Восени 1944 р. на Закарпатті було проголошено Закарпатську Україну. Це державне утворення проіснувало лише до липня 1945 р., коли відбулося возз'єднання з УРСР. Вже 31 травня Народна рада створила Тіловиховний Союз, а протягом червня 1945 р. почала свою діяльність і футбольна секція, під егідою якої був проведений перший чемпіонат області і була створена нова футбольна команда — «Спартак-Ужгород». Першим чемпіоном України у 1946 р. стала саме ця команда, яка була укомплектована із футболістів різних місцевих клубів. До успіхів «Спартака» долучився ще й мукачівський «Більшовик», який став чемпіоном республіки 1947 р.
 

Таким чином у перші повоєнні роки Закарпаття стало одним із провідних футбольних регіонів України. Саме це покоління гравців й поклало початок так званій «закарпатській футбольній школі». Адже, крім збережених кадрів та ігрових навичок, закарпатські спортсмени мали доволі хороший вишкіл у чехословацькій та угорській професіональних лігах, в яких вони мали можливість виступати в міжвоєнний період.

 

Характерною особливістю перших повоєнних років в радянському футболі став прихід у найсильніші клуби країни великої кількості талантів із Закарпаття (з 1948 до 1991 рр. у клубах вищої ліги СРСР грали понад сто закарпатців!). Керівництво столичного клубу «Динамо-Київ» у 1948 р. прийняло рішення про омолодження своєї команди, яке було передбачено здійснити, насамперед, на базі закарпатського футболу. Справа в тому, що тоді, в роки після війни, кваліфікованих гравців в країні було небагато. У цей період складно було зібрати сильну команду, підбирати необхідних виконавців. Закарпаття війна зачепила меншою мірою й молодь могла відносно вільно займатися фізкультурою, тому звідси почали запрошувати гравців провідні команди. Центральний захисник «Спартака» Георгій Лавер був відомий як перший представник цієї групи футболістів, що поповнила «Динамо» (Київ). Свій перший матч за столичну команду він зіграв 21 липня проти московського Торпедо». А після нього, ще влітку та восени 1948 р. до Києва переїхала грати ціла плеяда молодих закарпатських футболістів, а саме: Янош Фабіан, Дезидерій Товт, Ернест Юст, Михайло Коман, Михайло Михалина, Золтан Сенгетовський, Василь Гажо, Золтан Дьерфі-молодший і Василь Годнічак. Чудове динамівське поповнення із Закарпаття володіло зовсім іншою футбольною культурою і менталітетом. Хлопці відрізнялися міцним здоров'ям, хорошою європейською школою футболу, заснованою на чудовій м'якій роботі з м'ячем і грунтовній тактиці. І зовсім невипадково, що кияни з їх активною участю вже в 1949 р. стали переможцями чемпіонату СРСР з футболу серед дублюючих складів команд першої групи. Але основна команда все ще залишалася в другій половині турнірної таблиці.

 

Доля цих закарпатців в столиці склалася по різному. Майже половина з них, після проведених в вищому ешелоні декількох успішних сезонів повернулася в Ужгород, а сам Лавер свою ігрову кар'єру продовжив у мінському «Динамо». Переломним для киян став 1951 р., коли колектив очолив ленінградець Олег Ошенков. Він запросив до основного складу нових виконавців, серед яких був і молодий мукачівець Тиберій Попович. У тому сезоні команда міцно закріпилася в середині турнірної таблиці. А в 1952 р., коли в зв’язку з підготовкою збірної СРСР до Гельсінкської літньої олімпіади чемпіонат проводився в одне коло і всі матчі були зіграні в Москві, київське «Динамо», вдруге в своїй історії посіло друге місце, пропустивши вперед лише московський «Спартак».

 

«Динамівці» (принаймні деякі з них), починаючи з початку 50-х років постійно брали участь в навчально-тренувальних зборах та неофіціальних, в тому числі і міжнародних зустрічах збірної СРСР. Крім того, кияни успішно зарекомендували себе, коли у 1952-1953 рр. вдало провели цілий ряд матчів за кордоном з одноклубниками із колишніх соціалістичних країн, а 6 вересня 1953 р. в Києві на республіканському стадіоні імені М.С. Хрущова на 13:1 розгромили індійську команду « Клуб Східна Бенгалія» (Калькутта). У липні наступного року вихованці Ошенкова на тому ж стадіоні здобули перемогу над збірною Норвегії (5:2), у серпні — здолали національну команду Болгарії (1:0), у вересні — у складі другої збірної СРСР, на своєму полі на 3:0 перемогли другу збірну Угорщини, а у липні 1955 р. з рахунком 18:0 виграли проти збірної Лівії.

 

Однак, головним тріумфом «динамівців» першої половини 50-х років стало завоювання 20 жовтня 1954 р. найпочеснішого клубного футбольного призу — Кубка СРСР. Недооцінити цю перемогу неможливо, так як вперше володарем кубка став не російський клуб! На шляху до фіналу кияни здолали вільнюський «Спартак» (4:2), московський «Спартак» (3:1) і ЦДКА (3:1 у додатковий час), а також ленінградський «Зеніт» (1:0 у додатковий час). У фіналі кубка на московському стадіоні «Динамо», киянам протистояв єреванський «Спартак». Матч проходив при сильній зливі та тумані, проте всеодно кияни змогли здолати опонентів і здобути цю надважливу перемогу (2:1).

 

Динамівці завезли дорогоцінну чашу додому і миттєво вирушили із візитом на Захід, до сусідньої Польщі, на три товариські матчі. Вони закінчилися із перемінним успіхом: один раз святкували поляки (0:5), один поєдинок закінчився внічию (1:1), і одну перемогу здобули кияни (5:3). Різниця м'ячів при цьому була негативною — 6:9. Однак, перемога у Кубку СРСР дала міцний поштовх розвитку динамівського і взагалі усього українського футболу. З київською командою почали рахуватися і гравців почали викликати до різних збірних команд. Так Михайло Михалина, Ернест Юст, Тиберій Попович та Михайло Коман стали першими закарпатцями у складі збірної команди УРСР та другої збірної СРСР, а першим представником Закарпаття в олімпійській збірній країни був найкращий бомбардир київського «Динамо» в чемпіонаті 1950 р. — Дезидерій Товт.

 

До першої збірної СРСР футболістів «Динамо» чи інших українських клубів майже не викликали. Першим представником Закарпаття у головній команді Радянського Союзу у 1955 р. став мукачевець Іван Мозер. Але починаючи з кінця 50-х років Закарпаття дало Україні ще з десяток найвідоміших футболістів, які вдало виступали за першу, другу чи за олімпійську збірну Радянського Союзу. Протягом півстоліття не можна було уявити київське «Динамо» хоча би без одного закарпатця на полі. Неодноразово вигравали вони чемпіонати і кубки країни та завойовували найпочесніші міжнародні трофеї — в тому числі Кубок кубків та Суперкубок УЄФА, ставали олімпійськими чемпіонами та олімпійськими бронзовими призерами, а також срібними призерами першості Європи.

 

Українська Прем'єр-Ліга (УПЛ) розробила та 13 квітня 2017 року оголосила «Список 100 найвидатніших зірок за 90-літню історію київського клубу «Динамо» (Київ) », який містить імена зірок-легенд українського футболу за останні девяносто років (після кожного гравця в дужках указано час виступів за команду і було вирішено за правильне дати не роки перебування в клубі цих виконавців, а сезони, коли вони виступали в офіційних турнірах: до останніх належать чемпіонати, Кубки та Суперкубки СРСР і України, євротурніри, а до 1936 року — розіграші українських Динаміад).

 

У цей символічний реєстр потрапили і 10 закарпатських футболістів, імена яких приведені низше (в хронологічному ладі):

 

Ернест Юст (1948—1957)

Михайло Михалина (1949—1955)

Михайло Коман (1949—1959)

Тиберій Попович (1952—1959)

Василь Турянчик (1959—1969)

Йожеф Сабо (1959—1969)

Федір Медвідь (1962—1972)

Стефан Решко (1971—1978)

Василь Рац (1981—1990)

Іван Яремчук (1985—1990)

 

 

За основу статті взято:
 

• Стаття «Закарпатський футбол» на сайті «http://zakarpattya.eu/»

• Стаття «Розвиток спорту Закарпаття» на сайті «http://www.zakarpatia.com/?p=421»

• Стаття «Спорт у Закарпатській області» на сайті «https://uk.wikipedia.org/wiki/»

• Стаття «Футбол у Закарпатській області» на сайті «https://uk.wikipedia.org/wiki/»

• Стаття «100 найвидатніших зірок ФК «Динамо» (Київ) за версією УПЛ» на сайті «https://uk.wikipedia.org/wiki/»

• Короткий виклад монографії «Вдома кожен камінь допоможе ...», виданої в Угорщині в 2011 р. і перекладеної на російську мову в 2012 р. (http://ronin.com.ua/posts/517)

Автор монографії і статті: Ласло Михалина, син заслуженого майстра спорту СРСР М.М. Михалини

Ласло Михалина
Джерело