Півзахисник Юрій Габовда народився і виріс в дуже цікавому місці.

 

Українське Мукачево має не саму однозначну славу. Вбийте в пошуковик назву міста, і отримаєте безліч новин про контрабанду, бандитизм, розборки і так далі. Хавбек мінського «Динамо», який народився в цьому прикордонному містечку, розповів про те, як насправді живуть мукачівці.

 

 

- Коли мене про це запитують, завжди жартую, що я родом з маленької Європи. Це дійсно так. Мукачево - невелике містечко в Закарпатській області недалеко від Ужгорода. Маленьке, красиве, акуратне і затишне містечко. На кожному розі море кафешок. Чимось нагадує Львів, тільки масштаби поменше. У нас 80 тисяч жителів, а там мільйон.

 

Дуже красиве місце з відмінною природою. Багато сімей з усієї України їздять в наші гори подихати свіжим повітрям, оздоровитися, та й просто насолодитися красою. Завжди із задоволенням приїжджаю до батьків у відпустку. Дитина дихає гірським повітрям і потім дуже добре почувається. Та й ми всією сім'єю отримуємо колосальний заряд енергії. При цьому, що дивно, туристів не так багато, як в тому ж Львові. В основному, до нас їдуть влітку.

 

Маленькою Європою край звуть, бо до кордону з Європою всього нічого. До столиці регіону Ужгорода менше 40 кілометрів. А межа якраз в місті. Так ось через це виходить, що в одному місці перемішана купа національностей. На вулицях запросто можна зустріти кого завгодно: угорця, поляка, чеха. В'їжджаєш в Мукачево і диву даєшся від номерних знаків - більше словацьких та угорських, ніж українських. Жити дуже цікаво.

 

Зрозуміло, що такий стан речей відбилося на нашій культурі і мові. Є чисто українська мова, якою розмовляють у Львові, а є наша - закарпатська. У ній переплелися угорська, польська і українська мови. Для розуміння вона досить складна. Дуже багато важких слів. І так може статися, що жителя Закарпаття абсолютно не зрозуміють люди зі східних регіонів. Особливо якщо не знають української.

 

Через всі ці особливості нас іноді називають мадярами :). Я з 14 років живу у Львові і якийсь час намагався поправляти, сперечався, доводив щось, а потім змирився.

 

 

- Дуже гостинні. З гостей просто так піти нереально. Тебе 10 разів напоять і нагодують. Навіть в день знайомства ти будеш відчувати себе повністю своїм - суцільна доброта. Немає такого пафосу, який можна зустріти в столицях - в Києві чи Мінську.

 

Взагалі, у нас дуже легко знайти спільну мову з людьми. Я нічого не маю проти білорусів. Мені багато у вас подобається, але деякі звички ... У Мукачеві, та й у Львові, як? Приходиш в магазин, аптеку або ще куди. З тобою поговорять так, немов ти улюблений родич. Усміхатимуться, допоможуть з вибором. У Мінську приходжу в магазин: «Здрастуйте, вибачте, будь ласка ...» І тут помічаю, що на мене дуже дивно дивляться. Про привітання у відповідь я мовчу. Якщо і відповідають, то роблять це так, ніби я винен у всіх бідах цієї жінки-продавця. Після того, як мене обслужили, завжди дякую і прощаюся. А у відповідь нічого. Ідеш на вокзал купувати квиток, а там ще і вилають так, що не захочеться до кас підходити. Мені іноді буває так не по собі від усього цього ...

 

Ще у нас в Мукачево прийнято вітатися з сусідами. У Мінську в тому будинку, де я живу, мені і половина не відповідає! Я ж звик спілкуватися красиво. Можу не просто привітатися, а й поцікавитися справами. Ми ж з деякими людьми мало не кожен день перетинаємося. В нас так прийнято. У моєму розумінні інакше бути не повинно.

 

Якось розмовляли з Лукою Ротковичем і випадково вирулили на цю тему. Виявилося, у нього така ж проблема. Каже, виходжу з дому, вітаюся з сусідами, посміхаюся їм, а мені ніхто не відповідає. Дуже неприємно.

 

Але в цілому білоруси доброзичливі люди. Коли тільки з'явилася інформація, що я можу перейти в «Динамо», мені в соціальних мережах написали фанати команди. Сказали, що будуть дуже раді бачити мене в клубі і запропонували допомогу у вирішенні різних питань. Так я здружився з фанатом Іваном. Спасибі йому за допомогу і гостинність. Він допоміг з пошуком квартири, допоміг влаштуватися в Мінську. Показав місто, розповів, де можна добре провести час з сім'єю. Загалом, завдяки йому моя адаптація пройшла краще і швидше.

 

 

- Так. Ні в одному клубі ніколи не було проблем з фанатами. Взяти ті ж «Карпати». Мене почали підтримувати у Львові з самого першого матчу. Підійшов після до сектору і обімлів. На перилах висить банер: «Юра, дядько гордий за тебе». Для мене, 19-річного дебютанта, це було дуже важливо.

 

Мій дядько - Янош Габовда - грав у клубі в кінці 60-х і був улюбленцем публіки. Так вийшло, що я народився через кілька років після його смерті і про його гру мені розповідав тато. Так само читав про дядька в книзі про перемогу «Карпат» у Кубку СРСР 1969 року. Команда тоді виступала в першій лізі СРСР і фактично створила дуже серйозне досягнення. Тато часто розповідав про те свято, яке творилося на стадіоні.

 

Дядько був дуже шанованою людиною у Львові. Куди б не ходили з родиною, коли люди чують «Габовда», запитують, чи не родич я Яноша. Дуже приємно, що мого дядька так пам'ятають. Хочеться, щоб і про мене так згадували в майбутньому.

 

Коли став більше вникати в історію клубу, сказав татові, що хочу грати за «Карпати». Тоді ми поїхали вступати до львівського спортінтернату. До речі, тато ніколи не був в клубі, але коли ми приїхали, перше, що у нього запитали: «Ви брат Яноша?» Нас тепло зустріли, ще раз нагадали, як шанують мого дядька, але сказали, щоб ми не сподівалися на послаблення. Хоча я, чесно, думав, що прізвище вирішить і мене без проблем візьмуть.

 

Загалом, виявилося, що в групу мого віку залишилося два місця і 60 кандидатів! Ми з татом приїхали зі звичайною сумкою - небагаті, прості люди. А кругом блатні машини, виряджені тата і мами інших хлопчиків. Стою розгублений і кажу татові: «Поїхали додому. У нас немає грошей. Нічого не вийде". Все ж знали, як в наш час все робилося. Але тато заспокоїв, сказав, що я зможу все пройти. Спершу здавали нормативи, а потім грали в футбол. Моя команда виграла 4:3, я забив три м'ячі. Відразу після гри підійшов тренер і сказав, що мене беруть.

 

Загалом, мене дуже зворушило таке тепле привітання фанатів. З тих пір я завжди виходжу на поле грати не тільки за честь клубу, але і заради уболівальників і фанатів. Вони віддають себе, вболівають за команду. Їздять на виїзди, витрачають свої гроші і сили. І дуже добре, коли є взаєморозуміння між фанатами, футболістами і тренерським штабом. Коли ми все одне ціле. У цьому плані хорошими були часи, коли в «Карпатах» працював Олег Кононов. Це було просто незабутньо. Він якось зміг об'єднати всіх. Фанати могли спокійно приїхати до нас на базу і поговорити на будь-які теми. Відносини були дуже дружні.

 

Правда, траплялися і цікаві ситуації. Була у нас серія невиразних матчів. Після одного з них фанати стали заряджати: «Вівці, вівці!» А після вихідного приїхали на базу і випустили на поле вівцю. Вона почала носитися, а хлопці кажуть: «Ось, подивіться на себе. Ось це ви так граєте». Це було прикольно! Після відбулася серйозна розмова. І якщо не помиляюся, наші невдачі на тому закінчилися.

 

 

- Купуєш сигарети, обмотують ними під одягом і йдеш через кордон. В Угорщині все продаєш і з грошима назад. За день можна зробити по 10 ходок. Люди такі гроші заробляють! Кордон-таки не закритий: віза не потрібна. Наскільки знаю, в прикордонній зоні - до 60 кілометрів - можна перебувати без візи. Так що можна запросто з'їздити на вихідні в яке-небудь прикордонне місто. Посидіти в кафе або пошопитись. Багато українців більше часу проводять в Європі, ніж в Ужгороді чи Мукачеві.

 

Час зараз важкий. Людям важко жити. Тому і йдуть на таке. Сигарети - найбільш ходовий товар. До речі, чув, в Білорусь м'ясо так провозять. Зі мною в «Граніті» грав українець. Їхав на автобусі до Мінська. На якійсь станції підходить до нього бабуся: «Синочку, візьми кілограм м'яса. Давай нав'яжемо на тебе. Перевезеш в Білорусь, продаси». Він довго від неї відбивався. Говорив потім, що не хоче зв'язуватися з вашими прикордонниками. Всі ж знають, як у вас строго. Я один раз їхав на поїзді і зіткнувся з ними безпосередньо. Поруч їхала бабуся. Їй вже за 70 було, глуха німа. І при перевірці на білоруському кордоні виявилося, що у неї на один день прострочена тимчасова реєстрація. На один день! Вона стала голосити, що забула зовсім. В результаті прикордонники зсадили бабусю з поїзда о першій годині ночі. Мені так шкода стало її. Захотілося підійти і за неї поговорити. Але не став - строго все у вас.

 

В Ужгороді якщо спалять з контрабандою, то покарання буде не дуже суворим. Погрозять пальчиком: «Не роби так більше. Наступного разу будуть проблеми». - "Добре Вибачте". Викладеш все, що хотів пронести, і підеш додому. Втім, зараз угорський кордон контролюється серйозніше. Пару років назад розкрилися махінації з отриманням європейських паспортів. За певну суму можна було зробити підроблений угорський паспорт і безперешкодно переміщатися по всьому Євросоюзу. Коли все розкрилося, затримали пристойну кількість людей.

 

Через всіх цих історій в місті досить багато злочинності. Багато бандитизму і всяких розбірок. Буває, і стріляють. Мені здається, так завжди було, що жителі Закарпаття асоціювалися з бандитами. Рік тому, наприклад, був якийсь конфлікт зі стріляниною. Місто було дуже налякане. Було страшно, коли по вулицях стали їздити озброєні люди на бойових машинах. Я зараз вдома буваю рідко, але друзі розповідають, що стало дуже багато криміналу. Читаю багато новин про Мукачево в різних пабліках. Спливає багато неприємних історій. Нещодавно ось в передмісті підпалили хороший заміський комплекс «Belle Royalle». Начебто пишуть, що коротке замикання, але хто його знає. І таких неприємних ситуацій багато.

 

 

- Я так не робив :). Та й батя навряд чи цим займався. Свого часу він їздив до Чехії на легальні заробітки. У мене релігійна і дуже вихована сім'я. Думаю, подібного «бізнесу» у нас не було. Хоча, може, я чогось і не знаю :).
 

Джерело