Головна » Усі публікації » на Закарпатті » Ентузіаст, або Його покликанням було зводити спортивні споруди
20:26
Ентузіаст, або Його покликанням було зводити спортивні споруди
Ентузіаст. Так назвав свій матеріал про першого директора ужгородського стадіону Авангард» автор книги «Мукачево спортивне» Михайло Русин.

Ентузіаст, або Його покликанням було зводити спортивні споруди
Ентузіаст. Так назвав свій матеріал про першого директора ужгородського стадіону Авангард» автор книги «Мукачево спортивне» (Мукачево, вид–во «Елара», 2000 р.) Михайло Русин: «Олександр Михайлович Пайкош увійшов в історію закарпатського спортивного руху, як ентузіаст будівельник».   

Народився О. М. Пайкош 15 вересня 1912 року у с. Дравці (нині це майже мікрорайон Ужгорода). Його батьки були не з бідних. Мали у власному господарстві кілька гектарів землі, коней, добрий десяток корів, свиней тощо. З малих літ полюбляв займатися рухливими видами спорту, але найчастіше його можна було побачити на пасовиську, де хлопчаки–ровесники  випасували корів, коней і паралельно ганяли м’яч, який «змайстрували» власними руками з свинячого міхура, набитим  туго ганчір’ям.  
  
У 1919 році Саша пішов у перший клас місцевої народної школи. Після закінчення 4 класу, 11–річний юнак вирішив продовжити навчання в ужгородській народній гімназії. Самостійно склав вступні іспити, а батькам приніс лише довідку про те, що він здав відповідні екзамени і зарахований до навчального закладу. Так 11-річний дравецький хлопець у 1923 році став гімназистом, потрапивши у цікавий для нього світ наукових премудростей. Гімназія сформувала світогляд Олександра Пайкоша, визначила напрямки його подальшої діяльності. Тут під впливом знаних педагогів і громадсько-культурних діячів Йосипа Бокшая, Володимира Бірчака, Леоніда Бачинського, Андрія Алиськевича, Івана Панькевича він став пластуном, долучився до культурно-просвітницької і спортивної роботи у «Просвіті».

Ось як згадував уже на схилі свого віку Олександр Михайлович про одного із їхніх гімназійних наставників – Володимира Бірчака: «Починаючи з четвертого класу наставником нашого класу був Володимир Бірчак, який викладав українську мову і літературу. Він був високоосвіченою, інтелігентною людиною, з м’яким характером, з повагою і достоїнством ставився до нас, гімназистів. У нашому класі були діти різних національностей, але до всіх він ставився толерантно, з почуттям поваги і людської гідності. Та найбільше ми любили туристичні походи у гори, де інколи перебували й по 5–6 днів. Ніколи  не забуду нічне багаття, ранковий спів птахів, збір грибів та різних ягід. З класним керівником ми не лише збирали яфини, шипшину, лісові горіхи, чорниці, суницю,  калину, але про ці лісові дари природи наш наставник багато розповідав. Головну увагу приділяв грибам і  любив повторювати: «Якщо тине знаєш гриб, то краще його не чіпай. Ех, яке це було цікаве, захоплююче й безтурботне дитинство». 

Після закінчення гімназії та вчительської семінарії 20-річний Олександр Михайлович вчителював у селі Чумальово ,що на Тячівщині (1932 рік), а відтак був переведений на вчительську роботу в село Кальник, що на Мукачівщині (1933 р.), де яскраво засяяв його талант педагога і громадського діяча. Молодий учитель став улюбленцем сільської молоді, організовував й проводив змагання з різних доступних видів спорту,  залучаючи юнаків і дівчат до туризму, гри у волейбол, футбол, малий теніс, керував драматичним гуртком, всіляко сприяв діяльності місцевого просвітянського хору, а також  прищеплював дітям і дорослим любов до української мови й історії. 

Після загарбання Карпатської України гортіївською Угорщиною у березні 1939 року О. Пайкош був брутально викинутий з квартири директора школи в Кальнику, запроторений у табір Вор’юлопош, жорстоко катований за свої національні погляди, згодом, для «перевиховання» був направлений у центр Угорщини, неподалік Будапешта.

1945-1952 рр. — Олександр Михайлович очолював Ужгородський міськспорткомітет, доклавши чималих зусиль для реконструкції стадіону «Спартак», тамтешнього басейну, спортивних залів і майданчиків. Але чи не найбільше часу він приділяв будівництву стадіону «Авангард» на березі річки Уж. Про цей період у своїй книзі «Закарпаття у спортивному вимірі» В. Федак згадує: «Олександр Пайкош очолював спорткомітет Ужгорода й паралельно був керівником будівництва майбутньої головної спортивної споруди області. Аби зосередити свою увагу на будівництві «Авангарду» він у  серпні 1952 році звільнився  з основної роботи і, як кажуть, ночував та днював на будівельному майданчику».

У своїй книзі Василь Васильович вмістив фото на якому він та директор О. Пайкош (1957 рік) готують афішу та програмку до чергового календарного поєдинку ФК «Спартак» Ужгород. У програмці була вміщена й ця інформація: «Склад ФК «Спартак».Воротарi — Рудольф Бiлiчка та Андрiй Гавашi, захисники — Тиберiй Липко, Степан Горват, Степан Асталош, Людвiг Варга, пiвзахисники — Василь Напуда, Степан Сербайло, Ладислав Калуя, Тиберiй Понц, форварди — Йожеф Сабо, Iван Диковець, Ернест Цiцей, Олександр Цiцей, Iван Мельничук, Йосип Гайла, Золтан Попiнчак, Йосип Гойчук та Iштван Кевi. 
Старший тренер — ЗМС СРСР Михайло Михалина, тренер — Дезидерiй Товт. 
Капітан команди — Степан Асталош. 

Є також оперативна інформація, що нашого І. Диковця запрошено виступати за ФК “Динамо” Київ». 

З 1967 року і аж до виходу на пенсію, працюючи в обласній раді спортивного товариства «Колгоспник» (голова П. Фітас —1952–1978 рр.), О. Пайкош багато зробив для зміцнення спортивної бази і розвитку спорту у селах Закарпаття. Зокрема, завдяки йому були розроблені плани-схеми будівництва стадіонів та комплексів спортмайданчиків у Великих Лучках, Кольчині (Мукачівщина), Фанчикові (Виноградівщина), Доробратові (Іршавщина), Волівці тощо. Він був консультантом, коли будували стадіони в Мукачеві, Сваляві, а також при впорядкуванні комплексу спортивної бази у студентському таборі «Скалка» та ін.

П. Ф. Фітас, який передав мені свій архів, згадує: «Після того, як моїм заступником став Олександр Пайкош, у селах, як після теплого осіннього дощу ростуть гриби, так швидко з’являлися спортивні споруди, зокрема стадіони, а футбольні поля до середини 70–их років були майже у кожному населеному пункті, де проживало не менше двох–трьох тисяч чоловік. Звичайно, що і сільські футбольні, волейбольні команди були на висоті. Скажімо, протягом 70–80–их років минулого століття  з 10 команд, що ставали чемпіонами та володарями кубка Закарпаття сім із них мали прописку на селі (ФК  «Колос» Нове Давидково (команда у 1975 та 1976 рр. двічі поспіль ставала володарем кубка Закарпаття), ФК «Колос» В. Лучки — аналогічно, ФК «Урожай» Кольчино (двічі чемпіоном області —1977 та 1979  й стільки ж разів здобувала головний трофей Срібної Землі), «Карпати» Дубове, «Деревообробник» Вилок теж ставали чемпіонами Закарпаття)). Крім того, наша обласна рада «Колос» проводила свої внутрішні змагання, зокрема, чемпіонат та кубок краю з футболу за територіальним принципом: дві зони у чемпіонаті (18 та 20 команд «основи» і стільки ж резервних складів і три зони у першій лізі по 16 команд — усього було 86 дорослих футбольних колективів і стільки ж «дубля».  А ще були й районні чемпіонати та кубки, де в основному брали участь сільські футбольні колективи, — резюмував Павло Федорович». 
             
З кінця 80-х років Олександр Михайлович активно включився в громадсько-культурне і політичне життя краю, був у числі ініціаторів відродження крайового товариства «Просвіта», членом його ради 

12 грудня 1993 року О. Пайкошу на урочистих зборах з нагоди 125-річчя «Просвіти» був вручений диплом почесного члена «Просвіти». Звичайно, чимало нагород за сумлінну працю Олександр Михайлович отримав від керівництва міста та області.  

3 грудня 2001 року рідна дравецька земля прийняла його на вічний спокій.

 
Категорія: на Закарпатті | Переглядів: 276 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
الاسم *:
Email *:
كود *: