Йожеф Беца і Юрій Сусла у Москві на Лужниках, 1957 рік / Фото з архіву

Ім'я Йожефа Беци – унікальне для українського футболу. Уродженець Закарпаття у далекому 1956-му став першим українським олімпійським чемпіоном з футболу. Беца відіграв важливу роль у мельбурнському тріумфі поруч з Яшиним, Нетто та Стрельцовим, які здобули олімпійське золото.

У 2011-му Йожефа Йожефовича не стало, а разом із ним пішла ціла епоха. Крім перемоги на Олімпіаді, Беца залишив по собі величезний слід, який подекуди покритий міфами та невідомістю. Справа не лише у відсутності великих інтерв'ю чи детальних спогадів легендарного футболіста та тренера. Беца не дуже любив розповідати про минуле, адже намагався не жити старими заслугами.

Про непросте дитинство Йожефа Йожефовича, його непересічний характер, особливі захоплення та секрети футбольного закулісся згадуємо разом із сином Олександром, який нині мешкає у Ростові і періодично навідується у батьківський дім в Мукачево. Він щиро береже теплі спогади про тата і залюбки розповідає про таємничий світ Йожефа Беци.

– Олександре Йожефовичу, якими головними батьковими принципами керуєтеся у житті?

– Прагну, щоб усі мої вчинки були чесними та порядними. Це ключова річ у будь-якій справі. Такою була його наука.

– Яким вам запам'ятався батько?

– Мені, як сину, незручно про це говорити. Проте я формував свою оцінку не лише на власних спогадах, а й на розповідях тих людей, які його добре знали. Тато був надзвичайно порядною і вольовою людиною. Однак дуже жорсткою. Він не любив недисциплінованість узагалі, а у футболі зокрема.

– У чому це проявлялося?

– У ставленні до алкоголю, цигарок та порушення спортивного режиму. Батько був культурним та освіченим. Хоча у Ростові, наприклад, злі язики не раз чутки поширювали. Коли людина публічна, то вигадувати можна усе що завгодно. Запевняю, що до алкоголю батько ставився дуже стримано і прохолодно.

– А як із цигарками?

– Вже під час тренерської діяльності палив протягом трьох-чотирьох років. Пояснював це нервами. Проте все вирішив один випадок. У Ростові виступав півзахисник Олексій Єськов, який у збірну СРСР викликався. Якось зробив батькові зауваження: "Йожефе Йожефовичу, ви палите на базі, а нам не можна". У цей момент тато жбурнув цигарку і перед усім колективом пообіцяв: "Ви бачили це? Більше я не палитиму".

– Дотримав слова?

– Запевняю, до кінця життя жодної цигарки не випалив! Шалена сила волі у людини була.

– Ви кажете про батькову жорсткість. Це проявлялося не лише у справах футбольних, а й у вихованні?

– Діти не порушували дисципліну так, як це робили навіть деякі великі футболісти (Усміхається). Батько надзвичайно любив дітей. Міг просто на вулиці зупинитися і просто поговорити. Коли наприкінці тренерської кар'єри працював з юними талантами у Мукачево, то вимагав від підопічних вчасно лягати спати і правильно харчуватися. Уважно слідкував за цим.

– Як батько реагував, якщо ви, наприклад, не слухалися?

– Пригадую своє дитинство – як і всі діти, я міг вередувати. У таких ситуаціях це жорстко каралося. Одного разу я підвищив тон голосу у розмові з матір'ю. Ремінь пішов у хід. До того ж тато – майстер спорту з боксу. Відверто кажучи, я кілька разів отримував і справа, і зліва. Але я заслуговував – він все робив правильно.

– Йожеф Беца мріяв про сина-футболіста?

– Звичайно. Я навчався у Ростовському спортінтернаті разом із Вагізом Хідіятулліним та Олександром Бубновим. Грав за юнацькі команди, проте через серйозну травму вимушений був попрощатися з професіональним спортом. Це трагічна історія моєї біографії.

– У вас начебто був важкий струс мозку.

– Двічі. Серйозна травма з тривалим відновленням… На щастя, до нормального життя я повернувся, але займатися футболом надалі лікарі не рекомендували.

– Через багато років ви знайшли себе в адміністративній діяльності?

– Працював генеральним директором клубу "Донгаздобыча" з Ростовської області. Ми брали участь в Кубку регіонів УЄФА. Мені подобалася ця робота. Зараз хочемо відновити наш клуб – у всякому разі я хотів би повернутися до футбольного життя.

– Якими є ваші перші дитячі футбольні спогади про батька?

– Найбільш свідомо я пригадую його роботу у ростовському СКА. У 1966-му, коли мені виповнилося 9 років, його команда вперше в історії місцевого футболу здобула срібні медалі. Хоча батько не мав особливих ілюзій з цього приводу і в одній зі своїх книжок він відверто пиcав: "Я вдячний за усе це Віктору Маслову".

– Віктор Олександрович переїхав з Ростова у київське Динамо у 1964-му.

– Коли Маслова викликав командувач Північно-Кавказького військового округу генерал Плієв, то запитав, кого бачить своїм наступником у СКА. Той, не задумуючись, відповів: "Бецу". Батько прийшов у добре укомплектовану команду, а згодом втримав цей колектив і виграв срібні медалі. В останньому турі СКА зробив подвиг і обіграв 2:1 Торпедо з Едуардом Стрельцовим у складі. А чемпіоном тоді стало київське Динамо з Масловим.

– Ви були частим гостем на тренувальних базах батькових команд?

– Так, це незабутні враження. А ще дотепер зберігаю його рукописи, тренувальні вправи та ігрові схеми. Звичайно, все це вже застаріло. Той футбол суттєво відрізняється від теперішнього. Хоча ті рукописи справді цінні. Батько у школі вивчав німецьку, тому згодом використовував ці знання з великою користю. Діставав німецькі футбольні журнали, які вільно читав, перекладав та адаптував під свою методику. Я спілкувався з його підопічними – тренування давалися надзвичайно важко. Подекуди футболісти і тричі на день займалися.

– Умовно кажучи, батько приносив роботу додому?

– Це не відчувалося. Втім по його настрої можна було зробити висновок, переживає він чи ні. Розумієте, у батька було особливе виховання, це людина старої школи та гарту. Що б там не відбувалося на роботі, вдома тато зберігав максимальний спокій та культуру. Ніяких нервів та зривів. Навіть у драматичному 1971-му.

– Що за історія?

– СКА фактично втратив перемогу у фіналі Кубка СРСР за 20 секунд. Батькова команда перемагала Спартак, але потім стався фатальний удар Геннадія Логофета перед самим фінальним свистком. Пізніше Логофет розповідав татові: "Повірте, я бив навмання". Тато страшенно важко це переживав, однак це у сім'ї не відчувалося.

– Доводилося читати, що мама Йожефа Йожефовича померла під час пологів.

– Це правда, його виховувала друга татова дружина. А згодом він втратив і батька – той не повернувся з війни якраз перед її закінченням. Тато виховувався у новій родині разом зі своїм названим братом Шоні. До речі, він зараз мешкає у Мукачево – дуже хороша людина, з якою я підтримую відносини.

– Тато спілкувався в дитинстві лише угорською?

– Кілька слів російською вивчив тільки в юності. Якось він мені розповідав про свою розмову з маршалом Жуковим. У 1955-му, коли його забрали у московський ЦСКА зі Львова, Жуков викликав тата на розмову: "Товаришу молодший лейтенанте, ви – угорець. Всі знають, що угорці воювали за фашистів. Будьте обережні!" Коли тато грав за збірну проти угорців, то розумів усі розмови суперника і передбачав подальші дії.

– Пушкаш і компанія цього не знали?

– Ні, але згодом щиро потоваришували. Батько навіть їздив на 70-річний ювілей до Ференца Пушкаша. Він добре спілкувався з Нандором Хідегкуті та Флоріаном Альбертом. Батько до останніх днів трохи плутав слова. Хоча й опанував російську, але угорський акцент відчувався.

– Кого можна було назвати батьковим другом з-поміж українських футболістів?

– Чи не найбільше товаришував з Ернестом Юстом, футболістом Динамо, а згодом тренером Карпат. Також підтримував хороші стосунки з Яношем Габовдою, Йожефом Сабо, Михайлом Команом. Тато повністю занурювався у роботу. Футбол був для нього суцільним щастям – складно пояснити, наскільки великим. Сім'я часто не бачила його по кілька місяців – ми жили у Запоріжжі, а він поїхав у Єреван, де тренував Арарат. Коли очолював Кайрат, то сам мешкав у Алма-Аті. Якщо вони з мамою прожили 50 років, то 25 можна жартома відкинути через роз'їзди (Усміхається).

– Ваша мама Людмила Петрівна родом з Вінниччини. Як вони познайомилися?

– Мама народилася у Гайсині, але грала у волейбол і навчалася у Станіславі, тато виступав за місцевий Спартак. Вона не працювала і присвятила себе повністю мені та моїй сестрі, на сім років молодшій за мене. Мама володіє українською, я також її опанував і чудово спілкуюся. На жаль, практики зараз не маю. Тато тренував у Львові, а я ходив до школи, де викладалася українська. Зрештою, мови нам давалися легко. Сестра, наприклад, одружилася з вірменським футболістом і вже незабаром вивчила складну вірменську мову.

– Мама зараз мешкає у Мукачево?

– Так, їй зараз 86. При першій нагоді залишаю усі справи і навідую її.

– Один із перших фактів про старт кар'єри Йожефа Беци – робота на Мукачівській тютюновій фабриці. Що вам відомо про татову юність?

– Він розповідав мені, що працював кур'єром на фабриці і паралельно грав у футбол. Згодом став гравцем мукачівського Більшовика. У той час професіонального футболу не існувало, як такого. До речі, перед Олімпіадою, коли батько був членом збірної, у газеті написали, що він не професіональний футболіст, а помічник дантиста. Футболістів-професіоналів у Союзі бути не могло.

– У 1951-му батько вперше залишає рідне Закарпаття і стає гравцем станіславського Спартака. Крок назустріч футбольній кар’єрі чи армійська повинність?

– У нинішній Івано-Франківськ його забрали в армію. Тато про це багато не розповідав, але я чув, що він був одним з найкращих у команді. Там він добре потоваришував з арбітром Мирославом Ступаром та Мирославом Думанським. А його команда стала чемпіоном Центральної ради Всесоюзного спортивного товариства "Спартак".

– Батько також грав за львівський ОДО, а потім тренував львівський СКА. Існує міф про те, що він начебто сильно хотів очолити Карпати.

– Розмова справді мала місце – я пам'ятаю такі чутки. Єдине, хочу бути щирим, тому не вигадуватиму – не знаю причини, чому не зрослося. Це ж Радянський Союз, свої порядки. Зрештою, у Карпат була фантастична команда. Коли я у Ростові кажу прізвище Кульчицький, то всі відразу "охкають". А візьміть Герега чи Поточняка! У мене ще й дотепер перед очима єврокубковий матч зі Стяуа у 1970-му. Карпати – це завжди Карпати.

– Ще один міф стосується періоду Беци-футболіста. Подейкують, батько повинен був переходити у київське Динамо. Писали, що вже й форму на руках мав. Чому не склалося?

– Форми не бачив, але розмови про Динамо також велися. Знову таки про причини зриву домовленостей не судитиму. У Києві грав тільки мій троюрідний брат Степан Беца – чудовий футболіст. У 1992-му він загинув у ДТП. Тоді Валерій Лобановський передзвонив батькові і повідомив про трагедію.

– Офіційно Йожеф Беца провів 2 поєдинки у збірній СРСР. Перший з них у 1955-му проти Франції, де виблискував Раймон Копа. Батько ділився спогадами?

– Насправді доволі рідко. Я часто запитував його про той матч, зокрема. Коли я питав: "Тату, а як ти грав?", відповідь отримував своєрідну: "Нормально". Він просто не любив себе хвалити. Навіть про перемогу на Олімпіаді сухо відповідав: "Ну виграли і слава Богу. Це не я виграв, а команда".

СРСР – Франція у 1955-му: капітан господарів Ігор Нетто, а крайній праворуч – Йожеф Беца

– Ще одна гра за головну команду країни відбулася вже на Олімпіаді проти Індонезії. Якби не відчайдушний порятунок Беци, то золотих медалей могло не бути.

– Про той епізод суперечливі свідчення. Достеменно відомо, що за рахунку 0:0 Лев Іванович Яшин помилився. Отримав м'яч від захисника і віддав неточну передачу. Нога послизнулася, індонезієць перехопив пас. Суперник вийшов сам на сам з Яшиним, а батько виніс м'яч у шаленому підкаті. Ціною травми врятував ворота.

– Серед збірників батько мав друзів?

– Знаю, що він з усіма чудово спілкувався – колектив підібрався відмінний. Можливо, трохи більше товаришував із Симоняном, Татушиним, Стрельцовим, Нетто, Тищенком та Яшиним.

– У 2006-му році трапилася некрасива ситуація, пов'язана з відзначенням річниці мельбурнського золота. Батько начебто готувався до поїздки у Москву, де мав зустрітися з товаришами, однак запрошення так і не дочекався. Це правда?

– Організатори банально не покликали його. Український журналіст Максим Максимов контактував з оргкомітетом, намагався виправити несправедливість. Після тривалих перемовин тато виїхав потягом із Мукачево, а я завчасно вирушив з Ростова до Москви.

Мама переживала, що батько буде наодинці. Врешті-решт ми поїхали на той банкет, він зустрівся з хлопцями. Але сама ситуація виглядала некрасиво. До речі, золоті медалі у Мельбурні отримали тільки гравці стартового складу, які взяли участь у фіналі. Згодом усім іншим виготовили дублікати.

– Ви згадували про батькове захоплення боксом. Наскільки серйозно він ним займався?

– Ходив у секцію, виступав на змаганнях. Звичайно, що з футболом конкуренцію бокс не витримав, але ті, хто відчували удар батька, надовго його запам'ятали (Усміхається). Це ставалося неодноразово через нетерпимість батька до хамства, безкультур'я чи лайки при жінках.

– Існує уявлення, що у спорті без лайки складно.

– Якщо тато хотів сказати некультурне слово, то переходив на угорську мову. Люди просто не розуміли, що він каже.

– Окрім спорту, чим ще цікавився батько?

– Він розкішно малював – бережу його кілька картин, взяв їх із собою у Ростов. Улюблена тема – карпатські пейзажі, гори. Малював свою Батьківщину, Закарпаття, Мукачево.

– Протягом життя батько мешкав і працював у десятках міст. Останні роки він хотів провести вдома, яким завжди вважав Закарпаття?

– Його просто тягнуло туди. У 1990-му він працював у ростовському СКА, останній своїй команді. Після прощання з футболом категорично заявив: "Хочу на Батьківщину". У Мукачево працював дитячим тренером, допомагав обласним командам. Згодом отримав звання почесного громадянина міста. На жаль, останні роки татового життя були складними – лікарі діагностували хворобу Альцгеймера. Ми боролися стільки, скільки могли. Не знаю, чи це пов’язано, але батько за час кар’єри переніс три струси мозку.

– Він попрощався з активними виступами у 29 років. Усе через ті травми?

– У нього також виникли проблеми з меніском. Це тепер їх вирішують миттєво, а тоді методика була іншою. Тато переніс операцію у відомої лікарки Зої Миронової, але з футболом попрощався. Згодом став тренером – одним із наймолодших у Союзі.

– У батька були улюблені футболісти серед підопічних?

– Скажу лише те, про що точно знаю. Батько завжди добре відгукувався про голкіпера Олександра Швойницького, якого тренував у львівському СКА. Потім він у Карпати перебрався. У Ростові дуже любив бомбардира Олега Копаєва. Також чув про особливе ставлення до Валентина Афоніна та Віктора Гетманова, які у 1966-му грали за збірну СРСР на "Вемблі". Це не те, щоб улюбленці – просто ставився до них із симпатією.

– Як зараз виглядає батьківський дім у Мукачево?

– Завдяки меру, місцевому депутату Олександру Пересті та представнику футбольної асоціації Віктору Наскалову встановили меморіальну дошку. Навпроти батьківської хати – город на шести сотках. Тато полюбляв там господарювати, вирощував городину, порався. Підтримуємо в будинку музейну стерильність. Зберегли ліжко, на якому батько спав. Залишили на тумбочці і його улюблений годинник. Усі ці спогади для мене дуже дорогі і я щиро їх бережу. Поки залишатимуться згадки у наших серцях, до того часу людина залишатиметься живою.

Джерело