15:57 Андрій Попович: "Тепер відступати нікуди. Будемо битися." | |
|
Інтерв’ю із Андрієм Поповичем, 28-річним голкіпером Миная, який видав справжнє шоу проти Інгульця і вивів свою команду у півфінал Кубка України.
– Андрію, у півфіналі Минай зустрінеться із головним фаворитом Кубка України – Динамо. Ваші перші враження та емоції?– Хлопці вже перетиналися із Динамо в минулому сезоні. Мене в команді тоді ще не було. Зараз з’явився такий унікальний шанс – ми у півфіналі – тому, звичайно, більше хотілося Маріуполь або Ворсклу, а з Динамо зустрітися вже у фіналі. Але жереб розсудив інакше. Тепер відступати нікуди. Будемо битися. На нашому полі всім суперникам доводиться важко. Чем черт не шутит (Усміхається). – Трансляцію жеребкування переглядали всією командою? – Ні, кожен дивився у себе вдома. Така погода у нас сьогодні, знову дощі, тому не думаю, що комусь хотілося виходити на вулицю. – Не перший рік йдуть розмови, мовляв, Динамо вже не таке, яким було колись. Обіграти киян у півфіналі – реально? – Ну як сказати… Динамо – це Динамо, наскільки б важкий період вони не переживали. Кияни все одно спроможні у будь-який момент обіграти будь-яку команду. Дійсно, вони вже привчили до того, що завтра можуть програти Десні або Ворсклі, але післязавтра вийдуть на поле і обіграють Шахтар. Щодо того, чи реально… Ніхто з гравців Миная не вийде на поле з думками: "Ми вже свою справу зробили, нам поразка не страшна". Я впевнений, що вдома, при рідних уболівальниках, спробуємо обіграти Динамо. Плюс – півфінал складається тільки з одного матчу, а не двох. У такому форматі – реально все. – Матч запланований на середину квітня, але досі невідомо, чи відбудеться він у цей термін і чи допустять вболівальників на стадіон. Ваше ставлення до COVID-19? Ви піддалися істерії, чи реагуєте спокійно? – Я належу до категорії людей, які не панікують. Звичайно, страшно читати щоденні новини. Прокидаєшся, заходиш в інтернет, а там вже виявили вірус у чергового футболіста. Карантин, обмеження і всяке таке – це неприємно. Всім, хто інфікувався, бажаю тільки здоров’я. А здорових нехай оминає цей вірус. – У Минаї вже запровадили якісь заходи безпеки? – Я б не сказав, що відбулося щось екстраординарне. Звичайно, дехто з пацанів хвилюється: "Дайте нам маски" і все таке. Якихось особливих заходів безпеки поки немає (розмова відбулася минулої п'ятниці – Футбол 24). Ми ж не маленькі діти – повинні самі стежити за собою і за своїм здоров’ям. Клубний лікар не може бігати за кожним із нас. Ми – дорослі мужики. – Тобто, тренування і підготовка до другої частини сезону у вас – за планом? – Так, все за планом. Відбулися тренувальні збори у Туреччині. Тепер, дякувати Богу, пройшли у наступний раунд Кубка і готуємося до чемпіонату – днів 10 залишилося до старту. – Ви стали головним героєм Миная у чвертьфінальній битві з Інгульцем: гол із "позначки" і три парируваних пенальті. Найкращий матч у вашій кар’єрі? – Отак одразу й не згадаєш свої найкращі і ненайкращі матчі. Але за напругою, пристрастю – це точно одна з найкращих ігор. Мабуть, з такою напругою я раніше не стикався. – Якщо не помиляюся, ви далеко не вперше берете удари з 11-метрової позначки… – Було діло. Проти того ж Інгульця у чемпіонаті я відбив пенальті – грали у Петровому. А ще в Харкові від Металіста взяв 11-метровий. Дійсно, я частенько виграю у цій лотереї. – Кожен голкіпер має власні методи у протистоянні з пенальтистами. Ви вгадуєте напрямок, змушуєте суперника пробити туди, куди вам потрібно, чи реагуєте по удару? – Колись багато часу приділяв тому, як діяти у таких випадках, як "розкачувати". Стараюсь вгадувати кут, у який полетить м’яч. При цьому намагаюся змусити опонента пробити саме так, як я хочу. Сенсу стояти до останнього я не бачу. Якщо суперник проб’є більш-менш добре у кут воріт, шансів потягнути цей удар у тебе не буде ніяких. – Мені сподобався післяматчевий коментар Михайла Кополовця: "Бог допомагає Минаю, а президент насипає премію. Ось це – щастя футбольне!". – (Усміхається) Звичайно, а чом би й ні? Після такого матчу лише одні плюси можна знаходити. Перед грою з Інгульцем ми заїжджали до церкви. Повністю згідний із Михайлом – Бог нам допоміг. Ну й президент виплатив премію. Не можу назвати суму, але скажу лише, що нас не обділили. – А за вихід у фінал вам вже щось пообіцяли? – Поки що – ні. Після матчу ми мали два дні вихідних. Тільки завтра збираємося на тренування, тож розмов про Динамо наразі не було. – До речі, як відсвяткувала команда потрапляння у топ-четвірку Кубка України? – Після перших емоцій у роздягальні ми зібралися з дружинами та дівчатами у ресторані нашого віце-президента. Там не було тренерів, не було президентів – лише команда. Музика, танці – відсвяткували, як належить. – Можна було розслабитись? – Нам було повністю дозволено розслабитись. Без зайвого, звичайно. На відпочинок заслужила вся команда. – Василь Кобін – який він тренер? – Василь – близький до команди. Можна пожартувати, посміятися – він усе це сприймає і сам жартує. Але, звичайно, в міру. Коли не можна – то не можна. Перед матчем поводимося по-різному – хтось із музикою, хтось причаївся у дальньому кутку, хтось ходить із кам’яним обличчям. Васильович ні до кого не має претензій, мовляв, "чому ти усміхаєшся". Він розуміє, що кожен готується по-своєму. Команда зрозуміла його вимоги. Знаємо, що можна і коли можна. Сміх сміхом, але коли ти виходиш на поле і не виконуєш вказівки головного тренера, то на наступний матч можеш "присісти". Васильович не такий "божевільний", як Клопп, який бігає туди-сюди під час матчу. Словом, він достатньо близький до команди, але не занадто. Існують певні межі. – Під час тренувань акцент робиться на "фізику" чи тактику? – На зимових зборах ми мали по два тренування на день. Зранку – "фізика", увечері – більш тактичні елементи. Тренер у всьому знає міру. От, наприклад, на зборах зіграли спаринг і Кобін оголосив: "Хлопці, завтра у вас – вихідний. Маєте право робити, що хочете – поїхати в місто, на море чи ще кудись". Але, каже, я одразу попереджаю: на наступному тренуванні буде "загон". Зранку "загон" і увечері "загон" – аби не було такого, що звечора хтось "перегуляв". Я вважаю, це абсолютно європейський підхід. Кобін же не прийшов із чемпіонату області. Він багато років провів у Шахтарі, усе бачив і знає. – Ви розпочинали у донецькому Металурзі, який на той час був серйозною силою українського чемпіонату. Топ-3 найзірковіших гравці, із якими ви перетиналися у Метадоні? – З першою командою я не тренувався, лише у "дублі". Перший, хто спадає на думку, це Яя Туре – він тоді якраз від’їжджав із Металурга. Ще – Хорді Кройф, син великого Йохана. Ну і товстенький бразильський форвард Аїлтон. Їх тоді пачками підписували – таких от відомих футболістів, які вже награлися в Європі. Ще пригадується Маріу Сержіу. А потім я поїхав в Азербайджан. – Які історії про них розповідали? – Про Туре я взагалі нічого не чув. Про Кройфа розповідали, що він спокійний, домашній, ні в яких гулянках помічений не був. Щодо Аїлтона, то мені здається, що він приїхав у Донецьк відпочивати. Пригадую, було у нас тренування на базі. Наскільки розумію, клуб видав Аїлтону джип Audi Q7. І от він їздить навколо, сигналить усім. Отакий відпочивальник (Усміхається). Думаю, в Україні він не напружувався зовсім. Любив покуражитися. – В Азербайджані ви змінили багато клубів – Баку, Сумгаїт, Туран, Габала… Якого рівня були ці команди? – Найбільше ігрової практики я мав у Сумгаїті. Цей клуб важко порівнювати із якимись українськими командами, бо його філософія – суто гравці з азербайджанським паспортом. Середнячок чемпіонату, який намагається пробитись у Лігу Європи, але останніми роками це їм не вдається. За Баку я не зіграв жодного матчу. Увесь час їздив по орендах. У клубі були великі гроші, тож вони пачками закупляли легіонерів, а мені так і не дали шансу. У Турані було важко, бо ми базувалися у селі. Жили і тренувалися на базі. Нікуди було вийти, прогулятися. Команда боролася за виживання, виникали перебої із фінансами. Не хочу образити жоден із цих клубів, але тільки в Габалі я відчув серйозний професіональний рівень. Роман Йосипович (Григорчук – Футбол 24) навів порядок – від гравців і тренерів до клубного персоналу. Керівництво клубу дуже поважало нашого спеціаліста. Результат команда давала відповідний. Прикро лише, що у мене там не склалося. – Із совєтських часів до нас дійшли неймовірні історії про імпульсивних та агресивних фанатів Нефтчі – у Баку всім гостям доводилося дуже важко. А як вболівають азербайджанці зараз? – Я багато читав про це, переглядав старі відео. Тоді масово ходили на футбол, тепер ходять мало. Пояснюю це тим, що в елітному дивізіоні Азербайджану дуже мало команд із регіонів. Ледь не всі вісім клубів – із Баку. А в регіонах люди, як і раніше, дуже люблять футбол. Коли ми приїжджали в провінцію, там всім містом йшли на матч, щоб підтримати свою команду. Азербайджанці – гарячі хлопці. Жбурляють щось на поле – не без цього. Але, як мені розповідали старожили, це ще "квіточки". Кажуть, що колись вболівальники вибігали на поле, відбувалися заворушки, били по морді… І, що цікаво, нікого за це не дискваліфікували. – Про вас пишуть, як про екс-голкіпера збірної Азербайджану. Розкажіть про цей досвід. – Я пройшов усі збірні Азербайджану – аж до національної команди. За націоналку зіграв лише у товариських матчах, а в офіційних сидів на заміні. – Хто тоді очолював головну команду країни? – Спочатку мене викликав Берті Фогтс, а потім – Роберт Просінечкі. Спогади про обох тренерів – тільки позитивні. Відчувалося, що ці люди – легенди футболу. Пригадую своє щастя, коли Фогтс вперше запросив у збірну, хвалив мене перед усіма. Чути таке від чемпіона світу – дуже приємно. Про Фогтса багато писали. Мовляв, він отримує певну круглу суму, але нічого не робить. Це неправда. Він багато працював, намагався покращити гру команди, яку також жорстко критикували. "У мене немає належного підбору футболістів, щоб грати в атакувальний футбол", – пояснював тренер. Він намагався досягнути результату, відштовхуючись від суперника. – Що зараз? Чи є шанси на ваше повернення у збірну Азербайджану? – Скажу чесно: я не збираюся вихвалятись тим, що добре відстояв у кубковому матчі. Аналізую перше коло – як ми грали, як грав я… Вирішувати тренерському штабу. Можливо, там хтось ображений на мене, чи ще щось. Працюватиму далі, а там побачимо – може й дочекаюся виклику. Припускаю, що дехто може скептично усміхатися, мовляв, Перша ліга України – що це за рівень? Але я вже дав кілька інтерв’ю азербайджанським журналістам і наголосив: за інтригою та напругою Перша ліга практично не поступається Прем’єр-лізі. До речі, в Азербайджані тривають пошуки нового головного тренера для збірної. Можливо, після цього щось зміниться. – Наостанок – бліц. Ваш улюблений голкіпер? – Голкіпер сучасності? Джанлуїджі Доннарумма. – Улюблена команда? – Мілан. – Улюблений тренер? – Юрген Клопп. – Ким би стали, якщо б не футбол? – Думаю, якимось бізнесменом. У принципі, ще все попереду (Усміхається). – На який божевільний вчинок ви готові підписатися, якщо пройдете Динамо? – Зроблю все, що завгодно, – тільки б пройти Динамо. Треба поговорити з пацанами у роздягальні – може щось запропонують. Поголити голову налисо? Домовились! | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |