Якщо на таке знакове свято, як Водохреща, і публікувати інтерв’ю, то з кимось особливим. І такою видається постать Йосипа Йосиповича. Мало того, що він народився на Різдво – 7 січня, то ще й зустрів 60-річний ювілей, у своєму житті покладається на «Божий комп’ютер» і користується всенародною любов’ю…

– Йосипе Йосиповичу, насамперед із ювілеєм! На Вашому прикладі: як почуваються ветерани закарпатського футболу в 60 років?

– За вітання дякую, а почуваються чудово! Мене мати народила в одне з найвеличніших християнських свят. Хвала Богу, від природи маю міцне здоров’я. А ще працюю дитячим тренером у Великих Лазах і Коритнянах. Від молодих черпаю енергію.

– А я ось, коли йшов на зустріч із Вами, намагався «зачерпнути» у своїй пам’яті точну кількість, команд, із якими пов’язані. У мене нічого не вийшло. Допоможіть!

– Їх було справді багато. Футболом захопився з 8 років у Новому Давидкові, де й народився. Займався в місцевій ДЮСШ «Колос» у тренера Гаврила Кузьми. Під однойменною назвою в селі функціонувала на той час одна з кращих команд області. За юнаків у ній грав десь у 13-14 років. А в юнацькій колосівській збірній області на початку 1970-их років став чемпіоном України. У 15-16 виступав за «основу» дорослих. У 1975 – 1976 роках ми виграли Кубок Закарпаття. Потім запросили до ужгородської «Говерли». Мав 17 років. Тренером був Іштван Шандор. Друге коло 1976 року там відіграв, а з березня 1977-го запросили в київське «Динамо», яким марив.

– Наскільки пам’ятаю, там провели 3 роки…

– Так, у 1977 – 1979 роках. Грав у «дублі». У перший же рік став чемпіоном СРСР серед молодіжних команд, а в наступні два – срібним призером. 1978-го виступав ще за «молодіжку» збірної України. Ми тоді стали володарями кубка на турнірі «Переправа». У тому ж році цілий матч відіграв за «основу» «Динамо» у чвертьфіналі Кубка СРСР із рязанським «Спартаком». Тоді ж кияни заволоділи почесним трофеєм. А в 1980 році виник варіант зі львівськими «Карпатами». Майже сезон провів в «основі». У чемпіонаті зустрічалися з такими клубами, як «Спартак», «Динамо», «Динамо» (Москва), «Локомотив», ЦСКА, СКА (Ростов-на-Дону).

– Що завадило в Києві, у Львові залишитися на довше?

– Думаю, у «Динамо» я зарано перейшов – був молодим, мені бракувало ігрової практики, хоч мав хорошу виносливість. А в «Карпатах» виникла одна конфліктна ситуація, про яку не люблю згадувати. Та й додому хотілося, хоч кликали і в Нікополь, і в Запоріжжя, і в Одесу, і в Сімферополь, і в Баку. Отож повернувся в Ужгород, де мені виділили однокімнатну квартиру й відіграв за «Говерлу», а потім «Закарпаття» 5 сезонів – із 1981 по 1985 роки. Тренерами тоді були Ернест Кеслер, Федір Ванзел, Томаш Пфайфер, Іштван Шандор, другий тренер Юрій Чирков.

– Потім грали на область? Її команди й не можу порахувати…

– Виступав за Концово, 6 років за Нове Давидково, три роки за Дубрівку, 1 рік за Батьово, а ще – за Кінчеш. Крім того, дев’ятиразовий чемпіон Ужгорода – 2 рази в складі «Побутхімії», 2 – у складі ФМК, 5 разів – у складі «Здоров’я». В останньому ще й став володарем Кубка області як тренер. Граючим тренером у 41 рік був у Великих Лазах. Узагалі на поле виходив десь до 50-51 років. Тренував. 3 рази вигравали Кубок району. Ставали й чемпіонами Ужгородщини. Також, виступаючи за ветеранський клуб «Карпати» (Мукачево), двічі був чемпіоном України, срібним і бронзовим призерами.

– І ще б пак! Народитися в новому Давидкові, такому футбольному селі…

– Більше того, я й ще один київський динамівець – Федір Медвідь – з однієї вулиці. Він мені дуже допоміг, як і інші земляки. Скажімо, – Штефан Решко. Але потрібно ще мати талант. Я із села, ріс простим хлопцем, у великих футбольних школах не займався. Проте мав здібності й працював до сьомого поту. Тільки за таких умов прийде результат. Пригадую, під час зборів найбільше навантаження отримував, коли наставником працював Іштван Шандор. Мали три тренування на день: одну годину зарядка плюс готувалися до матчів півтори години до обіду й дві – після. Але має бути і якісне харчування, щоб організм не виснажувався. Тоді нас, дюжину гравців, у серйозні клуби запросили. І ще важливо: «основа» мала мати одного молодого гравця. Другий – йому на заміну. Тому перспективні футболісти швидко «підтягувалися» біля дорослих.

– Раніше футбол був кращим?

– Багато хто каже, що не таким швидкісним, як тепер. Я б так не сказав. І раніше був швидкісний. Я жодної хвилини не стояв на полі. Більше граючи на позиції лівого півзахисника, носився краєм, як вихор. А тепер футбол – раціональний, технічний. Немає такої напруги, щоб через силу змагатися за м’яч. І за гроші раніше так не думали. Якщо стрийко, батько похвалили – рвав і метав на полі.

– Чого на полі не вистачає сучасній молоді?

– Проблема в тому, що дітей на тренуванні програмують під якихось роботів. Немає свободи розвитку. Не треба бути роботом. Потрібно діяти нестандартно. Повинна відчуватися свіжість у діях і з погляду мислення на полі. Важливо розвивати індивідуальні якості дітей, а не під якогось тренера реалізовувати ігровий задум. Звичайно, ази командних дій закласти необхідно. Але обов’язково працювати із м’ячем! І має бути талановитий селекціонер, бо що гріха таїти: часто в цій сфері працюють дилетанти. Хорошого футболіста потрібно вміти побачити! Такі, здебільшого, є на Заході.

– Там є такі ж емоційні тренери, як Ви. Під час фіналу Ліги чемпіонів Закарпаття-2018 у Середньому Вашу запальну поведінку було помітно неозброєним оком. З усім тим, коли Вас нагороджували, за реакцією вболівальників відчувалося: користуєтеся всенародною любов’ю…

– По-перше, я віддав душу і Великим Лазам, і Новому Давидкову. Це дві «ноші», яким присвятив себе повністю. Хоч тоді ФК «В.Лази» показав найгіршу гру в сезоні. По-друге, коли починається матч, то повністю віддаюся грі. Концентруюся на тому, що твориться на полі й перебуваю наче в трансі. Витрачаю багато сил. Та за такого підходу може й дуже пощастити. Навіть зі слабшими командами здатний виграти поєдинок.

– А з дітьми?

– Діти мене люблять, бо я з ними – не жорсткий. Поводжуся так, наче сам є частиною їх. Учні відчувають таке ставлення й відповідають взаємністю. Хочуть бачити на тренуванні. Я за це їх люблю. Усіх: і чесних, і нечесних.

– А у Вас із рідні є футболіст?

– Жалкую, що не маю сина-футболіста. Є дочка. Закінчила Братиславський університет. 7 років працює в центрі Лондона.

– Мабуть, рідні першими Вас привітали з ювілеєм. Любите святкувати?

– Раніше із кимось хотів, а тепер більше на самоті. Не хочеться надмірної уваги. Люблю побути з Богом наодинці.

– Ви – православний?

– Так, але не дивлюся, хто якої віри. Для мене всі перед Богом однакові: і християни, і іудеї, і мусульмани… Головне – бути людиною. Поводитися по-людськи. І жити за Божими заповідями, розуміти, що Бог є любов.

– Це інтерв’ю виходить на Водохреща. Свята вода – щось сакральне для Вас?

– Так. І вірю, що є другий світ. А в цьому, як на комп’ютері у вигляді файлів, про нас записується вся інформація для Бога. І в ній усе відобразиться: що ми за життя зробили поганого й доброго. Важливо жити з Богом у душі. Із таких міркувань байдуже ставлюся до матеріальних благ.

– Тоді що для Вас благодать?

– Коли вибираюся на природу. Порибалити чи гриби позбирати. У таких випадках я – у повній гармонії.

– Реалізація якої футбольної мрії зробила б Вас теж гармонійним?

– Хотів би ще потренувати якусь команду повище, але складену суто із закарпатських футболістів. І досягти результату!

Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ