти 1984 р.н.; тренер – Анатолій Крощенко) під час відбіркового циклу юнацького Євро-2001, 2003, на меморіалах Гранаткіна (2002 р. – бронзовий призер).

– Розкажіть трохи про своє дитинство. Воно було футбольним?

– Дитинство було як у всіх: м’яч, футбольне поле, школа. У дитячу футбольну школу пішов, коли виповнилось 6 років. Однак, на шкільних змаганнях грав не тільки футбол. Волейбол, баскетбол – все заради честі школи. Коли трохи підріс, почав грати на область. І одного разу, ми з командою мали грати проти київської «Оболоні» товариський матч. На жаль, програли 2:1, але я забив гол. Після гри до мене підійшов головний тренер «пивоварів» – Мунтян (Володимир Мунтян – заслужений тренер України – прим. ред.), і запросив мене приєднатись до його команди на зборах. Я, довго не думаючи, погодився і переїхав до Києва, де вже й закінчував 10 та 11 клас.

Як ставились батьки до Вашого захоплення футболом та такому ранньому переїзду до столиці?

– Як будь-які батьки, звісно, переживали, але я зібрав сумку і поїхав. Тому ніяких конфліктів не було. Проте, коли переїжджав до Києва, зі мною сталась одна неприємна історія: я приїхав до столиці на поїзді, потім мав їхати на «Мінському» метро до «МакДональдс». На місці призначення був о 10 годині ранку. Там, за вказівками, я мав чекати тренера. Просидів там десь п’ятої вечора. Думав, що все – рожевим мріям про футбольну столицю не стати реальністю. На щастя, о пів на шосту прийшов тренер.

Чи важко було адаптуватись до нових реалій? Як-не-як велике місто, далеко від рідної домівки…

– Скажу так: були деякі труднощі, але мені пощастило, що у команді були хороші старші партнери. Володя Циткін – тренер збірної U-17, Юра Сак – нині тренує кіровоградську «Зірку», Бородін також, Каряка, Свідерський – всі вони дуже допомагали. Була одна кумедна історія з Циткіним: він забороняв мені йти на тренування, поки я не зроблю всі уроки. Звичайно, перевіряв їх. Дуже розумний чоловік. Завжди говорив, що футболіст має бути розумним, має вчитись. Є ж дурний стереотип, що футболісти – недалекі люди.

– Як проходив Ваш етап кар’єри в «Оболоні»?

– «Оболонь» тоді грала у Першій лізі України. Я тоді тренувався з основним складом киян, інколи виходив на заміну, однак стабільну ігрову практику отримував у матчах ДЮФЛ. Навіть стали тоді чемпіонами України з «Оболонню» серед молоді. Вигравали першість міста. Згодом почали підпускати вже до першої команди. Цьому дуже посприяв Мунтян, адже не цурався довіряти молодим. Узагалі, «футбольна» людина. Хоч, на той час перебував не у найкращій фізичній формі. Однак, коли виходив з нами грати на тренуванні, це було щось. Відразу видно – професіонал. Дуже значну роль у команді також відігравав президент. Він часто приїжджав на тренування, дивився, допомагав, розмовляв з футболістами. Все складалось якнайкраще, однак з’явились з часом нюанси, скажімо так, непов’язані з футболом. У мене закінчувався контракт з «Оболонню», і Слободян (президент «Оболоні» – прим. ред.) сказав своїм помічникам, щоб мені запропонували контракт на покращених умовах. Все це мали зробити швидко, адже у мене був варіант з донецьким «Металургом». До мене підійшов Алімов, був такий помічник у президента і сказав, що контракт буде такий самий, як і був. Вийшло непорозуміння, через яке я довгий час не спілкувався із Слободяном. Однак, через 10 років все стало на свої місця: Алімова звільнили з клубу, і ситуація прояснилась.

Як розвивалась Ваша кар’єра у подальшому?

– Під час розриву контракту з київським клубом, у мене була травма. Я порвав паховий м’яз. Був змушений їхати додому на операцію. Тривалий час я відновлювався, самостійно тренувався, бо не мав команди. І тут дуже допоміг Крощенко. Він зателефонував мені і сказав, що є можливість грати за команду «Європа» з Прилук. Вони грали на першість Чернігівської області. Дуже смішно було, коли їхав у розташування юнацької збірної. Перед матчем випускали програмки, де була інформація про гравців. В основному, всі хлопці представляли провідні українські клуби, і тут я, Микола Гібалюк, «Європа» Прилуки (сміється). Після цього періоду з’явився на горизонті той самий «Металург». Я підписав з ними контракт. Грав за дубль. Щоправда, тренувався з основою. Тоді мені було 18 років, тому розумів, що шансів грати у першій команді нема. Як наслідок: пішов у оренду до Вірменії. Такий клуб є «Бананц». Там я успішно виступав. Разом з партнерами вивели команду у відбіркові раунди Кубку УЄФА. Там трохи не повезло, однак, для такої команди це був успіх.

Що найбільше запам’яталось під час цього міжнародного досвіду?

– Пам’ятаю, ми грали з якоюсь ізраїльською командою. Точно не можу згадати, з якою. Однак, на території Ізраїлю не мали змоги грати, бо була війна. Тому матч перенесли в Нідерланди. Ми вийшли на розминку. Нічого особливого: хороший комфортний стадіон, але глядачів зовсім не було. Після розминки ми пішли в роздягальню. І як тільки знову вийшли на поле, то всі 25 тисяч були зайняті людьми. Незабутня атмосфера.

Що було після закінчення оренди?

– Я повернувся у Донецьк, і практично відразу так склалось, що поїхав у Маріуполь до Миколи Павлова. У «Металургу» не проходив до основи, тому не було сенсу там залишатись. Спочатку це була оренда на півроку, а потім уже підписав повноцінний контракт на 3 роки.

От хотілося б, щоб Ви розповіли детальніше про Миколу Павлова.

– Про нього можна годинами говорити. Це, по-перше, людина «з характером». Він може й жорстко розмовляти з футболістом, може й пошуткувати. Скажемо так: це, напевно, один із тих небагатьох тренерів в Україні, у яких є своя думка, бачення стосовно того чи іншого питання. Це тренер, який не боїться нічого сказати. Мені дуже імпонує ця людина.

А як у «Іллічівці» складалось в ігровому плані?

– Загалом, Маріуполь – це найкращий відрізок у моїй кар’єрі гравця. От уяви собі, на воротах у нас стояв або Шуховцев, або Нікітін; Краснопьоров, Бойко, Єсін, Платонов, Мальцев, Цихмейструк, Закарлюка, Шищенко, Зубов, Гай. У нас був тоді дуже успішний сезон. Вийшли у єврокубки, однак не змогли пройти кваліфікаційний раунд.

Як Ви «розійшлись» із Маріуполем?

– У мене закінчився контракт, але я не «сидів» без команди довгий час. Мені зателефонував Севідов, який тренував молдовську «Зімбру» і запропонував грати за них. Я погодився. Дивно виходить, практично у всіх командах я виходив у єврокубки. Трохи не вистачило, щоб вийти у груповий раунд. Звісно, це була трагедія для всієї команди і міста загалом. Все складалось добре, але з часом команда розпалась. І я був змушений шукати місце для продовження кар’єри. Грав за «Габалу», «Дачію», «Волинь», але це був незначний відрізок часу. Уже потім опинився в Ужгороді.

Якщо можна, то з цього моменту детальніше.

– Мені зателефонував Валентин Платонов, який на той час грав за «Говерлу». Сказав, щоб я приїжджав на перегляд. Все склалось найкращим чином, тому я підписав контракт. Тренером тоді був Ігор Гамула.

Що можете сказати про Гамулу: це, у першу чергу, тренер чи «медійна» персона?

– Я не маю права судити його як тренера, або як «медійну» персону. Він – дуже хороша людина. Я його поважаю. Не можу про нього нічого поганого сказати. Радий, що мав змогу працювати з ним.

Як розвивалась Ваша кар’єра при Севідові?

– Севідова я вже знав протягом десяти років. Мені було легко з ним мати справу. Я розумів, у який футбол він хоче грати, тому й був постійним гравцем основи. Мені здається, що це було великою помилкою «Говерли» так розпорядитись долею хорошого тренера. Дотепер продовжується ця судова тяганина, у якій представники «Говерли» не мають ніякої документації проти Олександра Володимировича, однак зрушень на користь тренера немає.

На той час, коли Ви були у розташуванні «Говерли», були якісь проблеми всередині клубу?

– Завжди були проблеми, завжди були затримки заробітної плати, недоплати. Важкі часи періодично бувають у багатьох клубів. Але у "Говерли" частіше, ніж у інших. Просто, коли в команді працюють люди, у голові яких гроші, а не футбол, то клуб добре функціонувати не зможе. До речі, ці люди й досі там працюють. Говорю про себе: я рік не бачив зарплатні. Я виграв всі суди в Україні. А вони подають апеляцію у Швейцарський суд. Я і його виграв. Але все одно мені нічого не виплачують. Я все розумію: зараз важка економічна ситуація, криза, але ж домовитись якось можна. Від цих судів страждає лише репутація команди. Я два рази приходив до них у офіс. Погодився навіть на зменшення тієї заборгованої суми. Віце-президент мене у нецензурній формі попросив піти, і сказав, що нічого не заплатять. Це зараз я про Шуфрича-молодшого говорю.

Цікаво почути Вашу думку щодо цієї людини.

– Це доволі своєрідна людина. Я його не дуже поважаю, однак у нього є один дуже великий плюс: він дуже обожнює футбол. На мою думку, він не вміє керувати командою, всі його публічні виступи – це піар, але він любить цю команду.Проте, коли людина керується емоціями, а не тверезим розумом, робить імпульсивні, іноді, неадекватні вчинки – це не на користь команди. Потрібно займатись не самопіаром, а розвитком команди. Олександр не любить слухати правду. Йому подобаються люди, які або мовчать, або погоджуються з його думкою. Наприклад, в одному з інтерв’ю колишні гравці "Говерли", Олександр Косирін та Олег Міщенко, підтвердили інформацію про заборгованість по заробітній платні, Олександр Шуфрич назвав їх «баночниками», хоча вони були одними з основних гравців. Коли мене перевели в дубль тренувався, де попало. Ні поля, ніякої інфраструктури. Як молоді хлопці можуть розвиватися, коли нічого не створено для цього? Була ситуація: йду Набережною, бачу молодих хлопців з дублю. Сидять, їдять насіння. Підійшов до них. Сказали, що не мають, їжі, з квартири виганяють, грошей нема. Скажіть, як ці хлопці можуть розвиватися. Я не хочу просто прізвищ називати. Де керівництво клубу у таких ситуаціях? Скажу ще раз – це люди, яких футбол не цікавить! Грозний говорить одну правильну фразу: «Для того, щоб команда розвивалась, потрібна інфраструктура». Цього немає, хоча у наш час побудувати кілька тренувальних полів – це не проблема. Взагалі, Закарпаття – це край, який створений для того, аби тут була хороша команда. Дуже багато хороших молодих гравців. Але їм не дають розвиватись, немає умов для їхнього розвитку.

Що думаєте про скандальний матч «Говерли» із «Зорею»?

– Якщо є факти про те, що цей матч носив характер неспортивного, тоді можна щось говорити. А так… Особисто я не вірю в те, що футболісти «зливали» гру. Нема підстав для того, щоб так думати. Говорять, що Шуфрич-молодший сам навідується до букмекерських контор, але ж це просто розмови… От «Баварія» нещодавно програла Дортмунду у кубку Німеччини, не забивши кілька пенальті. Тепер можна сказати, що мюнхенці «зливали» гру?

Як так сталось, що після розриву контракту з ужгородцями, Ви залишились тут жити?

– Я одружився тут і залишився жити. Мені тут подобається дуже. Тихо, спокійно. Коли приїжджаю у Київ, до прикладу, відчуваю себе некомфортно.

Що Ви можете сказати про рівень обласного чемпіонату?

– В обласному чемпіонаті відіграв один сезон і можу сказати, що з кожним роком змагання повільно, але методично розвиваються. Інфраструктура клубів розвивається. Дуже хороші поля, як для такого рівня. Майстерність гравців хороша, є конкуренція. Відразу видно, що ФФЗ працює. Важко уявити, яких зусиль мало коштувати те, щоб зібрати стільки команд, дати змогу грати. При цьому всьому показувати хороший футбол.

Аттіла ЕРДЕЛІ, для lobda.at.ua





Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 1386 | Додав: lobda | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: