Для Закарпаття прізвище Бундаш є особливим. У футбольному середовищі регіону, мабуть, немає людини, яка б не чула про Мирослава Бундаша – одного з найкращих бомбардирів провідного закарпатського клубу, фіналіста Всесвітньої Універсіади і улюбленця місцевих вболівальників.

Понад десять років тому Мирослав Омелянович завершив професіональну кар'єру, проте підготував подвійну заміну: 21-річний Мирослав-молодший є гравцем Мункача, а 16-річний Василь нещодавно перебрався у молодіжну команду Аталанти. Батько запевняє – обидва хлопці мають усе, щоб перевершити тата.

Декілька тижнів тому Василь Бундаш став найкращим гравцем молодіжного турніру Маджоні-Рігі. Після початку війни італійські клуби масово прихистили молодих українських гравців. Хавбек Аталанти Руслан Маліновський особисто допомагав землякам влаштуватися в структурі бергамасків. Бундаш – один з таких випадків. 16-річний атакувальний хавбек виступив за Аталанту U-17, але взагалі не поступався хлопцям, які на рік старші. Журналісти і тренери обрали Василя найкращим гравцем турніру.

– Ваше рідне Закарпаття умовно можна назвати найбільш спокійним регіоном в Україні. Попри мінімум повітряних тривог, війна все ж відчувається?

– У нас справді відносно спокійно і тихо. Та, безперечно, ми війну відчуваємо. Нехай бойові дії відбуваються далеко від нас, але усвідомлення того, скільки українців загинуло і гине щоденно – сильно засмучує.

– Разом з тим, Закарпаття привітно приймає тих, хто змушений був покинути домівки через російську агресію.

– Так, у нас чимало людей з інших міст. До прикладу, я запросив до себе друзів. З Андрієм Бурдіяном ми колись грали в Сумах, а тепер він працює тренером з фізпідготовки в академії Шахтаря. Наші сини, до речі, виступають у Шахтарі, в одній команді 2006-го року народження. Крім того, ми прихистили сім'ю з Бердянська. Взагалі я спілкуюся з багатьма екс-партнерами, які зараз приїхали до нас у Закарпаття.

– Ранок 24 лютого, коли розпочалася війна, для вас теж видався відносно спокійним?

– Обстрілів Закарпаття не було, утім страшних переживань ми не уникнули. Наш молодший син Василь перебував у Щасливому, на базі Шахтаря. Приблизно о 5-й ранку він зателефонував старшому синові: "Славчику, буди тата і маму. У нас війна розпочалася".

– Коли Мирослав розбудив вас із дружиною, то ви не повірили?

– Спросоння нам здалося, що це якась вигадка. Я одразу ввімкнув телевізор і сумнівів не залишилося – війна справді почалася. Дружина запанікувала, я взявся її заспокоювати.

– Виїхати з Київщини Василю було непросто?

– Я почав прокручувати у голові різні варіанти евакуації сина. На щастя, мій знайомий у вівторок виїхав до Києва, а у четвер мав повертатися на Закарпаття. Спершу я не міг до нього додзвонитися, але згодом ми таки поговорили. "Дядьку Петре, війна", – кажу йому. Та він одразу теж не повірив. Зізнався, що чув якісь звуки, проте вирішив, що то грім. Врешті-решт той чоловік зумів забрати мого Василя. Разом із нашим земляком Крістіаном Бако, який виступає за юнацьку команду Шахтаря.

– Дорога додому була непростою?

– Зі Щасливого до Житомирської траси хлопці добиралися 6 годин – нестерпно довго. Зібрали валізи, викликали таксі і вирушили назустріч нашому знайомому. Додому Василь та Крістіан приїхали зранку 25-го лютого. Фактично шлях з Києва тривав цілу добу. Пригадую перші синові емоції – він був наляканим та сумним. Але ми щиро раділи, що він у безпеці.

– Ви маєте двох синів. Мріяли про те, що вони продовжать вашу футбольну справу?

– Кожен батько прагнув би цього. Мій тато теж грав на аматорському рівні і також хотів, щоб його син грав у футбол. Я не є винятком – мрію, щоб обидва сини добре проявили себе і у майбутньому захищали кольори збірної України. Розумію, що усе залежить від них. Насправді я їх не змушував – любов хлопців до футболу зародилася змалечку. Вони інстинктивно тягнулися до м'яча.

– Ваша кар'єра була яскравою, однак, здається, потенціал та перспективи дозволяли сподіватися на більше. Хлопці мають всі умови для того, щоб перевершити ваші здобутки?

– Насправді у мене чимало переживань з цього приводу. Звичайно, я міг ухвалювати інші рішення, через що жалкую. Інколи ставав заручником обставин. Наприклад, у 24 роки я отримав запрошення зі Львова – тоді Карпати тренував Лев Броварський. На жаль, не все залежало від мене – Закарпаття просто не відпустило. Цікаво було спробувати себе в інших командах у розквіті сил. Сподіваюся, футбольний шлях синів виявиться кращим – у них все для цього є.

– Мирослав з'явився на світ у березні 2001-го посеред насиченого сезону: у проміжку між матчами з Чорноморцем та Прикарпаттям. У пологовий встигли?

– Не зовсім. Пригадую тільки, як завіз дружину в Ужгород і вирушив на матч проти Чорноморця. У пологовий будинок приїхав лише через три дні. Якраз на виписку. Однак провести час з рідними не зміг – у нас був заїзд на базу перед черговою грою з Прикарпаттям. Тому довелося віддати автомобіль товаришу, який доставив жінку та малюка з Ужгорода в Мукачево.

– Ім'я первістка обирали ви?

– Аякже. Мені хотілося продовжити нашу династію. Жінка не заперечувала, тому і назвали первістка Мирославом на честь батька. Варто сказати, що він у футбольному плані перейняв у мене чимало. Своїм професійним поглядом я одразу помітив, що у хлопця є потенціал. Мирослав ходив зі мною ледве не на кожне тренування. Я взагалі любив брати дітей на стадіон. Особливо часто це було у Кіровограді, коли я грав за Зірку. Мирослав та Василь там м'ячі подавали, вони були у захваті від цієї атмосфери.

– Меблі та інші крихкі речі вдома страждали?

– Ще й як! Люстру розбили... Ну як без цього?

– Ваша дружина давно змирилася з наявністю вдома трьох футболістів?

– Вона полюбила футбол після знайомства зі мною – відвідувала усі домашні матчі. Здається, з кожним роком футбол подобається їй все більше. Зараз поєдинки синів дивимося разом. Сідаємо за комп'ютер і вмикаємо трансляцію.

– Коли востаннє виходили на поле з дітьми?

– Я треную обласну команду з Іванівців. Коли пацани приїжджають додому, то приходять до мене на тренування. А ще неподалік дому маємо штучний майданчик – збираємося там, бігаємо у дир-дир.

– Ви є шульгою. Синам також комфортніше пробивати з лівої?

– У тому й парадокс, що хлопці частіше використовують праву ногу. Хоч один би грав лівою краще (Усміхається).

– Батько-футболіст – це своєрідний домашній аналітик. Розбираєте із синами їхні дії на полі?

– Так, це наш ритуал. У цьому сезоні їздив на всі домашні матчі Мункача, люблю аналізувати гру наживо. Я активно підказую Мирославу, критикую його. З Ваською те саме – поєдинки дивлюся онлайн. Або ж відвідую фінальні турніри ДЮФЛ.

– І ви, і сини не можете похвалитися гренадерським зростом. Незважаючи на це, поки свій єдиний гол на професіональному рівні Мирослав забив головою.

– Не вважаю, що зріст – це ключовий показник. Височенні футболісти довго ухвалюють рішення, "знизу" губляться. Невисокий – це, переважно, шустрий та швидкий. Звичайно, головою я теж забивав доволі рідко. Якби мав кілька додаткових сантиметрів, то вони точно не зашкодили б.

– Якщо Мирослав грає у Мункачі фактично вдома, то Василь рано покинув Мукачево. Не боялися відпускати його?

– Так, молодший поїхав від нас дуже рано – йому виповнилося лише 13 років. Це зараз можна казати, що ризик виправдав себе. А тоді Василю було надзвичайно важко. Спершу він не потрапляв у заявку, переживав: "Тату, забирай мене". Часто мені телефонував і просився додому.

– Ви проявляли непохитність та батьківську мудрість?

– Я просив, щоб він про це навіть не думав: "Другого такого шансу не буде. Працюй, доводь – усе в тебе вийде". Одного дня дзвонить мені: "Тату, дякую тобі". Закріпився в основному складі, став незамінним гравцем. Знову пояснював йому – тепер працювати треба ще більше. Місце у старті – це далеко не максимум.

– Невдовзі після початку повномасштабної війни Василь вирушив у Аталанту. Як вдалося організувати цю поїздку?

– Велика заслуга лежить на плечах агента Вадима Шаблія. Це він запропонував варіант із Бергамо. Відзначу і Руслана Маліновського, який чудово зустрів хлопців. Прийняв, розповів про все, допоміг облаштуватися. Василь горів цією поїздкою. Ми мали кілька варіантів з Угорщиною, зокрема, з Кішвардою. Але ми зачекали і зробили правильний вибір.

– Василь у захваті?

– Він вражений. Коли Васька став найкращим гравцем молодіжного турніру Маджоні-Рігі, то зірвав овації. "Я такого ще не бачив – усі навколо мені аплодували. Це бомба!" – казав мені син про нагородження відзнакою. Василь щасливий в Італії: і футбольним розвитком, і побутом, і атмосферою.

– Змагання у Другій лізі перервано. Мирослав формально залишається у Мункачі?

– Ніхто не знає, як буде далі – війна усе змінила. Клуб фактично розпустили, а Мирославу запропонували стати тренером дітей 2008-го року народження.

– Тренер у 21 – Мирославові підопічні молодші тільки на 7 років.

– Ситуація справді незвична. У всякому разі Мирослав бачить себе ще у якості професіонального футболіста і сподівається на повернення у гру. Паралельно він навчається на юридичному факультеті, а Василь – ще школяр. Для нас із дружиною наявність вищої освіти є важливим моментом, тому наполягатимемо, щоб Васька теж продовжив навчання.

– Окрім двох синів, ви маєте ще й доньку, яка займалася аеробікою.

– Ой, вона і танцями займалася, і баскетболом… Аміні лише 11.

– У неї ще є час знайти себе у професіональному спорті.

– Ви хочете, щоб у сім'ї Бундашів всі спортом займалися? (Сміється) Побачимо, можливо, справді проявить себе у спорті.

– Зізнайтеся: коли дізналися стать третьої дитини, то відчули полегшення – донька була більш бажаною, ніж третій син?

– Відверто кажучи, так. Коли дружина завагітніла, подумав: "Може, вже час дівчинці з'явитися на світ?" Двох синів-футболістів вистачає (Усміхається).