21:40 Футбольна династія Решків | |
|
Нещодавно свої дні народження відзначали брати Решки – колишні відомі футболісти команд майстрів.
 Нещодавно свої дні народження відзначали брати Решки – колишні відомі футболісти команд майстрів. Старший брат, Володимир, у колі сім’ї, родичів, близьких та друзів відзначив (27 березня) 70-річчя, а молодший, Стефан, трьома днями раніше на життєвому календарі зустрів свою 68 красну весну. Напередодні в ювіляра в гостях побував журналіст Василь Гаджега. Один з найбільших населених пунктів Закарпаття – село Великі Лучки. Саме тут, на вулиці Лісній, і проживає ювіляр. Зустрів мене Володимир Михайлович по-сільському, по-весняному: щиро й привітно, правда, вибачився, що не встиг переодягнутися. – Нині на селі, – почав свою розповідь ювіляр, – роботи вистачає, навіть, як кажуть, нема часу глянути вгору. – А ґаздівство у Вас велике? – цікавлюся в ґазди. Бачу, що, крім гарного й добротного будинку, на обійсті є й чимало інших господарських будівель. – Як і в кожного порядного сільського ґазди. – Будь ласка, кілька слів про свою родину. – Рідне село Решків – це сусідні Ключарки. У батьків нас було п’ятеро. Я був найстаршим. На жаль, одна із сестер прожила лише дев’ять місяців. Самі знаєте, яка після війни була медицина. Середульший брат, змс СРСР Стефан, як і Заслужений учитель України Михайло, проживають у Києві, а ще одна сестра, Марта, у нас медик і мешкає у Сваляві.  Наше село, як і все Закарпаття, радянські війська визволили від нормального життя. Кажу так через те, що до війни у батька, хоча він був інвалідом першої групи, було два гектари землі, коні, воли, корови, свині, бричка, віз, плуг, борона й інший сільськогосподарський інвентар. Він тоді на селі вважався середнім ґаздом, або як наші «визволителі» їх називали куркулями. Ними, до речі, на селі були всі люди, котрі хотіли чесно працювали. А ось ледарі після війни стали пролетаріатами, і їм нічого було втрачати, окрім записуватися в колгосп. Батько після того, як від нього все забрали, теж написав заяву у місцеве колективне господарство. Працював у виноградній ланці. Він майже протягом року обприскував колгоспні виноградники вручну. Ця робота для батька-інваліда була не тільки важкою, але й шкідливою для здоров’я, адже працював із хімікатами. – А інвалідом став на війні? – Ні. Він був призваний в угорську армію, зокрема в будівельний батальйон, який на річці Тиса, неподалік селища Вілок, зводив міст. Саме з нього він і впав. Отримав серйозні травми.... – Давайте перейдемо до футболу. Як стали гравцем? – На селі усі хлопці – футболісти, а тепер ще й дівчата люблять цю гру. А після війни який був футбол на селі? Тоді не було ані спеціального взуття, ані м’ячів, ані тренерів. Правда, було велике бажання грати. І ми ганяли консерви, банки, саморобні м’ячі з ганчір’я, а згодом з’явилися гумійові лопти та шкіряні м’ячі, які шнурувалися. Ми з молодшим братом після сьомого класу поступили в Ужгородське ремісниче училище №6. Після його закінчення мріяли стати столярами-червонодеревниками. Та не вийшло. Річ у тім, що при цьому навчальному закладі була створена команда, яка вважалася резервом для ужгородської команди майстрів «Верховина». Тренерами у нас були такі відомі у минулому футболісти, до речі, ще гравці СК «Русь» або як їх ще називали «літаючі учителі», як Василь Федак та Василь Радик-ст. Цим фахівцям вдалося «зліпити» хорошу команду. Про це говорить і той факт, що ми в 1964 у фіналі, який проходив у Львові, зайняли перше місце серед команд ВДСТ «Трудові резерви». У той час це було наймасовіше спортивне товариство в УРСР. А втім наша команда брала участь і в чемпіонаті Ужгорода. У ній, крім мене та брата, також грали (в майбутньому гравці команд майстрів) ужгородець Микола Митровський та свалявчанин Еміл Губані. Після завершення навчання в училищі Стефан трохи пропрацював за фахом на ФМК ім. героя Радянського Союзу Борканюка, правильніше – виступав за комбінатівську команду, яка грала в чемпіонаті Закарпаття. Я свою трудову діяльність розпочав на Ужгородському дослідному заводі. На підприємстві уже й не пам’ятаю, скільки у нас було команд. Мабуть стільки, як і цехів. Я працював у цеху №2. Дозволялося під час ігор на першість підприємства запрошувати до команди й кількох чужих гравців. Я завжди до команди цеху №2 запрошував брата Стефана. У 1965 році мене призвали в армію, а молодший брат став гравцем ужгородської «Верховини», за яку провів два сезони. Проходив я військову службу в Овручі, де грав за команду дивізії, а також паралельно виступав за збірну Житомирської дивізії. У 1967 році ми грали поєдинок у Хмельницькому. Після нього я попросився в начальника команди поїхати у Вінницю, де в місцевому «Локомотиві» вже грав Стефан. Коли ми з ним вечеряли, до нас підійшов один із тренерів «залізничників» і запросив мене до команди після закінчення військової служби. Наступного року я вже був разом із братом у складі вінничан. Правда, дебютні ігри провів за резервістів, а відтак із десяток матчів відіграв за «основу».  – До речі, за «Локомотив» у цей період, крім братів Решків, грало ще кілька вихованців закарпатської школи футболу? – Так. Це воротарі Вільгельм Пфайфер із Сваляви та берегівчанин Чобо Кахлик, а також наш односельчанин Янош Габовда, мукачівець Імре Лендєл та ужгородець Михайло Масинець. До речі, за вінничан також виступали колишні гравці київського «Динамо», які перед цим разом грали з Василем Турянчиком, Йожефом Сабо, Валерієм Лобановським. Це Валентин Трояновський та Володимир Левченко. Після Вінниці наші дороги зі Стефаном розійшлися. Він продовжив свою футбольну кар’єру в одеському «Чорноморці», а я повернувся додому і в 1969 році виступав за мукачівські «Карпати», які грали в тій же лізі, що й ужгородська «Говерла» та моя попередня команда. Наступного року мукачівську команду практично розформували, а провідні її гравці Ю. Чирков, М. Тимчак, В. Медвідь, І. Качур та М. Русин перейшли до ужгородської «Говерли». Мене теж запрошували, але я одружився, і дружина не дуже хотіла, аби я перебув у відрядженнях більше, аніж удома. До речі, ми з Миколою Русином разом грали в Житомирі за збірну дивізії. – Ви понад 40 років були мешканцем нашого обласного центру. За які команди тут грали? – В основному виступав за ужгородський «Автомобіліст». Половина складу цієї команди – це колишні гравці ужгородської «Говерли». Ми виступали не лише в першості області, але й у чемпіонаті України серед команд КФК. Згодом працював в ужгородському підприємстві «Тепломережі», куди мене запросив головний інженер Віктор (на жаль, прізвище призабув – Авт.), родом із Вінниці. Як зізнався сам інженер, коли я грав за місцевий «Локомотив», то він мені з-за воріт подавав м’ячі. На цьому підприємстві я організував команду, яка виступала в чемпіонаті міста над Ужем.  Кілька років виступав і за команду «Художпром». У складі цієї команди був і екс-гравець київського «Динамо», донецького «Шахтаря» та капітан львівських «Карпат» Іван Диковець. А у воротах стояв Ернест Дунда, який нині працює у СК «Юність». Звичайно, чимало ігор провів і в складі збірної Ужгорода та області серед ветеранів. Грав практично до 55 років. – Цікаві поїздки, матчі… – Їх було багато. Але нині думаю про інше. Коли грав у Вінниці, то їздили на навчально-тренувальні збори в Крим. І не віриться, що туди нам зараз практично закрита дорога. Я вірю, що найближчим часом все стане на свої місця. А з матчів чомусь найбільше запам’яталася товариська гра серед ветеранів у 1990 році, коли до Ужгорода приїхали ветерани ризької «Даугави». – Найтитулованішим із Решків став Стефан. – Звичайно. Я впевнений, що він входить у першу трійку найтитулованіших футболістів Закарпаття. Далеко не кожен, навіть змс СРСР, може до нього прирівнятись. Назву основні його титули: бронзовий призер Олімпійських Ігор, у складі київського «Динамо» ставав чотирикратним чемпіоном та двократним володарем Кубка СРСР, а також володарем Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА. За збірні СРСР (у т.ч. й олімпійську) відіграв 22 офіційні ігри. – Володимире Михайловичу, а діти пішли стежиною батька та стрийка? – Якщо говорити про своїх, то мої сини Петро і Володя навчалися в Ужгородській СДЮШОР у відомого дитячого тренера Олександра Філіпа. Обидва грали непогано, але лише Петро став професійним гравцем, а Володимир – хорошим службовцем. – Можемо разом із Вами скласти команду із гравців, які народилися у ваших рідних Ключарках і грали за команди майстрів? – Цікава ідея. Треба подумати… А втім, почнемо: Ст. Решко («Динамо»), мс СРСР Я. Габовда («Карпати» Львів), Мирослав Решко («Нива» Вінниця, «Закарпаття»), Мирослав Решко («Карпати» Мукачево, БФШЦ Будапешт), Юрій Габовда (Карпати», «Таврія»), Ст. Решко-мол. («Динамо-3» Київ), Семенович (СКА Ростов–на–Дону), В. Решко, Бундаш, Бубряк... – І, звичайно, Ви… Від футбольної сім’ї краю та читачів щотижневика «Спорт тайм» бажаємо Вам, шановний ювіляре, найперше міцного здоров’я, щастя, сімейного благополуччя, родинного затишку. До цих вітань приєднуються і Ваші сини Володимир та Петро з сім’ями з Ужгорода. – Спасибі. Василь ГАДЖЕГА На фото: змс СРСР С. Решко на власному турнірі з міні-футболу у Києві. На знімку: профі українського футболу, екс-гравці київського «Динамо» Василь Турянчик та Стефан Решко. Фото Богдана Барбіла На фото: Володимир Решко та Стефан Решко | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |