Головна » Усі публікації » Інтерв'ю » Роберт Бабич: "Конкуренція настільки зросла, що лише особистих даних замало"
15:27
Роберт Бабич: "Конкуренція настільки зросла, що лише особистих даних замало"
Роберт Бабич майже чверть віку займається улюбленим заняттям. Звісно, має свої погляди на футбол. І не тільки на дитячий…

Роберт Бабич: – Хто Вас навчив грати у футбол і коли?

– Починав у 10 років на стадіоні «Спартак» в Ужгороді. Моїм першими тренерами були Іван Пажо, Ернест Кеслер, Степан Асталош.

– Як складалася подальша кар’єра гравця?

– У 1988 році запросили в СКА (Одеса). Потім грав у його фактичному дублі – «Тігіні» (Бендери, Молдавія). Відтак повернувся до Одеси, та отримав травму. Згодом із Володимиром Васютиком запросили в івано-франківське «Прикарпаття», але повноцінно виступати так і не зміг. Знову через усе те ж ушкодження, хоч лікувався в Ленінграді (Петербурзі) три місяці.

– Отож вирішили стати дитячим тренером?

– На початку 1990-х років Матвій Бобаль, який очолював ФК «Закарпаття», запросив разом з іншими тренерами до дитячої школи, яку відкрили при клубі. Тоді ж, із 1992 року, працюю в Ужгородській ДЮСШ № 1. Крім того, у вільний від роботи час їжджу до Словаччини, де в місті Велке Ревище треную клуб третьої ліги. Благо, ігри по неділях. Команда є міцним «середняком», адже із 16 учасників посідає 7 місце.

– І все ж основний акцент у Вашій тренерській діяльності – «дитячий». Чого Вас навчив цей досвід роботи?

– Ще відомий дитячий тренер Володимир Іванович Пінковський говорив, що потрібні час і терпіння. Я теж був молодим і думав, що головне – вигравати. Але до цього маємо йти, сходинка за сходинкою, не перестрибуючи. Ось чимало тренерів, особливо з невеликим досвідом роботи, часто ставлять завдання одразу здолати суперника, а необхідно поступово досягати такої мети. Важливо, щоб із кожним турніром діти спочатку набували практичних азів, прогресували від матчу до матчу, а з часом отримували й основну винагороду – перемогу. Пригадую, у мене були діти 1987 року народження. Ми тоді змагалися за вихід до фінальної частини ДЮФЛУ. За перше місце конкурентів, крім «Динамо» Київ, звичайно, не існувало. А ось за другу путівку суперничали одразу чотири колективи – ми, львівські «Карпати», київські «Арсенал» та інтернат. І почувалися з основними конкурентами на рівних. Пригадую, навіть в «Арсеналу» на виїзді виграли. Цьому сприяла кропітка й поступальна робота. А ще батьки дуже допомагали з ігровою практикою – саме завдяки їм багато їздили на турніри, і діти набували важливого досвіду. Притому ми фактично на рік були молодшими, але виступали достойно. Головним чином саме тому, що планомірно рухалися вперед, а не з метою за будь-яку ціну одразу здобути перемогу.

– У контексті провального виступу збірної України на Євро-2016 багато хто з фахівців вважає, що необхідно корінь проблеми шукати не в дорослому, а в дитячо-юнацькому футболі. Поділяєте такі погляди?

– Думаю, це правильний підхід. Ось у нас, на Закарпатті, скільки було чудових футболістів! А запустили роботу з дітьми, і навіть обдарована від природи юнь не демонструє результатів. А ще український футбол гублять високі заробітні плати. Фінансові стимули просто розпестили гравців. Ось у Словаччині розповідали, що там коли хтось захищає честь клубу й отримує 15 тисяч євро, то це вже багато. А в Україні, чую, говорять і про суми в 50, 70 і навіть 15о тисяч євро. Повинен бути раціональний підхід, панувати здоровий глузд. У підсумку в збірній грали без «вогнику», бажання навіть ті, на кого розраховували. Тільки окремі футболісти сповна викладалися, а інші «відбували номер». А де ж почуття гідності, бажання гідно представити Батьківщину. Ось угорці, навіть програючи з великим рахунком в одній восьмій фіналу бельгійцям, прагнули відігратися, а після матчу вибачилися перед своїми вболівальниками за прикру поразку. А візьміть ту ж Ісландію, де населення трохи більше за 300 тисяч. Як збірна цієї країни, гравців якої мало хто знає, класно виходила на поле й жертовно віддавалася боротьбі за м’яч!

– Що ще заважає розвитку дитячо-юнацького футболу на Закарпатті?

– У нас мала кількість населення. Відповідно достатньою мірою функціонує 5 – 6 шкіл. Візьміть, до прикладу, гравців 2008 року народження. У мене є декілька перспективних вихованців, у ще декількох тренерів – і все. Ми вибираємо із сотні, тоді як, наприклад, «Динамо» із 500–600, а можливо, і з тисячі. Також раніше часто «виїжджали» на тому, що природа в дітях заклала. Сьогодні ж конкуренція настільки зросла, що лише особистих даних замало. Вихованців потрібно значно більше вчити, вони самі повинні більше працювати. А не кожен готовий викладатися щодня, коли можна просто посидіти за комп’ютером. Крім того, сучасні школярі стали слабшими порівняно з ровесниками попередніх десятиліть. Адже погіршилися екологічна ситуація, харчування, батьки мають менше можливостей задовольняти потреби своїх чад. Не вистачає і кваліфікованих тренерів, бо низька заробітна плата не стимулює їх прихід до спортивних шкіл.

– А в обласному чемпіонаті які бачите проблеми?

– Я нещодавно був на двох іграх і зробив висновок, що рівень чемпіонату знизився. Ні, з одного боку видно роботу федерації, зокрема покращилося суддівство, стало більше якісних полів, над чим працюють у клубах. Однак є декілька команд із хорошими фінансовими можливостями, вони забирають кращих виконавців. Відповідно інші, бідніші, ФК не можуть повноцінно конкурувати. Думаю, президенти клубів якось повинні б домовитися між собою, щоб не існувало такого великого розриву між лідерами й аутсайдерами. Де ще в колективах є чимало молоді, вони здатні витримувати високі фізичні навантаження. А «вікові» команди, особливо в таку спеку, швидко стомлюються на полі й не можуть усі 90 хвилин повноцінно конкурувати із сильнішими суперниками.

– Із футболом пов’язаний Ваш син. Схвалюєте його бажання бути арбітром?  

– Коли йому було 16 років, то потрапив до обласної Школи молодого арбітра. Її тодішній керівник Валерій Онуфер сказав, що в сина хороші дані й перспективи. Тепер Томашу 24, і щоб він фахово зростав далі, потрібно його рекомендувати на вищий рівень, ніж крайовий. А так як батько підтримую рішення сина, аби йому подобалося.

– Чого прагнете досягти на посаді дитячого тренера?

– Зробити з хлопців справжніх людей. Адже спорт неабияк виховує, загартовує. Діти тренуються із 7 – 8 років і, погравши достатньо у футбол, будуть здоровими. А хтось виб’ється й на високий рівень. Можливо, притому згадає свого першого тренера… У цьому сенсі з юної зміни хочу також максимально підготувати футболістів.

– Що, на завершення розмови, побажали б своїм колегам-тренерам?

– Бути витриманими. Особливо молодим наставникам. Бо часто вони занадто амбіційні, ще й батьки підіграють, бігають уздовж поля, кричать, дають настанови. Вважаю, це неправильний підхід. Дорослі вкладають гроші в дітей, але не повинні заважати тренувальному процесу, довіряти тому, хто працює з їх чадами. Слід пам’ятати: результат роботи приходить не за кілька місяців, а за 5–6 років, у крайньому за 2–3.
 
Категорія: Інтерв'ю | Переглядів: 1306 | Додав: lobda | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
الاسم *:
Email *:
كود *: