 Ще як був малим, спостерігаючи за великими спортивними баталіями, питав батька: "Чи буде Україна колись приймати змагання такого рівня”. Він відповідав, що відбуваються вони лише у країнах з розвиненою економікою. Але я до останнього вірив. І ось воно, здійснилося: Євро ’2012 в Україні, а я став волонтером турніру. Після цього справді хочеться сказати, що намріяне справджується...
18 квітня 2007 року. Здавалося б, звичайний шкільний урок хімії. Формули, таблиці, роботи… Не це було тоді в моїй голові. Я подумки був у Кардіффі, де визначали господаря чотирнадцятого чемпіонату Європи з футболу. Я шукав свою гарнітуру для телефону, аби почути пряму радіотрансляцію відкритого засідання УЄФА. Учні писали конспект, а хлопці-однокласники, дивлячись на мене, тамували подих в очікуванні рішення комісії. Протистояли нашій державі з Польщею маститі конкуренти – Італія й укупі Хорватія та Угорщина. Почувши слова Мішеля Платіні: "Poland and Ukraine”, я не втримався і вигукнув на весь клас: «Ми це зробили!». Наступного дня мої колеги розгорнули плакат на честь великої перемоги України.
 2008–2011 роки. Наша країна готувалася. Так, були серйозні проблеми з відставанням у графіку. Навіть хотіли забрати в України право приймати турнір високого класу. Але впевненість президента УЄФА підказувала, що все нам удасться. Відкривалися нові стадіони, будувалися дороги. Одне слово, країна змінювалася на очах.
Кінець 2011 – початок 2012 року. Саме тоді розпочалася підготовка до Євро ’2012 для мене. Співбесіда, практика власного англомовного словникового запасу, всілякі тренінги. Врешті, мені таки пощастило стати волонтером чемпіонату Європи! Краще за все охарактеризує почуття журналістський штамп: «Радості не було меж». Адже серед 24 тисяч поданих заявок відібрали лише чверть добровольців. З них у Львові – шістсот. Саме так почала здійснюватися мрія...
 2 червня 2012 року. Перший день роботи на Євро. Медіаменеджери УЄФА пояснюють наші основні завдання під час чемпіонату: супровід фотографів, робота в медіацентрі та на медіатрибуні стадіону. Хвилювався: чи зможу все це виконати? Відповідь на запитання дістав лише останнього дня роботи на арені «Львів».
8 червня 2012 року. Я повернувся до рідного міста, аби з колегами подивитися відкриття континентальної першості. У моїй душі було трепетне відчуття: невже сьогодні таки починається те, на що я чекав п’ять років? Після стартового свистка в найпершому поєдинку мій однокурсник Артур Корнієнко зауважив: цей чемпіонат запам’ятається всім назавжди – як іноземцям, так і українцям.
9 червня 2012 року. З кожною годиною до початку першого поєдинку у місті Лева відчуття ейфорії зростало. Особливо коли у вагоні електрички «Ужгород–Львів» я зустрів численну кількість німецьких уболівальників. У перші ж хвилини спілкування іноземні гості сказали мені чимало приємних слів про Закарпаття. «Нам сподобалися ваші міста. Ужгород вразив тим, що в ньому все дуже компактно. Запам’яталася центральна старовинна частина. Побували в Мукачівському замку, який поки найбільше схвилював з усього, що ми побачили. Україна вражає щодня”, – поділився палкий прихильник німецької збірної Ганс.
За кілька хвилин до початку матчу мене переповнює відчуття щастя. Лише тоді я відчув, що Євро справді розпочалося і впевнено простує по українській землі. Від радості я телефонував усім, кому не лінь: батькам, друзям, однокурсникам. Адже бачити наживо таких зірок футболу, як Месут Озіл, Маріо Гомес, Кріштіану Роналду, Мірослав Клозе, – це щось неймовірне.
11 червня 2012 року. Для мене це був найдраматичніший та найемоційніший день чемпіонату в Україні, адже дебютувала на Євро збірна України. Справжня буря емоцій вже відчувалася за годину до матчу, коли опинився у центрі Львова, де розміщена фанзона. У місті панувала жовто-блакитна символіка, люди малювали на обличчях національні прапори й вигукували патріотичні гасла.
Розпочався матч... Увесь проспект Свободи від оперного театру до пам’ятника Шевченку підтримував нашу команду, ставши справжнім дванадцятим гравцем. Вигуки не стихали навіть після пропущеного м’яча. А після двох феноменальних голів Андрія Шевченка площа просто шаленіла.
 Поєдинок завершився... Усі такі радісні та веселі. Забувши про свої клопоти, проблеми, пишалися, що ми є українцями. Мені активно телефонували одногрупники та знайомі і вигукували: «Ук-ра-ї-на!..». А волонтери Євро’2012 біля пам’ятника Адаму Міцкевичу неодноразово співали гімн і «Червону руту». Та ще вітали двох колег з днем народження. Це був справжній подарунок для іменинників. Раділи нашій перемозі й іноземці. Гості з сусідньої Польщі вигукували: «Слава Україні!». А мій добрий знайомий Вадим написав, що українці так радіють перемозі, немов виграли турнір. Цей пізній вечір я не забуду ніколи...
13 червня 2012 року. Західна столиця України приймає другий матч на міському стадіоні, у якому за перемогу борються данці й португальці. Їхні уболівальники перед матчем вразили організованістю. Групами йшли на стадіоні, співали пісні та вигукували «Львів» на знак подяки місту-господарю.
 Спілкуючись із гостями, питав про враження від України. І скандинави, і піренейці майже в один голос казали, що приємно здивовані гостинністю, розпалися їхні стереотипи про геть погані дороги, нестерпне життя та расизм. А найперше їм сподобалися люди, які, на їхню думку, веселі, прості й життєрадісні. Надзвичайно приємно було чути такі відгуки про Україну від уболівальників та іноземних журналістів, що знову дало привід пишатись тим, що я – українець. Була того дня ще одна радісна подія: зустрівся з колегами з відділення журналістики – Яромиром Лободою та Валерією Турок, які не могли натішитися, що присутні на такому матчі.
15 червня 2012 року. Черговий поєдинок національної дружини. Суперник – грізніша за Швецію Франція. Фанзона перевершує рекорди за кількістю відвідувачів та української символіки. Серед людей, зодягнених у жовто-блакитні кольори, – представники різних країн. Серед них – ті ж данці, португальці, німці. На знак подяки за Євро вони палко підтримували підопічних Олега Блохіна.
Щодо погоди: на відміну від Донецька, де розгулялася страхітлива злива, у Львові всіх гріло сонце. Дехто вигукував, що треба було цей матч провести тут, на заході держави. Дарма що українські футболісти програли: львів’яни й гості не переставали вигукувати патріотичні гасла...
 17 червня 2012 року, останній день Євро у Львові. У багатьох волонтерів був трохи сумний настрій. У моїй голові крутилася пісня московської Олімпіади 1980 року: «До свиданья, наш ласковый Миша”. Ловив себе на тому, що обличчям течуть сльози: щастя і смутку водночас. По-перше, здійснилася моя мрія – побувати на домашньому чемпіонаті Європи; по-друге, було важко прощатися з людьми, з якими працював протягом двох тижнів. Утім день завершився чудово: порадів виходу Бундестіму з німецькими вболівальниками до чвертьфіналу і провів останні хвилини з колегами-волонтерами...
 Після Євро можна підбити проміжні підсумки:
1. Може перебільшую, та, мені здається, чемпіонат справді об’єднав Україну – від Луганська до Ужгорода. Такого національного піднесення я у своєму житті не бачив.
2. Під час Євро Україна в очах іноземців все-таки зруйнувала стереотипи про відсталість, панування расизму і те, що ми не європейці. Це успіх. Більшість гостей, з якими, я спілкувався, виявили бажання сюди повернутися.
3. Навіть люди, які не цікавилися футболом, стали палкими вболівальниками гри мільйонів.
 Євро завершилося. І так не хочеться після такої події знову повертатися дозадавнених проблем мови, відносин влади й опозиції, економіки, ба навіть футбольного суддівства. Сподіваюся, що Євро трохи змінило свідомість співвітчизників, їхнє ставлення до власної країни та іноземців. І віриться, що закордонні гості радо приїдуть до нас знову, але вже у 2015 році, коли Україна прийматиме ще один турнір високого рівня – чемпіонат Європи з баскетболу.
Андрій Слохіняк,
студент відділення журналістики УжНУ
|
