Аби не бути голослівним, наведу факти, які, шановні прискіпливі читачі, гадаю, переконають Вас у тому, що винесені слова у заголовок — це аксіома.

Що ж, поїхали. За всю історію київського «Динамо» (1927—1991 рр. — радянський період) звання заслужений майстер спорту (змс) СРСР з футболу були удостоєні 42 гравців цього флагмана вітчизняного футболу. Ще більше тих, хто це спортивне звання отримав, виступаючи за провідні українські команди. Таких є 57 українців. Кожен восьмий! — це вихованець закарпатської школи футболу. Першим змс на Західній Україні став екс-капітан київського «Динамо», СК «Русь» та «Спартак» Ужгород, тренер та багаторічний голова федерації футболу Закарпаття Михайло Михалина (1955 р., с. Порошково, що на Перечинщині). У 1967 році відразу двоє закарпатців були удостоєні цього високого звання — це почесні громадяни Ужгорода Йожеф Сабо та Мукачева — Василь Турянчик. Через 8 років (1975 р.) «заслуженим» став уродженець с. Ключарки, що на Мукачівщині, полковник міліції С. Решко. Знову двоє представників Срібної Землі (1986 р.) були удостоєні такого високого звання. Мова йде про Василя Раца із с. Фанчиково, що на Виноградівщині та Івана Яремчука із Великого Бичкова, що на Рахівщині.

Почесний громадянин Мукачева та олімпійський чемпіон Ігор-56 у Мельбурні Йожеф Беца цього звання був удостоєний через 45 років (1991 р.). Отже, маємо чудову сімку грандів Великого Футболу. До них впритул «підкралися» мсмк Ф. Медвідь, В. Пасулько, М. Бундаш, М. Бобаль-мол., В. Микуляк, мс СРСР С. Варга, Т. Попович, І. Шандор, Ф. Ванзел, І. Мозер, М. Коман, Іштван Секеч, Іштван Шандор, З. Бреньо, Т. Пфайфер, Я. Габовда, І. Герег, І. Гецко, В’ячеслав Медвідь, М. Русин–мол, А. Мущинка, В. Кобін, М. Кополовець (вибачте, якщо когось із цієї плеяди не назвав — Авт.).
 

Другий факт, який теж «закріплює вердикт» у заголовку — це та істина, що закарпатець із Берегова Гейза Калочаї — єдиний представник України, котрий на чемпіонаті світу здобув срібну нагороду (Італія, 1934 рік). У своєму домашньому архіві бронзову медаль з чемпіонату світу (Англія, 1966 р.) має і ужгородець Й. Сабо. Але цю нагороду наш земляк отримав, як учасник матчу за третє місце: збірна СРСР – збірна Португалії — 1:2 (у тодішньому положенні було записано, що команда, яка програла у матчі за третє місце теж нагороджується бронзовими медалями!). До речі, героєм чемпіонату, окрім переможців, вважається португальський нападник Ейсебіо, володар Золотого бутса, а у команді СРСР — ужгородець Йожеф Сабо.
 

Кажуть, Господь Бог любить трійцю. Отож, ми теж не будемо «білою вороною» і у ворота скептиків, які до цих пір не зрозуміли, що Закарпаття найфутбольніший край в Україні, наведемо ще один унікальний факт. Ним може похвалитися лише Москва і в якійсь мірі — Київ. А мова йде про те, що протягом п’ятирічки (1988-1993 рр.) у складі збірних команд СРСР та України були 5 вихованців закарпатської школи футболу: В. Рац, В. Пасулько, І. Яремчук, І. Гецко та А. Мущинка. У переліку прізвищ наших знаних футболістів маємо ще одну унікальну ізюминку. Річ у тім, що В. Пасулько та І. Гецко із одного села — Ільниця, що на Іршавщині.
 

Гадаю, що після таких потужних і точних ударів-фактів у «дев’яточку», ніхто і не подумає щось змінити у моєму заголовку. А втім — всяке буває. Як кажуть, раз у році і мотиґа стріляє. Але у моєму архіві є ще чимало порцій таких переконливих фактів, що назбирав за 125-річну історію футболу на милому серцю Сонячному Закарпаттю, які теж стануть на захист винесеного заголовку у цьому матеріалі. Про них наступного разу…
 

голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.