Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Іван Погоріляк: "У 80-их роках ужгородська комада була дійсно кращою"
09:24
Іван Погоріляк: "У 80-их роках ужгородська комада була дійсно кращою"
Сьогодні, 7 червня, універсальному екс-гравцеві ужгородського «Закарпаття» 80-х років Івану Погоріляку виповнилось 55 років.

Іван Погоріляк: – Іване Івановичу, у команду майстрів «Закарпаття» Ви були зараховані в 1983 році як захисник, але невдовзі одягнули футболку під номером «9» і забивали непогані голи. Чому поміняли амплуа?

– У той період у нас була хороша команда. Ворота захищав майстер спорту СРСР Емеріх Майорош із Сторожниці. У захисті грали такі обдаровані беки, як Мирослав Кабацій та Василь Штима з Нового Давидкова, Іван Улинець із Ільниці та Микола Фанта з Іршави, ужгородці Іван Шангін та Юрій Мальцев. Середня лінія теж була потужна: капітан команди, екс-динамівець Михайло Ловска з Ільниці та екс-динамівець Йосип Микуланинець, а також В’ячеслав Медвідь із Нового Давидкова. А ось у нападі були лише двоє маститих форвардів – Мартиненко та Леврінц. С. Варга – ветеран, а в 20-річного Івана Диковця-мол. щось не клеїлося з голами. У 1983 році він відіграв 9 матчів, не забивши жодного м’ֹяча.

– Іване, Вам, як гравцю, коли найбільше подобалася ужгородська команда?

– Гадаю, що у 80-ті роки минулого століття, коли головним тренером був досвідчений фахівець, майстер спорту СРСР Іштван Дьордьович Шандор. Не через те, що я тоді грав у команді, але вона була дійсно кращою. Тоді в команді, особливо в 1984 році, був хороший сплав молодості та досвіду. Усі без винятку лінії були надійними. Частина моїх партнерів із команди була запрошена й виступала за команди у Вищій лізі: Майорош, Улинець, Ловска, Микуланинець, В’ячеслав Медвідь, Еней. Цього року в Першій зоні ми зайняли третє місце, а у фінальній частині – 5-те з 26 команд, залишивши позаду такі сильні колективи, як івано-франківське «Прикарпаття», криворізький «Кривбас», київських армійців, вінницьку «Ниву», чернівецьку «Буковину» тощо. І ще приємний такий факт, що у складі ужгородської команди майстрів у ці роки левову частину гравців складали вихованці закарпатської школи футболу. Якщо тепер кістяк «Говерли» – «збірна» світу, то в той період 5 гравців в «основі» були із двох закарпатських сіл – Нового Давидкова та Ільниці.

– Із голами «дружили»?

– А хто з ними не любить дружити? Тим більше, якщо ти форвард. Правда, забити більше м’ячів від Василя Мартиненка міг лише сам Мартиненко. Він мав природний талант. Як кажуть у нас на Закарпатті: мав нюх до голевої ситуації, і завжди чомусь саме він перебував у тому місці, у той час, де робив «м’яку посадку» на його ногу м’яч, котрого потім Василь сильно й прицільно відправляв в обійми воротарської сітки. Хто б там що не говорив, а такими форвардами, як наші Василь Мартиненко чи Микола Русин, треба народитися. Вони були форвардами від Бога. На Україні знаю ж із десяток: Блохін, Шевченко, Бєланов, Юрчишин, Насташевський, Шепель, Старухін, а також наші земляки Коман, Товт та Габовда.

– Ви говорили, що біля такого форварда, як Василь Мартиненко, важко бути кращим голеадором. І все ж вирішальні голи, дублі, хет-трики доводилося забивати?

– Та за стільки років, що я віддав футболу, всяке траплялося. Щодо вирішальних, то, скажімо, в 1983 році ми вдома виграли від армійців Одеси з мінімальним рахунком 1:0. Цей єдиний гол у другому таймі провів саме я. Також у домашньому матчі ми виграли з таким же рахунком від ірпінського «Динамо». А ось в одному матчі, теж у «рідних стінах», ми з «сухим» рахунком обіграли дніпродзержинський «Металург». У тому матчі я відкрив рахунок на 8-й хвилині, через чотири хвилини – подвоїв. На 15-й хвилині теж одного разу відзначився Василь Мартиненко, а відтак – Михайло Ловска та Василь Чичура. Можливо, це був мій день, але тренер мене поспішив замінити. Як кажуть, із арбітрами та своїми тренерами не сперечаються. Ось цього дня, можливо, я і міг записати до свого активу навіть хет-трик. Словом, виступаючи за команди майстрів, мені не доводилося забивати в одному матчі більше 2 голів. А ось у товариських чи згодом, коли грав за команду «Митник» Ужгород, то забивав і по 3, і по 4, і навіть по 5 голів.

– Де, окрім ужгородської команди майстрів, грав?

– Після серйозної травми, яку отримав у Рівному (розрив хрестоподібної зв’язки), досить довго лікувався. Прикро те, що це був передостанній календарний матч. У домашній грі я був уже серед уболівальників і сидів на трибуні з товаришами.

– Пам’ятаєте, як це було?

– Хоча я тоді вже грав у захисті, але, як свого часу і Василь Турянчик, марив про напад. І в одній з контратак я заволодів м’ячем і стрімголов кинувся до карного майданчика суперника. Досвідчений захисник рівненчан Василь Гриценко намагався у підкаті відібрати від мене м’яч, але він у нього не вийшов, і мене винесли з поля… Майже рік лікувався, а потім вирішив ще пограти, як і більшість моїх друзів, в Угорщині. Здебільшого виступав за команди, що грали у 2-ій та 3-ій лігах першості сусідньої країни. Найбільше перебував у складі ФК «Серенч-Негилья». Але після того, як почав працювати на ужгородській митниці, безперечно, виступав за клуб «Митник» Ужгород. Крім мене, у ньому грали Василь Попович, Тарас Задорожний, Олександр Туряниця, а капітаном команди був Тарас Тулайдан. У складі її були переможцями багатьох міжнародних та Всеукраїнських турнірів між працівниками митної служби. Уже точно не пам’ятаю, якого року це було, але наша єдина українська команда брала участь у міжнародному турнірі, який проходив у Празі. Було 12 команд із близького зарубіжжя. У фіналі ми зустрілися з представниками Словаччини (це в основному були збірні команди митників країн) й здобули перемогу.

– До речі, У мене є вирізка з газети, де у матеріалі «Ужгородські та словацькі митники зіграли у футбол» читаю наступне: «6 червня 2009 р. цікавий поєдинок відбувся між футбольними командами Ужгородської та Міхайловецькою (Словаччина) митниць. 22 учасники міжнародної зустрічі з футболу продемонстрували на футбольному полі біля підніжжя «Камелоту» достойну та захоплюючу гру справжніх мужчин.

– Міжнародна зустріч футбольних команд обох митниць була присвячена святкуванню Дня митної служби України. З ініціативи Ужгородської митниці було вперше започатковано проведення подібних футбольних матчів із словацькими колегами.

– Іван Погоріляк поза футболом.

– Звичайно, на першому плані – сім’я. Люблю вадаску, але й «тихе полювання» мене вабить. Гриби здебільшого збираю у лісах Перечинщини та Великоберезнящини. За ними їду з друзями, ріднею.

– Ти радий, що син обрав твою стежину і зараз захищає ворота «молодіжки» ФК «Говерла».

– (Сміється). Не всім же бути польовими гравцями та забивати голи. Комусь потрібно й ловити. Син Юрій народився 6 травня 1996 року. Він тепер виступає за ФК «Говерлу» Ужгород (U-21) й паралельно захищає ворота ФК «Минай», що грає у Чемпіонаті Закарпаття. Він у нас із мамою працьовитий, серйозно відноситься до тренувань, слухняний. Але знаєте, краще коли про нього говорять інші. Ось, скажімо, нещодавно його команда на стадіоні «Камелот» грала проти ФК «Вільхівці». Матч закінчився з рахунком 2:1 на користь господарів. Журналіст Олександр Курта у своєму газетному звіті так написав про цей матч (пропонуємо один абзац – Авт.). «У середині другої половини шансом вивести свою команду вперед не скористався Нуцу Арделян. Після передачі з глибини поля він вивалився на побачення з кіпером, проте дуель начисто програв. Згодом Юрій Погоріляк врятує свою команду ще раз. Після верхового навісу неузгоджені дії захисту «Минаю» та воротаря команди призвели до удару з правого кута по порожніх воротах. На щастя, Погоріляк виручає, в останній момент виставивши ногу. На увагу заслуговує також удар зі штрафного у виконанні Апіяна – поперечка».
Такі відгуки, безперечно, приємно читати. І коли Юра на полі, ми всі разом за нього тримаємо кулаки. У подальшому нехай частіше усміхається йому фортуна.

– Ми Вам бажаємо всіляких земних благ. Многая літа, Іване Івановичу!

Наша довідка: Іван Іванович Погоріляк народився 7 червня 1961 року у селі Широке, що на Виноградівщині. Захисник, півзахисник, форвард. Як і більшість хлопчаків, із раннього дитинства він марив футболом. Уже 14-річним школярем виступав за місцеву команду «Виноградар», яка в 1975 році стала чемпіоном Виноградівського району. Його першу «золоту» медаль у руках тримала чи не половина односельчан. Хоч, як зізнається ювіляр, з дитинства досить серйозно займався настільним тенісом. А коли навчався в Хустському медичному технікумі, то в 1977 році зайняв перше місце на Всеукраїнській спартакіаді серед середніх спеціальних закладів. Навчаючись у Хусті, паралельно виступав за місцеві команди «Нарцис» та «Кооператор», де тренерами були Михайло Шутко та Іван Фляшко. Останній, на жаль, пішов із життя безпосередньо на футбольному майданчику в ужгородському спорткомплексі «Юність», де проходив турнір із міні-футболу серед ветеранів.

У 1982 році в складі «кооператорів» Іван Погоріляк здобув свою третю золоту медаль. Хустяни стали чемпіонами Закарпаття.

А на початку 1983 року прудконогого гравця до ужгородського «Закарпаття» запросив її керманич Іштван Шандор. Тренер вирішив попробувати 22-річного гравця на передній лінії, адже 41-річний майстер спорту СРСР Степан Варга завершував спортивну кар’єру і навіть уже був граючим тренером. У цей період у лінії нападу грали такі аси-бомбардири, як Василь Мартиненко, уже згадуваний Степан Варга та Елек Леврінц. Іван відіграв 38 календарних ігор із 50 запланованих і став автором 7 голів (третій показник у команді). Скажімо, В. Мартиненко та Е. Леврінц зіграли по 49 поєдинків і у ворота суперників провели відповідно 16 та 13 голів.

Василь ГАДЖЕГА,
голова Закарпатського обласного осередку

Асоціації спортивних журналістів України

На фото: на вістрі атаки Іван Погоріляк. Через мить його удар досягне мети. За ним у білій футболці Йосип Микуланинець.
Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 1092 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
الاسم *:
Email *:
كود *: