Першого червня 1959 року в Києві на стадіоні ім. Микити Сергійовича Хрущова, нинішньому НСК «Олімпійський», грався унікальний матч.

 

У гості до київських динамівців приїхали футболісти знаменитого лондонського «Тоттенхем Хотспур» на чолі зі своїм капітанам, одним із найкращих плеймейкерів того часу Денні Бланчфлауером. Це був міжнародний товариський матч. Хоча УЄФА вже проводило єврокубкові турніри, але радянські команди, і перша з них – «Динамо Київ», почали брати в них участь лише в середині 60-х років. Незрозуміло, із яких міркувань вище спортивне начальство в Москві ухвалило рішення, що англійцям їхати саме до Києва, у динамівців справи в турнірній таблиці не дуже тоді ладналися, і кар'єра їхнього головного тренера Олега Олександровича Ошенкова була під загрозою. Можливо, якраз результат із представниками футболу «загниваючого капіталізму» й мав визначити його долю. Ошенков усе це розумів і в матчі зі «шпорами» зіграв у свій «ва-банк». Він поставив до стартового складу невідомих новачків, і, як водилося в «Динамо» ще з кінця 40-х років, закарпатців: 20-річного воротаря Андрія Гаваші, зовсім хлопчика 19-річного Йосипа Сабо (так тоді в протоколах ігор писали його ім'я) й найбільш «досвідченого» серед цієї трійки – 24-річного Василя Турянчика. Хоча кияни і програли біло-синім із Лондона 1:2, Ошенкова відразу не чіпали, а зняли буквально за місяць, коли «Динамо» поступилося московському «Локомотиву» з великим рахунком 0:3. В'ячеслав Соловйов, який прийняв «Динамо» після Ошенкова, не посадив новачків-закарпатців на лавку запасних, а залишив в основі.

 

 

Звідки Ошенков знав Турянчика? Дуже просто. Разом із Олександром Пономарьовим він ще був тренером збірної СРСР класу «Б». Так у ті роки називалася Перша ліга, відповідно, Вища ліга – клас «А». Саме у класі «Б» в ужгородському «Спартаку» грав Турянчик уже 6-й сезон. Щоправда, з перервою на «службу в армії», тобто грою у львівському ОБО (ОБО – окружний будинок офіцерів, так дурнувато називалися команди військових округів, зокрема Прикарпатського зі штабом у Львові, поки й не перейменували на СКА – спортивний клуб армії). Причому грав на різних позиціях: від захисника до форварда, як того вимагала ситуація в команді. До речі, досвід гри в нападі стався в нагоді Василю. Він і в «Динамо» забивав голи. Не так, щоб дуже часто, головне вирішальні. Давайте згадаємо. 1961 рік, динамівці на чолі із Соловйовим у Москві грають із чинними чемпіонами – торпедівцями на чолі з Масловим, Щоб відібрати золото у «автозаводців», «біло-синім» достатньо було зіграти й унічию. Але такі «полегшуючі» умови зазвичай шкодять фавориту. Так сталося і того разу. Воротар киян Олег Макаров, який помилявся рідко, несподівано пропустив доволі легкий м'яч після удару Слави Метревелі. І все йшло до того, що торпедівці золота не віддадуть. Але психологічна мобілізація киян зіграла вирішальну роль. Лобановський подав свій знаменитий кутовий, м'яч потрапив до Серебяникова, але той несподівано для захисту москвичів не вдарив по воротах, а скинув ще далі на центрального захисника Турянчика, який прибіг до штрафного майданчика суперників. У запалі боротьби Василь опинився спиною до воріт «Торпедо», але прийняв єдине вірне рішення – вдарив м'яча зльоту у стрибку через себе. Гол був настільки красивим, що Турянчику аплодували стотисячні «Лужники». Наступний вирішальний гол на його рахунку, вже коли «Динамо» керував уже нещодавній суперник – Віктор Маслов. Це сталося в рік першого в історії «Динамо» «кришталево-золотого дубля», в 1966 році, коли їм вдалося «покласти» золоті медалі до кришталевого Кубку СРСР. У фінал Кубка того сезону, і знову проти торпедівців, вивів єдиний гол у півфіналі у ворота мінських динамівців. Гол, який забив Турянчик.

 

 

Взагалі співдружність тренера «Динамо» Маслова та капітана команди Турянчика принесло новацію до тактичних схем радянського футболу. Приміром, футбольний світ уже кілька років, як відійшов від класичної схеми «дубль-ве» до бразильської 4-2-4. Відтягнутим назад форвардом серед бразильських зірок став відомий потім тренер Маріо Загало. Але в 1966 році на чемпіонаті світу його майбутні переможці – англійці свідомо наситили середину поля гравцями, відтягнувши з нападу креативного Боббі Чарльтона, а центральну вісь півзахисту «підпирав» опорник, капітан команди Боббі Мур. Тобто схема з 4-2-4 перетворилася на 4-4-2. Але Маслов у Києві до цієї системи прийшов самостійно, ще до чемпіонату світу. І таким першим опорником у СРСР якраз став Василь Турянчик. Маслов, схильний до піднесено-романтичним епітетів, назвав Турянчика «хвилерізом». Так і закріпилася тоді ця назва за позицією опорного півзахисника.

 

Що цікаво, звично вікових футболістів переводять із нападу все глибше і глибше до оборонних рубежів своїх воріт. Новатор Маслов не побоявся зробити зворотний крок – адже Василю вже було за 30, а його, центрального захисника, висувають уперед. Напевно, причиною тому були його якості як гравця: окрім сміливості, швидкості, чіпкості, вміння першим зустрічати атакуючого суперника й керувати захисними порядками своєї команди, Турянчик добре бачив поле, тобто був здатний організувати швидку контратаку, повноцінно брати участь у ній і, як ми вже переконалися, результативно завершувати її.

 

Після завершення кар'єри футболіста Турянчик, який не любив суєти великих міст, повернувся до рідного Закарпаття. Тренував дорослі й дитячі команди Ужгорода, Іршави, Мукачева. Саме у цьому місті він зараз і живе, зрідка навідуючись до Києва, щоб зустрітися зі старими бойовими друзями по «золотим» командам Соловйова та Маслова.

Джерело