22:23 Пам’яті Володимира Пінковського | |
|
Сьогодні одному з кращих дитячих тренерів Закарпаття Володимиру Івановичу Пінковському виповнилося би 70 років.
В.І. Пінковський народився 9 листопада 1945 року в Ужгороді. Детальніше за посиланням – http://ffz.org.ua/?p=9764У 2010 році голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України Василь Гаджега взяв у Володимира Івановича інтерв’ю, яке нині пропонуємо вашій увазі. – Ви у 16 років уже були членом другої збірної юнацької команди СРСР. А за яку команду тоді виступали? – Я грав тоді в «дублі» ужгородської «Верховини», а також за збірну юнацьку команду області. Ми виграли Західну зону й добралися до півфінальних ігор, що проходили в Кременчузі. Ми легко переграли своїх суперників і в фінальному поєдинку зустрілися з ровесниками з московського «Торпедо». На жаль, поступилися представникам білокам’яної з рахунком 1:3. Але в кінцевому результаті для нашої команди з далекої провінції це був справжній тріумф. Скажу відверто: нам чомусь завжди не фортунило в головних завершальних матчах. Скажімо, у фінальному поєдинку на Кубок «Надія», що проходив у Ташкенті з 21 по 28 жовтня 1965 року збірна України з мінімальним рахунком 0:1 поступилася збірній Ленінграда. Прикро. Правда, уже наступного року, коли вже грав у Львові за СКА, нас, кількох гравців-закарпатців, як-от Золтана Мечея з Тячева, Петра Ігнатишинця з Мукачева, Золтана Ковача, Юлія Фіцая та Степана Мадяра взяли грати за команду Львівського вищого військово-політичного училища, яка змагалася за престижний у той час Кубок мільйонів серед КФК. Ми потрапили у фінал, де обіграли команду Ташкентського політвідділу з рахунком 2:1. – Виходить, що півкоманди – це були закарпатці? – Виходить так. Нас тоді тренував відомий львівський фахівець зт УРСР М. Ф. Ходукін. – До речі, це брат тренера Віктора Федоровича, котрий у 1999–2000 рр. тренував ФК ОСК «Закарпаття» (Ужгород)? – Так. Тоді жереб не був милостивий до нас. Коли ми вступили в боротьбу за цей почесний трофей, майже всі зустрічі довелося нам грати на виїзді. Однак і на чужих футбольних полях ми почувалися впевнено. Ми переграли в гостях ашхабадський «Прикордонник», київський «Більшовик», грузинську команду «Ланчхуті», московську «Енергію», а полтавський «Супутник» розгромили з «сухим» рахунком 5:0. – А який матч найбільше запам’ятався? – Чомусь уже так повелося, що найцікавіші матчі завжди проходять між земляками. Вони, як правило, принципові, а звідси і азарт, і кожна команда намагається будь-що виграти. Такий поєдинок відбувся в 1968 році в Львові між місцевими командами «Карпати» та СКА.  – Володимире Івановичу, Ви буваєте практично на кожному матчі за участю колишньої своєї команди, а зараз ФК «Закарпаття». Що можете сказати про нинішній футбол і той, коли вибігали ви разом із своїми партнерами на зелений газон ужгородського стадіону «Авангард»? – Багато чого помінялося. Тоді на домашні матчі приходило стільки уболівальників, що, як кажуть, ніде було яблуку впасти. Зараз стільки глядачів збирають матчі за участю ужгородського «Закарпаття» з грандами українського футболу, як-от: «Динамо» Київ, «Шахтар» Донецьк, «Дніпро» Дніпропетровськ, «Металіст» Харків та «Карпати» Львів. До того ж тепер у футболістів на перший план вийшли не патріотичні почуття, вболівання за свою команду, рідне місто, край, а як побільше заробити. Тому нині для багатьох гравців однаково, за яку команду виступати. Головне, щоб лише добряче платили. Тому і так виходить, що наші кращі гравці виступають за якісь інші клуби, а в складі головної команди Срібної землі – збірна світу. – У Вас, мабуть, як і в кожного гравця, були матчі, в яких запам’яталися забиті голи і про які Ви згадуєте з любов’ю і навпаки. – Безперечно. І все ж таки левова частина була тих, про які сьогодні варто згадати. А найбільше запам’ятався поєдинок із чернігівською «Десною». У цій грі я забив гол так званими «ножицями», тобто через себе. Такі м’ячі не можна забути. Вони з розряду хрестоматійних. На згадку приходять і моменти товариської гри з київським «Динамо» в 1972 році, коли головою забив м’яч прославленому голкіперу змс СРСР Євгену Рудакову. Тоді ми обіграли багаторазових чемпіонів та володарів Кубка СРСР із великим, до того ж принизливим, «сухим» рахунком 4:0. А за киян же грали такі гранди європейського футболу, як Олег Блохін, троє Володимирів – Соснихін, Веремеєв і Мунтян, Віктор Колотов, Анатолій Трошкін, і, звичайно, наш земляк, надійний стопер Стефан Решко. – Кажуть, що півзахист ужгородської «Говерли» – зразка 70-х років був одним із найдосконаліших і працював як швейцарський годинник. Наскільки це твердження відповідає дійсності? – Співати собі дифірамби якось негарно, але про наше тріо: Йосип Бордаш, Юрій Чирков і я багато було схвальних відгуків і від фахівців, і від преси. Багато тренерів хотіли нас бачити у своїх командах. У нас тоді виходило все: відбір м’яча, вчасне підстрахування партнера, організація атаки, підключення до неї. Юрій та Йосип вирізнялися тактичною грамотністю, високою технікою, надійністю, уміли дати точний пас і, головне, вчасно. Від гри півзахисту в той час залежав і тактичний малюнок усієї команди. Юрій Чирков – це своєрідний диригент команди. Завжди розсудливий, урівноважений. І не випадково йому чи не найбільше довіряли пов’язку капітана. Йосип Бордаш, як і Юра, в команді мав неабиякий авторитет. Сама присутність його на полі була гарантією стабільності, вселяла впевненість в партнерів. Міг дати точний діагональний пас на 30–35 метрів. Був штатним виконавцем штрафних ударів. Мав сильний, правильніше, гарматний удар. – Гадаю, що Володимир Пінковський своєю грою, добрим баченням поля, швидкісними даними, коректністю, з широким діапазоном дій тільки доповнював цей тандем. А, можливо, був, як мовиться, білою вороною? – (Cміється). Звичайно, ні. Нам вдавалося так грати, напевно, і через те, що розуміли один одного, як мовиться, з півслова. – Так що ніхто й ніколи з вас не був білою вороною. А, можливо, поза футболом? – «Докопалися» таки до свого. Юра випадав із нашого тріо тоді, коли ми з Йосипом хотіли «зметикувати» на трьох. Ні, Юра гроші давав на горілку, але практично ніколи не вживав. Та чого гріха таїти. Під час футбольних канікул, на весіллі чи на дні народженні ми з Йосипом собі дозволяли трохи розслабитись. Ось тоді Чиркову доводилося самому віддуватися за півзахист. Він із своїми прямими обов’язками завжди справлявся, адже хлопець міцний і ніколи не залишав товариша в біді (сміється).  – Цікаво, а кого Ви «вистрілили» зі своєї тренерської обойми? – За 30 із гаком років роботи дитячим тренером у мене було багато талановитих дітей. Взяти хоча б Івана Бучка, Василя Гомоная, Євгена Стерча (до речі, цього хлопця запрошували до київського «Динамо»), Олександра Хваста, Ярослава Ференича, Томаша Пфайфера-мол. та й багатьох інших. – На відміну від Юрія Чиркова, який працював із дітьми та дорослими командами, Ви лише готували для різних команд молоду зміну. Чому? – Ось на це запитання дуже важко відповісти. До того ж, працювати дитячим тренером – це з одного боку почесно, а з другого – велика відповідальність. Та все має початок і кінець. Років 35–40 я ніколи не думав, що колись закінчу футбольну кар’єру, а тут потрібно вішати на гвіздок і тренерський костюм... – Я впевнений, що Ви їх виведете їх у майстри і знову наберете «жовторотиків». Р.S. На жаль, до свого 70-річного ювілею так і не дожив. Важка хвороба. Не стало чудової Людини, гарного Футболіста, доброго дитячого Тренера й порядного сім’янина 9 лютого 2014 року. Поховали його неподалік рідної оселі, на Оноківському кладовищі, де вже вічним сном спочивають його партнер по ужгородській «Говерлі-72» воротар Іван Ковач, а також мс СРСР Михайло Форкаш та арбітр ФІФА Валерій Онуфер. А через півтора місяці, не питаючись нікого, за В. І. Пінковським на кладовище «пішов» й капітан команди Юрій Чирков. До речі, 7 листопада відбувся II традиційний турнір пам’яті Володимира Пінковського, який пройшов у мікрорайоні Доманинці. За почесні призи вели боротьбу юні футболісти 2002 р.н. і молодші. Переможцем турніру стала команда НВК «Гармонія». Друге місце в команди с.Невицьке, третє – ФК «Колосок» (ДЮСШ «Колос»). Четверте і п’яте місця посіли команди с.Оноківці та ФК «Віанор» Ужгород. Організатор турніру – Олександр Мошкола. На змаганнях була присутня донька Володимира Пінковського Марина Карпинець, яка взяла участь у нагородженні учасників. Нагадаємо, що цьогоріч за ініціативи Володимира Мухлиніна з 4 по 7 серпня пройшов ІІ міжнародний турнір, у якому взяли участь ДЮФК «Бронька», ДЮШФ «Зінедін», СДЮСШОР Ужгород, ACS «Tatra Brasov» (Румунія). | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |