Уродженець Закарпаття Іван Яремчук став одним з небагатьох, кому вдалося заграти в Динамо Валерія Лобановського фактично з листа, минаючи період адаптації і школу дубля. У першій частині бесіди ветеран українського футболу згадав про ті роки, а також поміркував про причини, завдяки яким його кар'єра склалася саме так.

 

 

- Як і всі дітлахи - в школі. З першого класу ганяв м'яч на майданчику. Залишався після уроків, на перервах грав, постійно жонглював. Міг тисячу разів набити головою, потім, правда, шия боліла. Ногами міг дві-три-п'ять тисяч. Я так шліфував техніку. Потім потрапив в ДЮСШ, ми часто їздили на турніри різні, в Чехословаччину, Угорщину, в Ташкент. Ось так все починалося. Один з жителів нашого села Великий Бичків, що в Закарпатській області, колись був в Динамо. Це Янош Фабіан, він і запропонував вступити в спортінтернат в Києві.

 

 

- Віктор Жилін покликав. Ми з ним працювали в інтернаті, а тут він якраз поїхав у Черкаси працювати, до другої ліги. І ось волею долі ми зустрілися там. Чотири роки я відіграв в Черкасах. І був уже той самий вік, коли потрібно було про армію думати. На мене поклали око люди з СКА Київ, вони хотіли, щоб я грав і служив одночасно.

 

 

- Діло було так. Закінчився сезон в Черкасах, нас всіх відпустили по домівках. Але відпускні ми ще не отримали. Мене одночасно хотіли отримати і СКА Київ і СКА Львів. СКА Київ якраз вилетів у другу лігу, а СКА Львів грав в першій. Я подумав, що мені краще поїхати до Львова, все-таки ближче до дому, плюс в першій лізі рівень вище, ніж у другій. Ну, я і кинув все і поїхав до Львова. Призвали - отримав військовий квиток. Сказали, їдь додому у відпустку, відпочинь. Я замість того, щоб поїхати додому, повернувся в Черкаси, щоб отримати відпускні.

 

Ми тоді жили в готелі. Тільки я до неї підходжу - бачу якогось мужика. Він за мною спостерігає. Заходжу в готель - привітатися з хлопцями, а мені кажуть: «За тобою приїхали». Виявляється, був наказ - зловити мене і привезти в СКА Київ. Приїхали і військові, і міліція. Почали мене шукати. Я злякався, молодий адже хлопець. Що робити? Я вирішив сховатися в туалеті. Забігаю, закриваю гачок і сиджу, чекаю, що буде далі. Чую шелест і шум. Всі кричать: «Де він?» І звуки все ближче до туалету. Підходять до дверей, починають смикати, а вона ж закрита. Хтось із них смикнув сильніше, і двері вилетіли, а тут я сиджу собі на горщику. Мене дістали звідти і вивели. Сказали, що я ухиляюся від військового обов'язку, і що будуть судити (сміється). Показую свій військовий квиток, кажу, що призвали в СКА Львів. А вони взяли його і порвали. Потім надягли наручники і вивели з готелю в оточенні міліції і військових, як якогось злочинця-рецидивіста.

 

Привезли до військової частини, забрали мою «громадянку» і одягли військову форму, кирзові чоботи на п'ять розмірів більше. Стілець, розбита підлога і решітки, нічого в кімнаті немає. Сиджу, як в одиночній камері. Пригрозили, що будуть судити. Я весь сльозах. Почав кричати в віконце: «Зателефонуйте Жиліну, щоб він мене звідси витягнув!» Під ранок якась машина під'їхала. Як виявилося, ціла делегація з Києва: майори, полковники. Всі за мною приїхали. Знову наручники і повезли до Києва. Привезли мене на Арсенальну, в камеру, в яку за погану поведінку садять. Хотіли, щоб я ще подумав над тим, що я зробив. А потім відправили в спортроту на Печерську. Місяць чи два чистив картоплю і ходив в наряди - така служба була. Отримав військовий досвід на кухні (сміється). А потім я вже почав грати за СКА Київ. Два роки за них виступав. Одного разу ми навіть зайняли перше місце в підгрупі і грали в плей-офф за вихід в першу лігу. Але прийшла вказівка, як я розумію, що ми не повинні підніматися вище, і ми програли.

 

 

- В кінці моєї служби люди з Динамо почали за мною спостерігати. Приходили на наші ігри і переглядали. В кінці 1984 року надійшла пропозиція від Динамо, і в січні 1985-го я опинився в цій команді. Поїхали на збори, в першій же грі проти Зеніту мене поставили правим півзахисником, і я забив гол.

 

 

- Так, багатьом хлопцям, дійсно, потрібно було роками доводити, що вони гідні потрапити в першу команду. А у мене якось так склалася доля - потрапив до складу, забив у першій грі гол і закріпився в основі.

 

 

- Так, фантастика. Ось так дивно складається доля. Звичайно, не у кожного футболіста так виходить. Одиницям таке вдається.

 

 

- Я шість років грав у другій лізі. Це вже школа життя. Відбувся як особистість, сформувався мій організм. Я набрав форму, яка допомогла мені заграти в складі. Не можу сказати, що мені було страшно. Все-таки, я 1962 року народження, Яковенко тисячу дев'ятсот шістьдесят четвертого, Кузнецов 1963-го, Рац і Заваров - 1961-го. Як бачите, різниця в рік-два, так чому я повинен був комплексувати або боятися когось? Єдиний, хто стояв особняком, - це Блохін, який років на 10 старше інших. Він грав в 1975 році проти Баварії, а я тоді навчався в спортінтернаті, ми на цей матч за Суперкубок УЄФА всім класом їздили. Квитки по 10 копійок, 100 тисяч людей на трибунах. Це щось неймовірне. Мені ще два роки пощастило пограти з Блохіним. Він уже був на заході, але все одно перебував у відмінній формі.

 

 

- Звичайно, часто. Він постійно жартував. Або висловлюючись на сленгу - травив мене. Я ж хуліганом був, міг і на тренування спізнитися. Бувало, що поїхали на виїзд без мене, а я на матч добирався на таксі.





















 

 

- Ми з Пашею Яковенко жили в одному номері. Нас чекав матч з Угорщиною. У нас був черговий, який будив перед установкою, але тоді про нас забули, і ми прокинулися самі. А установка вже почалася. Як розповідали хлопці, Лобановський вже по позиціях всіх розставив, пояснив, кому куди бігти. Називає моє прізвище, розповідає, що я повинен робити, а мене в цей час немає в кімнаті. І тут ми стукаємо і заходимо. Це було дуже смішно. Всі здивовані, багато жартують. В результаті угорців ми обіграли - 6:0. А я забив два голи. Напевно, завдяки цьому і уникнув будь-якого покарання.

 

Хоча Угорщина - дуже сильна команда була. Не просто так вони перед чемпіонатом світу у бразильців з рахунком 3:0 виграли. Мені розповідали, що у нас на Закарпатті під час цього матчу телевізори били від злості.

 

- У матчі з Бельгією збірну СРСР засудили?

 

- Не сказав би, що прямо вже так сильно засудили. Так, в епізоді з одним з голів дійсно був офсайд, але я потім на повторах дивився, одного гола ми могли уникнути, просто розслабилися і не дограли до кінця епізод. Ну, дійсно, всяке буває, Марадона теж забив рукою, а суддя начебто не побачив, і все дізналися про Божу руку.

 

 

- Так, коли Марадона вдруге зіграв рукою. На чемпіонаті світу в Італії, ми грали в групі з Аргентиною, подавали кутовий, Кузнецов впевнено бив головою в кут, і Марадона рукою виніс м'яч з воріт. Найцікавіше, що і матч проти Бельгії, і матч проти Аргентини судив один і той же рефері - Фредрікссон. Була і в мене рука Бога. У матчі проти Рапіда підставив ручку прямо з голівкою, і м'яч влетів у сітку воріт.

 

 

- Майже кожні 10 років (посміхається). Тоді був інший футбол. Було дуже багато сильних команд: московські клуби, Арарат, Кайрат, Динамо Тбілісі, наші українські. Було здорова конкуренція. Але і, звичайно ж, в Динамо грали кращі, переглядали гравців по всій країні. Багато людей не витримували і йшли, інші боялися навіть потрапити в Динамо, так їх кар'єри і закінчилися.

 

 

- Я був холостяком, а Баль, Бессонов, Дем'яненко - вже сімейними людьми. Після ігор їх відпускали, а нас, холостяків, навпаки, раніше на базу забирали, щоб ми не вешталися по вулицях, не чудили по ресторанах, про дівчаток менше думали. Тим більше, була купа турнірів, нам ніколи було гуляти. Не було такого, щоб раз на тиждень гра. А ще відразу після гри могли забрати на базу. Відновлювальні процедури, відпочинок, а потім до вечора відпускають, і так по колу. Ось так і проходило життя. Не було часу відпочивати. Якщо у кого-то день народження, вишикувалися на зарядці, привітали, поплескали, сказали побажання і все. Але я все одно ходив по ресторанам, знайомився з дівчатками, любив почудити, поспілкуватися, все, що завгодно, лише б вдома не сидіти.

 

 

- З нами на матчі за ветеранів їздять Рац, Бессонов. З Заваровим спілкуюся. З Михайличенко, Кузнєцовим, Євтушенко. Якщо є можливість поспілкуватися, ми завжди раді.

 

 

- Неможливо все вигравати. Це футбол. Програші - це нормально, це ж спорт. Перемоги чергуються з поразками. Далеко за прикладами навіть йти не потрібно. Візьміть недавній матч Барселони проти Роми. Кращий клуб світу - і програв 0:3...

 

 

- Все залежить від того, які команди там виступають, і проти кого грає твоя команда. Зрозуміло, що в Кубку чемпіонів представлені чемпіони, кращі клуби. У Кубку кубків могли грати команди, які виграли Кубок своєї країни - природно, вони слабші.

 

 

- Я думаю, що так. Які ж голи ми там забивали! Особливо цей легендарний, коли ми закружляли іспанців віялом, Рац - Бєланов - Євтушенко і Блохін. Ну, ще цей матч проти Угорщини на чемпіонаті світу. Але були й інші, які запам'яталися. Тоді організовували турніри на чотири команди, ми грали на Уемблі, на Сантьяго Бернабеу, в Амстердамі.

 

- У вас було багато травм, але ви все одно до 36-ти грали. Звідки стільки здоров'я?

 

- Мабуть, гірське повітря Закарпаття позначалось. Я міг і ще пару років спокійно грати. Я в Ворсклі з Іваном Шарієм виступав, так йому взагалі 42 було. І він ні в чому не поступався молодим. Я думаю, що справа в генах - вони забезпечили еластичність, м'язи в порядку були.

 

Я був такий, що любив брати гру на себе, йти в дриблінг, за це отримував по ногах. А ось кістки, мабуть, слабкі були. Потрібно було більше риби їсти, а не тільки м'ясо.

 

Я навіть після закінчення кар'єри отримував травми. Коли грав в міні-футбол за Інтеркас, обвів воротаря і невдало наступив на ногу. Мені 56 років, і я до сих пір бігаю за ветеранів і намагаюся реалізувати себе. У мене було стільки травм, переломів і операцій, що не всі люди зможуть після такого ходити.

 

 

- Так, було таке. Часто в домашніх матчах хтось із нас отримував приз кращого гравця матчу. Досвід допомагав. У Ворсклі таких великих зірок першої величини не було.

 

 

- Я в 12 років поїхав у спортінтернат до Києва. Там спілкувався українською та суржиком. У закарпатському діалекті і румунські, і угорські слова трапляються. Можу назвати з десяток слів, які ви взагалі вперше почуєте. Спочатку я розмовляв українською, але потім потроху перейшов на російську.

 

 

- У ті часи люди після роботи не ходили в нічні клуби і по бутіках, де ввечері вітрина світиться, а ходили на футбол і любили його. І інженери, і вчителі. Тоді були ресторани, де можна було посидіти, день народження відсвяткувати, а після 12-ти вже все закрито. А зараз нічне життя процвітає. І куди було йти простому робочому? На футбол, звичайно ж. У кожного клубу були свої фанати, свої телеглядачі. А зараз це хіба чемпіонат України? Лише дві-три команди тримають рівень. Дніпра вже немає, Металіста немає. Чорноморець вже не той. Арсенала немає, Кривбасу немає, Металурга донецького немає, Карпати теж внизу. А було ж п'ять-шість команд, які створювали конкуренцію.

 

 

- На полі ми билися, виконували всі вказівки тренерів. А вже коли їздили грати за збірну СРСР - спілкувалися, товаришували, не було ніяких воєн. Вболівальники, може, і ставилися один до одного з презирством, але у нас такого не було.

 

 

- Динамо виграло турнір, і після матчу він, дійсно, приїхав в лікарню. Він вибачився, подарував командні годинник Реала, дорогі, позолочені. Звичайно, я його пробачив. Це все-таки футбол, жорсткий вид спорту, це не балет і не шахи, тут один епізод все вирішує. Кому-то ламають ноги, а кого-то травми обходять стороною. Блохін за 17 років в Динамо, наскільки я пам'ятаю, жодної жорсткої травми не отримав.

 

 

- Ні. Але я знаю, що він багато років працював спортивним директором в Реалі. Була якось думка написати йому.

 

 

- На один день народження ногу зламали в грі з Чорноморцем, через рік знову грав в день народження, і знову зламали ногу. На третій рік я вже виходив на поле з побоюванням і думав, що, може, взагалі не потрібно грати сьогодні. І ще два голи Рапіду забив в Кубку Кубків в 1986-му, теж в день народження.

 

 

- Такий вже був закон... Тільки для Заварова зробили виняток, в 27 років він поїхав в Ювентус. У 1986 році, коли ми взяли Кубок кубків, півзахист Динамо визнали найкращим в Європі. Багато клубів хотіли розкупити половину нашої команди, але нас перетримали. Я поїхав, коли мені було 30 років. І то, тільки через свого друга-тенісиста Костю Рачковського. Він мені запропонував пограти в другій бундеслізі, за Блау-Вайс з Берліна. Я це сприймав, як перевалочний пункт, щоб закріпиться, а потім вже вище піти. Хоча, знову ж таки таки, 30 років ... Багато вже кар'єру закінчують в цьому віці.

Джерело