До книги «Закарпатський футбол від витоків до сьогодні», яка повинна побачити світ в ювілейному році (у 2018 році крайовому футболу — 125 років) вміщено й кілька матеріалів про футболістів-легіонерів, які за команди майстрів Закарпаття відіграли 100 і більше календарних ігор. Рекордсменом серед них є В. Мартиненко, який у складі ФК «Закарпаття» Ужгород провів 351 офіційний матч і став автором 117 голів.
 

…Чимало провідних футболістів подарував нам Крим. Згадайте лишень О. Євтушка, А. Несмачного, О. Пестрякова, О. Леженцева. Наш герой матеріалу В. Мартиненко теж належить до когорти цих талановитих атлетів. Вихованець кримського футболу по-справжньому “розкрився” в ужгородському “Закарпатті”.
 

Хто бодай раз бачив на зеленому газоні цього обдарованого форварда, зрозумів, що чимало уболівальників ходили на футбольні спектаклі, аби саме насолоджуватися грою В. Мартиненка, який завжди був націлений на ворота суперника. У нього була своєрідна, притаманна тільки йому манера гри. Він умів легко пройти захисні редути суперників і нанести точний удар по воротах. Швидкий дриблінг і силове єдиноборство, легко міг обіграти одного, а інколи й двох-трьох захисників, а тоді попереду був тільки голкіпер сам на сам із хитрим форвардом — усе це було в арсеналі нападника ужгородської команди. Як він виходив із таких ситуацій — про це красномовно “говорить” статистика щодо кількості забитих ним м’ячів. Не випадково Василь один із закарпатців, який є членом «Клубу бомбардирів імені Євгена Дерев’яги”, куди входять кращі голеадори 2-ої ліги першості СРСР. Крім того, кримчанин разом із закарпатцями Яношом Габовдою, Миколою Русином-ст, Іваном Гецком та Матвієм Бобалем-мол. входить до престижного списку «сотників» (гравці, які за команди майстрів забили 100 і більше голів), який очолює володар «Золотого м’яча» змс СРСР Олег Блохін (зіграв 432 матчі і став автором 211 голів).
 

В. Мартиненко 5 разів був кращим бомбардиром «Закарпаття»: 1983 рік — 16 м’ячів, 1984 та 1985 рр. — по 14, 1987 р. — 16 й 1988 р. — 18 голів.
 

Протягом 22 сезонів (1975-1997 рр.) у командах майстрів зіграв 617 матчів і провів у ворота суперників 183 м’ячі (117 — «Закарпаття”, 39 — “Атлантика” Севастополь, 2 — “СКА-Карпати” Львів, 4 — “Таврія” Сімферополь, 20 — ФК «Хатван» (Угорщина) та один у кубку СРСР. Словом, наш ювіляр встановив відразу два рекорди: по–перше, відіграв найбільше офіційних ігор та забив найбільшу кількість голів за команди майстрів.
 

Наша довідка: Василь Володимирович Мартиненко народився 4 грудня 1957 року у кримському місті Нижнєгорськ (Автономна Республіка Крим). Форвард. Як сам зізнається Василь, ніякі спеціальні дитячо-юнацькі спортивні школи не закінчував, а почав грати у футбол, як і всі діти — змалку. Стадіонами для них служили пустирі, пасовища, інколи шкільні волейбольні та баскетбольні майданчики. А першим своїм учителем вважає відомого фахівця, екс–гравця московської армійської команди ЦБЧА зт СРСР Сергія Шапошнікова в якого навчався футбольним азам три роки (1975-1977 рр.). До речі, цей відомий фахівець свого часу тренував СКА Львів, де за «основу» грало половина закарпатців (С. Варга, І. Лендєл, Т. Пфайфер, І. Секеч, А. Шандор, А. Барон).

1974 рік — гравець збірної команди АР Крим серед школярів 1957 р. н..

1975 рік — В. Мартиненко став членом збірної України, котру тренував відомий у минулому футболіст, а відтак і тренер, змс СРСР (1945 рік), зт УРСР (1961 рік) Антон Ідзковський. У цьому ж році українці у всесоюзній першості здобули бронзові нагороди.

Після цього 18-річного юнака запросили у табір сімферопольської “Таврії”. Але з нею він лише тренувався, а в оренді перебував у ФК “Титан” (Арм’янськ), що грав у чемпіонаті УРСР серед КФК.

1976 рік — гравець резервістів сімферопольської “Таврії”.

1977 рік — за «основу» ФК «Таврія» Василь провів 19 матчів і став автором двох голів. Команда цього року в 1–ій всесоюзній лізі зайняла високе 3–тє місце. Малу бронзову медаль було вручено й Мартиненку.

1978 рік (1–ше коло) — виступав за ФК «Атлантика» Севастополь.

1978 рік (2–ге коло) – 1979 рік (1–ше коло) — гравець ФК «Таврія» (1-ша ліга, першість СРСР).

1979—1981 рр. — протягом цих років знову захищав кольори ФК «Атлантика» Севастополь.

1982 р. — кримчанин перебував у складі ФК “СКА-Карпати” Львів (1-а ліга, першість СРСР).

1983—1990 рр. — 8 сезонів виступав у футболці ужгородського “Закарпаття”.

1990—1992 рр. — свою футбольну кар’єру В. Мартиненко продовжив у сусідній Угорщині, де спочатку грав за команду міста Хотвон, що неподалік Будапешта (2–га ліга першості країни). а у 1993 році став гравцем третьолігівської команди “Бахтаороньгаза” з однойменного угорського міста.

1994-1995 рр. — два футбольні сезони, а відтак і завершив свій зарубіжний вояж В. Мартиненко у ФК “Бірі”, котрий спочатку виступав на першість району, а через 2 роки — у чемпіонаті Сату-Саболчської області.
 

У 1995 році головний тренер ужгородського “Закарпаття” М. Бобаль-ст. запросив В. Мартиненка до свого колективу граючим тренером. Протягом двох сезонів (1995—1997 рр.) 40-річний колишній грізний форвард зіграв ще 35 матчів і записав до свого активу 7 м’ячів.
 

Із 1998 року — по сьогодні В. Мартиненко працює дитячим тренером ужгородської ДЮСШ №1. Паралельно грає за команду ветеранів ”Говерла” та «Динамо» Ужгород.
 

Ексклюзивне інтерв’ю:
 

— Вважаю себе закарпатцем, — розпочав свою розповідь Василь Володимирович, — хоча й народився в Криму. У цьому році відзначив ювілей (2017 рік) — 60-річчя від дня народження. З них 34 роки — корінний ужгородець, адже із 1983 року все моє свідоме життя пов’язане з цим напрочуд красивим краєм (сміється) і більше ніде так довго не затримувався.
 

— І все ж кого вважаєте своїм першим тренером? Невже до Шапошнікова у вас не було когось із старших, аби бодай показували вам як правильно бити по м’ячу, як його зупиняти, віддавати точний пас тощо.
 

— Я ріс у футбольній сім’ї. Мій батько свого часу грав за керченський “Океан”, який виступав у тій самій лізі, що й ужгородська “Верховина”. Він теж був форвардом. До речі, його запрошував у московський “Спартак” сам корифей тренерської радянської школи, змс та зт СРСР, екс-форвард московського “Динамо” Костянтин Бесков. Мій батько і був тим першим моїм дитячим наставником, котрий привив мені любов до “гри мільйонів”.
 

— В яких дитячих командах і цікавих турнірах брали участь?
 

— Про все не розповіси. Бо свого часу виступав за шкільну команду, збірну школярів району, Республіки Крим, УРСР. Цікавих і престижних турнірів було дуже багато. Один із них — це всесоюзні змагання на кубок “Золотий колос”, котрий був заснований для сільських команд і розігрувався з 1967 року. Тільки в 1974 році на старт вийшло понад 50 тисяч колективів. Послідовно проходили районні, обласні, республіканські змагання. Наша команда виграла зону й поїхала на всеукраїнські ігри до Дніпропетровська. Та на фінальні ігри не потрапили. Саме тут був один із тренерів сімферопольської “Таврії” Леонід Яровий, котрий і запросив мене до головної команди Криму.

У 1977 році сімферопольці зайняли 3–тє місце у першій всесоюзній лізі, поступившись срібному призеру (ФК “Пахтакор” Ташкент) 3 очками, а переможцю (ФК «Спартак» Москва) — 5. До речі, сімферопольці в тому сезоні грали просто чудово. Вони один матч виграли в “Пахтакора” (2:0), а другий завершився бойовою нульовою нічиєю. Правда, москвичам в одному поєдинку поступилися (1:3), а вдома зіграли внічию (2:2). Потрібно сказати, що тоді за москвичів виступали такі гравці–гранди, як воротар Р. Дасаєв та О. Прудников, В. Хідіятулін, В. Самохін, О. Романцев, Є. Ловчев, С. Шавло, Ю. Гаврилов, М. Булгаков, Г. Ярцев, Ф. Черенков, котрі пізніше склали «кістяк основи» збірної СРСР. Про це веду мову через те, що “Таврія” в той період теж була на висоті. Як тепер пам’ятаю, вшанування нашої команди, яке відбулося у щойно відкритому драматичному театрі, що поруч із “білим домом” АР Крим у Сімферополі. Я отримав свою малу бронзову медаль, котра й тепер зберігається у моєму сімейному архіві.

Наступного року, після першого кола мене запросили до севастопольської “Атлантики”. Я дав згоду. Однак відіграв там лише перше коло і знову опинився в Сімферополі. У цей період “Таврія” переживала становлення. Зміна поколінь завжди проходить болісно. Навіть поміняли головного тренера. Ним став Борис Батанов. У 1978 році нам вдалося зайняти лише 8–ме місце у підсумковій турнірній таблиці. Але на згадку прийшов один курйозний випадок. Ми грали в Ашхабаді проти місцевого “Колхозчі” (ця команда займала останнє місце й повинна була “вилетіти” в нижчий клас, однак першу лігу розширили з 20 до 24 команд і «колгоспники» залишилися). Удома ми від них виграли з “сухим” рахунком 2:0. Після чергової атаки господарів наш голкіпер В. Юрковський зловив м’яч, а їхній форвард чомусь опинився за воротами й продовжив там лежати на землі. Всі вийшли до центра поля, а Віктор покотив м’яч по газону. Тут нападник без дозволу арбітра вибіг із-за воріт, відібрав від нашого голкіпера м’яч і забив гол. Гм, суддя показав на центр поля. Ми тоді програли аутсайдерам із мінімальним рахунком 0:1. До речі, в 1977 році ми двічі ашхабадців переграли з однаковим результатом 4:0. За “Таврію” провів і перше коло 1979 року, однак знову мене запросили до Севастополя, обіцяючи квартиру. Я погодився. Справді, наступного року я житло отримав і відіграв за “Атлантику” ще два футбольні сезони.
 

— Кілька слів про цю команду?
 

— Кольори цього самобутнього колективу захищав 4 футбольні сезони. У дебютному для мене році севастопольці зайняли в підсумковій турнірній таблиці лише 12-те місце, а ужгородці — 16. Того року ми двічі обіграли “Говерлу” (2:0 та 1:0). Єдиний і вирішальний гол в Ужгороді провів саме я. У 1980 олімпійському році ми намагалися грати таки по-олімпійськи, однак, хоч і був помітний прогрес, завершили сезон лише на 9–му місці.

Наступного року севастопольці ще піднялися вище — почесне 5-те місце. Зі мною за “Антлантику” також грав В. Маркович із Хуста.
 

На початку 1982 року головний тренер львівського СКА “Карпати” Микола Самарін запросив мене до себе. Команда з міста Левів тоді виступала в І-ій лізі на першість СРСР. І я, звичайно, знову вирішив себе провірити у вищому за класом колективі.


 

— Кілька слів про одного з метрів тренерського корпусу СРСР С. Шапошнікова. Під його керівництвом грало чимало вихованців закарпатської школи футболу.
 

— Це напрочуд талановитий тренер. Він суворий, вимогливий і в той же час справедливий. Він був для нас усіх, як батько, а серед своїх колег користувався великим авторитетом. Учасник Великої Вітчизняної війни.
 

Правда, не лише від Шапошнікова був у захопленні. Мені імпонував ваш земляк, талановитий фахівець Іштван Шандор, який тренував ужгородське «Закарпаття». Скажу відверто: успіх і стабільність футбольного колективу залежить насамперед від наставника. Бо саме він може своїм безпосереднім прикладом “зліпити” бойовий і наполегливий футбольний колектив, котрий здатен вирішувати ті завдання, які перед ним стоять. Із Іштваном Дьєрдєвичем практично всі розумілися з півслова, як на полі так і поза ним. Тому-то і не було в нас отої частої зміни виконавців, яка є тепер. Стабільність — це високий професіоналізм керівника і людські відносини з підлеглими.
 

— Ви — форвард. Тому хотілося б поговорити про голи. Особливо про ті, які називають хрестоматійними. Чи оформляли хет-трики, а, можливо, й покери?
 

— Щодо покеру, то в командах майстрів не забивав. В аматорських — хоч відбавляй. А ось хет-трик оформив у 1988 році, коли ужгородці грали у Луцьку проти місцевого “Торпедо”. І це не дивлячись на те, що ми вдома їм поступилися з мінімальним рахунком 1:0.
 

— Були захисники, котрі могли вас нейтралізувати?
 

— Якщо є вправні форварди, то мусять бути й захисники. Ніколи не забуду Валерія Богуславського, котрий захищав кольори чернівецької “Буковини”. Його практично не можна було пройти. По-перше, у грі чіпкий, жорсткий, але ніколи не порушував правила. Він, як “приклеїться”, як та риба-прилипала, то відірватися від нього можна лише тоді, коли тебе замінять. І взагалі, практично в кожній грі зі мною хтось грав персонально.
 

— До речі, ви 5 років відіграли в Угорщині. А хто із закарпатців разом із Вами був?
 

— У ФК “Хотвон-Деко” зі мною грали воротар Ігор Надь та Йосиф Кароль із Вілка. У “Бірі” — Володя Вачіля та Олег Яворів.
 

— Ви не жалієте себе, що стільки років віддали футболу?
 

— Аніскільки. Хоча були не лише рожеві дні, але й болісні травми. Скажімо, в 1975 році, коли грав за “дубль” сімферопольської “Таврії”, в одному з матчів мені захисник переломив ногу. У другому епізоді — захисник пішов «прямою ногою» і знову кілька місяців пролежав у лікарні. У 1986 році ми грали у Вінниці, де мені умудрилися понівечити менікс.
 

У даний час Василь Мартиненко зі сім’єю проживає в Ужгороді й продовжує працювати дитячим тренером. Чимало його вихованців нині виступають за команди майстрів, а окремі із них уже теж стали вмілими тренерами.
 

Шановний ювіляре, безперечно, перші теплі й найщиріші вітання Вам адресували найдорожчі люди — дружина Йолана, син Василь та 6–річна внучка-щебетушка. Отож, багаточисельна армія вболівальників вашого таланту, ваші колишні й нинішні партнери, вихованці, друзі зичать Вам міцного здоров’я, родинного затишку, матеріального достатку та усіляких земних гараздів.
 

Особисто автор цих рядків хотів би побажати ювіляру, щоб він прожив стільки років, скільки забив голів, виступаючи лише за ужгородське «Закарпаття» (за 117!!!). А там буде видно.…

голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.