Футбол

03.02.2019

Зимовий кубок Берегівського району. Зона «А»

Велика Бийгань. сільський стадіон

Глядачі: 150 (місткість: 500)
 

 

Два місяці без футболу - справжні тортури. Тому при плануванні традиційного зимового сімейного відпочинку я думав саме про нього, а не про те, чим будуть годувати і якого розміру басейн. Відкривати сезон випало матчем 1-го туру зимового кубка Берегівського району в закарпатському селі Велика Бийгань, де місцева команда з тією ж назвою приймала своїх сусідів з Запсонь. Той, хто здогадався, що мова піде про український футбол з іноземним акцентом, великий молодець. Дійсно, з майже двох тисяч жителів Велика Бийгань близько 90% становлять етнічні угорці. Приблизно те ж саме і в Запсонь, яка знаходиться всього в 10 кілометрах звідси. Заінтригував? Тоді читайте далі.

 

Шлях з Дніпра в Мукачево нічим не запам'ятався. Їхали поїздом, де кожен коротав час по-своєму. У Мукачеві я вийшов, а сім'я поїхала далі, до самого Ужгорода.

 

На годиннику 10 ранку, футбол через чотири з половиною години, до Бийгані рукою подати. Іду на трасу, вона під боком, і пробую зловити попутку. Погода - казка. На дворі лютий, а температура повітря стрімко наближається до 10 градусів тепла. Сонце пробивається крізь серпанок. Стою, витягнувши руку, вдихаю запах весни, голосую. Краса. Кращого початку для 14-го за рахунком сезону заняття граундхоппінгом складно собі уявити.

 

Потрібну машину довелося почекати. Лише через 40-45 хвилин зупинилася легковик. Водій з радістю мене підібрав, сказавши, що сам так стояв і знає, як це. Колись він працював на будівництві в Москві, де отримував непогані гроші, на які жила його сім'я в Закарпатті, а потім сидів в угорській в'язниці за контрабанду сигарет. У Яноші ми розпрощалися. Він поїхав прямо, а мені потрібно було згортати направо. До Великої Бийгані залишалося всього кілька кілометрів.

 

Думав йти пішки і між справою голосувати, але цього не було потрібно. Автомобіль знайшовся практично відразу. Дідусь за кермом по акценту подумав, що я угорець або, як тут кажуть, мадяр, тому відповів по-угорськи, мовляв, давай, залазь. Менше ніж через 10 хвилин ми приїхали.

 

Велика Бийгань - типове угорське село, де всі один одного знають і говорять між собою на рідній мові. Українська мова тут рідкість, на відміну від російської, яку закарпатські українці, русини, угорці, румуни, словаки і люди інших національностей використовують для комунікації один з одним. Тому, коли я зайшов в магазин купити угорського пива до футболу, мені відповіли по-російськи. Але все одно відчуття, що знаходишся за кордоном, не покидало. Звідси до кордону з Угорщиною і справді рукою подати.

 

Стадіон знайшовся швидко. Він розташований на краю села, майже посередині між Великою (читай Великий) і Малою Бийганю. Під'їзди до нього були заставлені машинами, на яких народ, що скучив по улюбленій грі, все під'їжджав і під'їжджав.

 

Трибуна з'явилася тут в 2013 році. Вона досить цікава, крита, з клубною символікою по центру і малюнком на всю стіну, на якому зображені прапори України та Угорщини, а також виграні «Бийгань» трофеї за 2012-2013 роки з їх маркуванням угорською мовою. Симпатично, мені сподобалося, молодці. Крім трибуни на стадіоні є будівля з роздягальнями, окремий туалет, лавочки, розташовані по обидвом бровкам, і, звичайно, футбольне поле з розміткою з тирси. Варто визнати, що для такого невеликого населеного пункту, де проживає менше 2-х тисяч осіб, це дуже хороший стадіон.

 

По правді кажучи, історія футболу в Велика Бийгань знайома мені лише з фотографій, опублікованих на давно покинутій клубній сторінці в Фейсбуці. Найбільш старі з них датовані серединою 70-х років. Кажуть, раніше на стадіоні білборді висів знімок найпершої тутешньої команди, але зараз він практично невиразний. Перша і на сьогоднішній день остання участь команди з Бийгані у вищій лізі чемпіонату Закарпатської області датоване 2015 роком.

 

 

Ні з ким із місцевих любителів футболу я не спілкувався, а ось з гостями, навпаки, вдалося познайомитися. Голова Федерації футболу Берегівського району Олександр Чегіль, з яким ми після спілкування в соціальних мережах нарешті зустрілися, представив мене президенту «Запсонь» Ференцу Буді. Виявилося, що і той, і інший - справжні фанати своєї справи, і обидва знають про місцевий футбол майже все. Ось від них то я і дізнався, що до 1991 року Запсонь називалася Заставне. Найвищим досягненням місцевих футболістів є участь команди «Колос» в першості КФК 1986 го і 1987-го, куди та потрапила, вигравши чемпіонат Закарпатської області 1985 року. Це стало можливим завдяки місцевому колгоспу, головний бухгалтер якого був пристрасним любителем футболу. Останнє досягнення запсонських спортсменів датована минулим роком, коли вони вперше за довгий час святкували перемогу в першості району.

 

Поділилися зі мною і головною причиною всіх бід в місцевому футболі, та й не тільки в ньому. Справа в тому, що з цілої низки причин закарпатські угорці вважають за краще вчитися, працювати і грати за кордоном, де і можливостей більше, і рівень життя вищий. Багато залишаються там до кінця життя, що позначається на демографії і без того малонаселених сіл Берегівщини, де на частку мадярів припадає близько 75% від загального числа жителів. В Угорщині, в самому звичайному аматорському клубі з такого ж села, як Запсонь, Бийгань або Яноші, вони отримують по 10.000 форинтів (близько 1.000 гривень) за гру, яких в українських командах просто-напросто немає. У підсумку все тут тримається на ентузіазмі таких, як Олександр Чегіль та Ференц Буда, які попри все продовжують робити все можливе і неможливе, щоб футбольний чемпіонат в районі не припинив свого існування.

 

Гра, за якою спостерігало близько 150 чоловік, почалася з хвилини мовчання. Як мені потім пояснили, після закінчення минулого сезону, через кілька днів після вручення золотих медалей команді «Запсонь», помер її колишній футболіст і один з керівників клубу. І це була перша гра після тієї трагічної події.

 

Сам матч запам'ятався, перш за все, впертою боротьбою. Цьому сприяло надто в'язке поле, яке через велику кількість снігу за пару днів до початку турніру почистили, але не допомогло, воно нагадувало мокру губку, де руйнувати було набагато легше, ніж творити. Незважаючи на те, що першими забили господарі, гості виглядали переконливіше. Незабаром вони відігралися, потім забили ще і ще, встановивши остаточний рахунок - 1:3. Всі 90 хвилин матчу я кайфував від можливості дивитися футбол наживо, стоячи біля кромки поля, чути, як перемовляються між собою гравці, крики уболівальників. Ну і те, що все по-угорськи і нічого не зрозуміло, головне - атмосфера, яку всі ми - любителі футболу, не мали можливості відчувати в самі «мертві» місяці зими.

 

До речі, в першому етапі зимового кубка Берегівського району 2019 року беруть участь 9 команд. У зоні «А» зібрані «Гела-Магнум» (Берегово), «Мала Добронь», «Велика Бийгань» і «Запсонь», в зону «Б» потрапили «Інтер» (Берегово), «Бадалово», «Яноші», «Кідьош» і «Дружба» (об'єднаний колектив сіл Четфалва і Перехрестя). Другий етап почнеться з 1/4, потім пройдуть півфінали, матч за 3-4 місце і, нарешті, фінал, який запланований на 24 березня.

 

Після матчу у мене була всього година, щоб знайти транспорт і встигнути доїхати до Берегово, де зупинявся потяг, який прямує в Ужгород. Мої нові знайомі допомогли вирішити проблему, попросивши гравця «Запсонь», здається, що забив у матчі один м'яч, підкинути мене. До речі, цей хлопець українець, що зайвий раз вказує на відсутність проблем на національному ґрунті. У Берегово я допив останню банку угорського пива «Дрехер», купленого в Бийгань, сів у поїзд і з почуттям виконаного обов'язку задрімав. Втома давалася взнаки, але це була приємна втома. Пересадка, що затяглася на годину, пройшла, як по маслу. Сил майже не залишилося, емоцій теж. Наступну чверть години я провів в електричці, доїхавши до станції Невицьке-Подзамок, де знаходиться готель «Камелот». І як ви думаєте, кого я в ній зустрів? Нізащо не здогадаєтеся! Футболістів Кошицького «Локомотива», що сидять за круглим столом готельного холу, немов лицарі короля Артура. Втім, це вже інша історія.