Кажуть, що людина живе доти, доки її пам'ятають. А пам’ятати про Василя Васильовича Бабича, який працював на багатьох відповідальних роботах у спортивній родині Закарпаття ми просто не маємо права. Чому? Бо те все, що він зробив не тьмаріє, а назавжди залишається у пам’яті.
 

1. Пригадую 1999 рік, коли разом із ним (В. Бабич у цей період працював начальником управління молоді та спорту ОДА, а я завідувачем відділом обласної газети «Новини» Закарпаття — В. Г.) та заступником голови облдержадміністрації П. Токарем готували грандіозне свято до 100-річчя «найсильнішої людини ХХ-го століття — американська газета «Нью-Йорк таймс» («TheNewYorkTimes») нашого земляка із Білок Івана Федоровича Фірцака (Кротона). Для того, щоб спорудити сцену та 4 помости для проведення змагань із важкої атлетики потрібно було чимало лісу. Це питання ми вирішили у Довгому. А вирішив це питання Василь Васильович через колишнього гравця ужгородського «Закарпаття» та харківського «Металіста» Івана Леднея з Довгого, який у той період працював у ДП "Довжанське лісомисливське господарство”.
 

2. Знайти спільну мову з потрібними людьми — це теж неабиякий хист для людини. Пригадую поїздку з ним на всеукраїнську спартакіаду школярів у Київ. Із залізничного вокзалу добратися до Броварів, де проходили змагання, не так просто, тим більше, що із нами було ще 30 дітей. Василь Васильович набрав номер начальника команди ФК «Динамо–3» нашого земляка Михайла Комана і попросив Михайла Михайловича організувати автобус для закарпатських дітей. Через дві години ми всі на з комфортабельного автобуса милувалися краєвидами столиці.
 

3. Попасти на змагання з гірськолижного спорту на гору Драгобрат у листопаді не так то просто. Туди курсують лише «ГАЗ-66» та «УРАЛ». Василь Васильович вирішив поїхати на своєму власному «джипі» і ми ризикнули. Таки класним водієм він був. Захоплююча подорож (Ужгород — г. Драгобрат — 300 км) із пригодами тривала 6 годин із гаком.
 

4. Арбітр ФІФА Валерій Онуфер (на жаль, його теж уже нема серед нас), який разом із Василем Бабичем (суддя національної категорії), обслуговували не один принциповий поєдинок за участю футбольних елітних команд, про свого напарника свого часу мовив: «З Василем мені було легко працювати, бо один одного розуміли, як кажуть, із півслова. Правда (сміється), його інколи не розуміли самі футболісти, коли він із ними говорив на місцевому діалекті. А взагалі, Вася був принциповим і об’єктивним арбітром. Таким він був і у повсякденному житті».

5. У всі часи попасти до спортивного залу в ужгородський СК «Юність» було проблемно. У кінці 80–их рр., коли працював в облтелерадіокомітеті, то при цій організації створив футбольну команду, яку назвали «Журналіст». У літній період в основному грали, тренувалися на стадіоні «Авангард», де директором був Ігор Русанов із яким я швидко знайшов спільну мову і до цих із ним підтримуємо дружні відносини. А ось у зимовий період захотілося пограти у теплому залі. Вирішив зайти до директора ДЮСШ «Гарт» Василя Бабича і попросити у нього дозвіл бодай двічі на тиждень пограти футболістам футбол у спортзалі. Із кабінету земляка я вийшов задоволений і усміхнений, бо отримав не лише дозвіл, але й порцію цікавих і дотепних бувальщин.
 

6. На початку квітня 1997 року київське «Динамо» у Києві приймало мюнхенський ФК «Баварія» (Ліга європейських чемпіонів). До нашої столиці на цей матч також їхала збірна ветеранів Угорщини, яка наступного дня (5 квітня) повинна була провести товариський матч у Кончі–Заспі із збірною ветеранів України. Губернатор Закарпаття доручив В. Бабичу супроводжувати угорців до Києва і назад. Із ним ми поїхали у Чоп, де зустріли автобус із угорцями й поїхали до Києва. Уже у Кончі–Заспі від земляків Михайла Комана та Ференца Медвідя взнав (обидва тоді працювали відповідно у ФК «Динамо» та ПФЛ України), що до Києва прилетів і один із кращих футболістів світу Ференц Пушкаш. Я розповів про цей факт Бабичу. До товариського поєдинку між збірними ветеранів України та Угорщини залишалася добра година, коли Василь Васильович запропонував мені пройти до вестибюля навчально–тренувальної бази «Динамо». Я відразу впізнав наших земляків Михайла Комана, Ференца Медвідя та Йожефа Сабо, які щось жваво обговорювали. Четвертим був Ференц Пушкаш, який ростом був, як і наш Михайло Коман. Йожеф Сабо відразу мені сказав, що маю 10 хвилин аби взяти інтерв’ю від гостя. Інтерв’ю вийшло трохи «кострубатим», бо Пушкаш говорив швидко, а Сабо не встигав за ним мені перекладати. Але головним було інше. Мені В. Бабич допоміг не лише зустрітися із світовою «зіркою» футболу, але й поспілкуватися. До речі, одне із моїх запитань до колишнього гравця збірної Угорщини та Іспанії, а також мадридського «Реалу» було: — Як Вам учорашній матч між «Динамо» та «Баварією». Пушкаш щиро усміхнувся і мовив:
 

— Учора побачив аж 6 шість чудових голів (гра завершилася внічию — 3:3). А ще угледів чудового українського гравця Шевченка, котрий у ворота гостей провів два голи. Він мені нагадує вашого Блохіна. Впевнений, що Андрій у майбутньому теж стане «зіркою» футболу. У нього є усі задатки…».
 

7. Висновок із шести фактів попросив зробити арбітра всесоюзної категорії, мс СРСР Томаша Пфайфера. На моє запитанням: «Що можете згадати про Василя Бабича», Томаш Йосипович відповів тезисно: «Він був, як кажуть, «душею колективу», завжди усміхнений, доброзичливий, прямий, відвертий, а у потрібний момент міг завжди підкласти своє плече. Одне слово, гарним був чоловіком….».

 

Наша довідка: Василь Васильович Бабич народився 15 травня 1954 року в селі Заріччя Іршавського району. Арбітр національної категорії з футболу (1994 рік). Розпочинав свою спортивну кар’єру футболістом. Перший тренер – Омелян Мартин із Іршавської ДЮСШ
 

1971–1975 рр. – навчання в Київському державному інституті фізкультури.
 

1973 р. – у складі іршавського «Механізатора» В.Бабич став володарем Кубка чемпіонів ЦР ВДСТ «Колос» ( команда Іршави захищала честь Укрради ФСТ «Колос»).
 

Певний період грав за юнаків київського «Динамо», а відтак провів кілька поєдинків за «дубль». Тренером київських резервістів у той час був Євген Котельников.
 

1975–1985 рр. — тренер–¬викладач з футболу в Іршавській ДЮСШ. Разом із ним готували юне покоління футболістів також колишні гравці київського «Динамо», змс СРСР Михайло Михалина та Василь Турянчик.
 

1985 р. – інструктор навчально–¬спортивного відділу облспорткомітету.
 

Із 1986 р. почав обслуговувати футбольні матчі, спочатку на першість району, області, серед аматорських колективів, а відтак другу (1987 рік), першу й поєдинки за участю команд вищої ліг. А допомогли опанувати йому це футбольне ремесло іршавчани Юлій Керечанин та Василь Попович.
 

1988–1989 рр. – начальник команди «Закарпаття» (Ужгород).
 

1990–1992 рр. – працював спочатку завучем, а відтак і директором ужгородської ДЮСШ «Трудові резерви».

1992 рік – очолив одну з найбільших в області спортивних організацій – ОСК «Гарт» і паралельно став директором ужгородського СК «Юність».
 

20 березня 1994 року дебютував у ролі головного арбітра вищої ліги в (ФК «Буковина» – ФК «Торпедо» Запоріжжя— 1:2. Усього провів 208 ігор у вищій лізі (137 – головний арбітр і 71 – помічник головного арбітра). Це другий показник після його ровесника Валерія Онуфера (278 в елітному дивізіоні в ролі головного судді й 62 – як лайнсмен). 3. О.Теметєв – 183 (125 і 58) і 4. С.Селменський – 180 (95 і 85).
 

У 1999 р. очолив управління з питань фізичної культури і спорту ОДА, однак через рік відбулася його реорганізація й у вересні 2000 року звільнився за власним бажанням.
 

Після завершення суддівської кар’єри не відійшов від футболу, а став інспектором ФФУ у ІІ– лізі першості України.

Певний період працював директором ужгородського стадіону «Авангард», відтак – директором ОДЮСШ «Спартак» із літніх видів спорту.
 

Останніми роками В. В. Бабич серйозно хворів. Проживав на дачі. На своє 60–річчя зустрічав гостей (до нього автор матеріалу завітав із членами обласного відділення НОК України І. Риляком, С. Негером, а також В. Дем’яном тощо) на інвалідному візку. Багато курив. Нікому не скаржився, переносив негаразди стійко, до того ж намагався фіглювати, розповідав один за одним цікаві епізоди з життя. І в інший світ пішов дуже скромно, з гідністю справжньої людини.
 

Не стало В. В. Бабича 10 червня 2018 року. Його поховали на кладовищі у його рідному селі Заріччя, що на Іршавщині.
 

Рівно рік нема серед нас гарного і життєрадісного батька, чоловіка, друга…. Сумно. Нехай йому рідна земля буде пухом.

голова обласного відділення Асоціації спортивних журналістів України.